В прерії
з серії "Бродяче життя"
Ціле літо 1887 року я працював на одному з хуторів Дальрумиля, на великій фермі в долині Червоної ріки в Америці. Крім мене, там було двоє других норвежців, один швед, десять-дванадцять ірландців і один американець. Нас було біля двадцяти чоловік в нашій партії, - нікчемна пригоршня в порівнянні з сотнями робітників усієї ферми.
Жовто-зелена, незмірна, як море, простиралась прерія. Не було видно жодного будинку, окрім наших власних конюшень і навісів для ночівлі посеред прерії. Ні дерева, ні куща, - пшениця і луги, пшениця і луги, - наскільки хватало погляду. Квітів немає, тільки серед пшениці жовті віночки дикої гірчиці, єдиної квітки прерії. З цією рослиною ми боролися, виривали з корінням, висушували, звозили додому і спалювали.
Пшениця ходить хвилями під вітром, ні птахів, ні будь-яких ознак життя, єдине, що ми чули, - вічне стрекотіння мільйонів коників – єдина пісня прерії.
Ми прагнули в тінь. Коли нам привозили обід, ми лягали на землю під повозку, щоб хоч трохи побути в тіні, поки ковтаєш обід. Сонце палило нестерпно, ми були в шляпах, сорочках, штанях і черевиках, - ось і все, легше не можна було, нас би обпалило. Наприклад, якщо під час роботи прорвеш діру у сорочці, то зразу вискакує пухир.
Під час збирання пшениці ми працювали по шістнадцять годин на добу. Десять машин для жнив жали кожного дня по пів акра. Скосивши один чотирикутник, переїздили на інший, скошували і його.
І далі, все далі, а в цей час десять чоловік йде за ними, в’яже снопи.
Зверху, сидячи на коні, з револьвером в руках, слідкував за ними наглядач – ніщо від нього не сховається. Кожного дня він заганяв двох коней. Станеться де-небудь нещастя, зламається, наприклад, машина, - він тут як тут, відремонтує або відішле. Часто дорога, була дальня, але все-таки, якщо він помічав де-небудь безладдя, зразу ж з’являвся, а якщо не було ніякого діла то весь день об’їжджав навколо густу пшеницю, і кінь був увесь мокрий від поту.
У вересні і жовтні дні були нестерпно жаркими, а ночі холодними. Ми просто замерзали. І потім, ми часто недосипали; нас будили в три години ранку, коли ще й не світало. Поки ми давали коням корм, їли самі, звершували довгу дорогу до місця роботи, починало світати, і робота закипала. Ми запалювали копицю сіна, щоб розігріти масло для змазування машин, та, до того ж ще й грілися самі. Але, звичайно, продовжувалося це недовго, нам потрібно було до машин.
Свят ми не дотримувалися. Неділя була як і понеділок. Але під час дощу ми не могли працювати і тоді лежали в сараї. Грали в «Казино» базікали і спали.
Був у нас один ірландець, спочатку він здавався мені дуже дивним; один бог знав врешті-решт що він таке. Під час дощу він лежав і читав романи, які привіз з собою. Це був високий, красивий хлопчина, років двадцяти шести, говорив він дуже голосно, і знав німецьку мову. Цей чоловік прийшов у шовковій сорочці на ферму і виїздив у ній весь час на роботу. Коли вона зношувалася, від одягав другу. Він не був справним робітником, у нього не було «хватки» на роботу, але це був дивний чоловік.
Звали його Еванс.
Обидва норвежця нічим не виділялись. Один з них був родом з Халдена, потім він втік, не витримавши такої роботи; а інший витримав, але він був родом із Валдреса.
Біля молотарок ми старалися ставати якомога далі від парової машини: пилюка, полова і пісок падали як сніжинки, і летіли з усіх отворів і лопатей машини. Два дні я був у самому пеклі, я попросив наглядача дати мені інше місце, що він і зробив. Він дав мені відмінне місце в полі при навантаженні возів. Він ніколи не забував, що я зробив йому на початку.
Ось як це було.
