Час змін
з рубрики / циклу «Проза»
Жила-була дівчинка на ім`я Віра, така ж, як і більшість дітей навколо, одним словом - звичайна. Погодьтеся, що нічого поганого в цьому немає, тим паче що дівчинка була слухняною, уважною і сумлінною. Вона поважала старших і завжди намагалася всім допомагати, навіть якщо її й не просили. Але, як це часто буває в житті, саме через ці якості дівчинка весь свій час витрачала на інших, не рахуючи дні й не помічаючи, як вони минають, немов вода крізь пальці. Дівчинка росла, дорослішала і вважала, що так і повинно бути, хоча якесь неусвідомлене почуття іноді непокоїло її. Бувало, Віра прокидалася серед ночі, не розуміючи, що її пробуджувало і змушувало в хвилюванні прислухатися до загадкової гучної тиші. А час потихеньку минав...
Подорослішавши, дівчинка стала чарівною романтичною дівчиною, проте в її очах оселився ледь помітний смуток, бо нічого цікавого не відбувалося, і барви життя поступово тьмяніли день за днем. Та одного разу прохолодною вечірньою порою, коли вона в задумі йшла пустельною вуличкою, освітленою блідими ліхтарями, хтось тихенько прошепотів біля самого вуха:
- Настав час...
Здригнувшись від несподіванки, Віра стрімко обернулася і побачила струнку молоду незнайомку, яка доброзичливо усміхалася.
- Хто ви, і... який час настав? - запитала здивована дівчина.
- Мене звати Надія, і повір: нам давно вже варто було зустрітися, - відповіла незнайомка, заглядаючи в очі дівчини. - А щодо часу... що ж, це час змін, і він прийшов. Адже пора вже нарешті щось змінювати. Ти згодна?
- Так. Але як саме?! - розгублено вигукнула Віра.
- Я допоможу. Рівно опівночі будь на цьому місці!
- Навіщо? - здивувалася дівчина.
- Тут проходитиме опівнічний експрес мрії. Я допоможу тобі на нього сісти.
- А куди він іде?
- На станцію Невідоме. Там мешкає моя сестра - Любов. Коли зустрінеш її, вона допоможе тобі. Візьми з собою в подорож лише найдорожче для тебе і... не спізнися!
Надія змахнула рукою і, зробивши крок у провулок, розчинилася в темряві.
Повернувшись додому, Віра почала збиратися в дорогу. Вона знайшла невелику стареньку валізку, поклала до неї найпотаємніші мрії, про які не знав ніхто, крім неї самої, і самі найкращі спогади - більше їй нічого не було потрібно. Звичайно ж, непогано було б прихопити і тепло кохання, але, на жаль, поки ще вона його не пізнала... Потім одягла улюблену темно-синю сукню волі з білим мереживним відворотом і захисний капелюшок від недоброзичливих поглядів. Впоравшись, дівчина вийшла на ґанок і сіла на сходинку, поставивши валізку поруч із собою.
Хоч би як довго тягнулося виснажливе очікування, а призначений час нарешті прийшов. Десь далеко-далеко пролунав ґудок потягу, який швидко наближався. Віра схопилася і побігла до місця призначеної зустрічі.
- Ти якраз вчасно! - з посмішкою виступила з темряви Надія і змахнула рукою в напрямку потяга, що вигулькнув з нізвідки і почав зменшувати хід. - На цій станції немає зупинки, але для тебе експрес сповільниться, щоб ти змогла заскочити на підніжку. Приготуйся - я допоможу!
- А як же ти?! Поїхали зі мною!
- О ні, - усміхнулася Надія. - Я потрібна тут ще декому, а з тобою і так завжди буду поруч, хоча й незримо... Не хвилюйся! Там, у Невідомому ти обов`язково зустрінешся з моєю сестрою, і все в тебе буде просто чудово!
Вона допомогла Вірі схопитися на підніжку вагона, і експрес мрії негайно почав набирати ходу.
- Прощавай, Надіє! - вигукнула Віра.
- Ні-ні! До побачення - адже ми з тобою ще зустрінемося і не раз! - долинуло, затихаючи, здалеку.
Туманний серпанок швидко приховав з очей містечко дитинства, і незабаром воно залишилося десь далеко позаду маленькою сяючою плямочкою, яка поступово танула в нескінченній вічності буття. Підбадьорливий свіжий вітерець грайливо овівав розпалене обличчя, нашіптуючи обіцянки нових зустрічей і нового життя там, попереду, що приємно хвилювали. А експрес мрії мчав і мчав нічним зоряним небосхилом, уносячи дівчину до далекої й омріяної станції Невідоме, де на неї чекало вічно юне й прекрасне кохання...