У мене була формена куртка з лискучими ґудзиками ще з того часу, коли я служив у Чикаго на Кінно-залізній дорозі. Ця куртка з прекрасними ґудзиками дуже подобалась наглядачу; він любив наряди, як справжня дитина, а тут, в прерії, їх не було. Я йому сказав одного разу, що він легко може отримати куртку; він хотів мені за неї заплатити, я повинен був тільки сказати, скільки я за неї хочу. Але коли я подарував її йому, він оголосив, що вічно буде мені вдячний. Коли закінчились жнива і він побачив, що у мене немає куртки, він мені подарував іншу гарну куртку.
Одного разу, коли я був при навантаженні пшениці, зі мною стався епізод.
Швед приїхав за снопами. На ньому були величезні чоботи з широкими халявами з відворотами, в які були заправлені штани. Ми починаємо вантажити. Він працював як навіжений, і я ледве встигав подавати йому снопи. Він все пришвидшував і пришвидшував темп, і, коли я почав злитися, то теж взявся працювати з усіх сил.
Кожна копиця складалася з восьми снопів, і зазвичай ми брали один пшеничний сніп на вила і подавали на воза, тепер я брав чотири. Я топив шведа снопами, прямо таки засипав. В одному з важких снопів, які я подавав шведу, виявилась гадюка. Вона прослизнула йому до халяви чобота. Я нічого не підозрював, раптом чую жахливий крик, швед зіскакує з возу, змія з темними плямами звисає у нього з халяви. Однак, вона його не вжалила, а випала з чобота і миттєво зникла у стерні. Ми обоє гнались за нею з вилами, але не змогли догнати. Обидва мули, запряжені у воза, тремтіли всім тілом.
До цього часу я чую крик шведа і бачу його в повітрі, коли він стрибає з возу. Ми домовилися на майбутнє – він не буде так старатися, а я буду подавати йому по одному снопу.
Потім ми орали і сіяли, косили і звозили сіно, косили, молотили пшеницю, нарешті ми вільні і отримуємо розрахунок. З легким серцем, з грошима в кишені, відправились ми, двадцять здорових хлопців, в найближче місто прерії, щоб залізницею їхати на схід. Наглядач поїхав нас проводжати, йому хотілося з нами на прощання випити один-два стаканчика; на ньому була куртка з блискучими ґудзиками.
Хто не був присутнім при прощанні робітників у прерії, той навряд чи має уявлення, як п’ють при цьому. Кожен ставить «круг», значить на кожного випадає по двадцять стаканів. Можливо, ви думаєте, що цим і закінчується?... Жорстоко помиляєтесь, між нами є, їй-богу, джентльмени, вони на нашу частку пропонують по п’ять кругів. І спаси його господи, коли б хазяїн зробив спробу протестувати проти надмірності. Його би зразу ж вигнали з власного кабачка.
Така банда сільськогосподарських робітників розносить вщент все, що попадається їй на дорозі, вона вже на п’ятому крузі хазяйнує в містечку, вже з цього моменту вона править ним без усякого спротиву.
Місцева поліція чудова, вона діє заразом з бандою, разом з нею п’є. І принаймні два дні і дві ночі п’ють, б’ються, кричать і грають.
Ми, робітники, стаємо один до одного надзвичайно люб’язними. Влітку між нами особливої любові не було; тепер же, при прощанні, ворожнеча забувалась. Чим більше ми пили, тим добрішими ставали; ми пригощалися до тих пір, поки не втрачали свідомості, тоді приходилось тягати один одного на руках. Кухар, старий, горбатий чоловік з жіночим голосом і без бороди, запевняв мене, гикаючи, що він – норвежець, як і я, а причина, чому він раніше не говорив мені про це, - загальна нелюбов янкі до норвежців. Він часто під час обіду, чув, як я і уродженець Валдреса говорили про нього і розумів кожне слово, тепер же все забуто, прощено, - ми гарні хлопці. Так, він нащадок сміливих синів Старої Норвегії і народився він 22 серпня 1845 року в Іов. І тому станемо друзями і partners; поки говоримо норвезькою. Ми обійнялися з кухарем. Ніколи наша дружба не скінчиться. Всі робітники обіймалися, взялися за руки – руки у нас були жорсткі – і у захваті закружляли хороводом.
Зазвичай, ми питали один у одного: «Чого ти хочеш ще випити? Тут немає нічого гідного для тебе!» І потім знову йшли до кабачка роздобути чого-небудь кращого. Ми знімали з полиць пляшки з дорогими етикетками, вони стояли там для прикраси, а ми розпивали все це в дружній компанії, і платили до смішного дорого. Еванс пристрастився ставити круги. Його остання шовкова сорочка мала жалюгідний вигляд; світлі фарби вигоріли від сонця і вилиняли від дощу, рукави лисніли. Сам же Еванс загордився і з важністю замовляв круг за кругом. Він став хазяїном кабачка, - всього світу. Ми, інші зазвичай платили круглу суму в три долара за круг. Еванс же питав коротко і ясно, чи можливо йому скласти різні круги по шість доларів. Тому що, говорить він, він бачить що в цьому поганому сараї немає нічого гарного для таких панів, які у нього тепер. Тоді ми повинні були братися за чудові пляшечки, там наверху, брати достатньо дорогий товар.
Надзвичайно люб’язно запрошував він і на зиму у ліси Вісконсіна рубати дрова.
Поки у нього не буде декілька шовкових сорочок, пари панталон, дюжини романів, до тих пір він попрацює в лісах, говорив він. Залишиться там до весни, а коли прийде весна, похилить куди-небудь в прерію в цьому його життя. Дванадцять років провів він між прерією і лісом і так звик, що й говорити про це нічого. Коли ж я спитав, чому він вибрав цю дорогу, він відповів не так, як зазвичай п’яні – довго і похмуро – він сказав у двох слова.:
- Обставини.
- Як так? – спитав я.
- Обставини, - повторив він. Сказати відвертіше він не побажав.
Пізніше я бачив його у сусідній кімнаті кабачка, там грали в кості. Еванс програвав.
Він був достатньо-таки п’яний і грошей не рахував. Коли я вийшов, він показав мені декілька золотих і сказав:
- У мене є ще гроші! Подивись! – деякі радили припинити йому гру; один його земляк, ірландець О ́Браєн, говорив, - краще б йому приберегти золото для залізниці. Еванс образився.
- Ні, гроші на дорогу позичиш мені ти, - сказав він. О ́Браєн коротко відмовив і вийшов з кімнати.
Еванса це образило. Він поставив зразу всі гроші і програв. Він поставився до цього спокійно. Він закурив сигару і, посміхаючись, сказав:
- Чи не хочеш позичити мені гроші на дорогу? – Я був ще в тумані від останньої пиятики, - ми пили з трьох пляшок, наверху, - я розстібнув куртку і передав Евансу гаманець з усім що там було.
Зробив я це для того, щоб доказати, наскільки я охоче йому вірю і дозволяю взяти скільки потрібно. Він дивився то на мене, то на гаманець. Його обличчя дивно змінювалось. Він відкрив гаманець і побачив там всі мої гроші. Коли він знову повернув до мене голову, я йому кивнув.
Цього кивка він не зрозумів. Він думав, що я йому даю все.
- Дякую, - сказав він.
І на мій жах він сідає з моїми грошима і починає знову грати.
Спочатку мені хотілося його зупинити, але я утримався. «Нехай спочатку програє свої дорожні гроші, думав я; коли ж почне багато програвати, я у нього відберу залишок».
Однак Еванс багато не програв. Він раптом протверезів і почав ставити обдумано і швидко. Я виказав йому довір’я перед стількома товаришами, - це його підбадьорило. Мовчки і велично сидів він на ящику від віскі, що був для нього стільцем, він ставив, а виграш брав собі.
Варто йому було програти – наступну ставку він подвоював, він програвав три рази підряд і кожного разу подвоював.
Нарешті, відразу відігрався. Поставивши п’ять доларів, він сказав, що якщо тепер виграє, то утримається
Він програв.
І знову взявся за гру. Через годину він повернув мені гаманця; під час гри він знову вів точний підрахунок.
Перед ним знову лежала купа золота. Він продовжував грати далі. Раптом він поставив все, що виграв. Поміж глядачами виник рух.
Еванс сказав:
- Програю я чи виграю, але більше я не граю.
Він виграв.
Еванс піднявся.
- Будьте люб’язними заплатити, - сказав він.
- Завтра, - відповідав банкомет. – Сьогодні у мене немає такої суми. Завтра я знайду гроші.
Еванс сказав:
- Добре, значить завтра.
Не встигли ми вийти, як шумно, гучно стукаючи чоботами, ввалилось декілька чоловік.
Вони внесли знівечений труп. Це був О ́Браєн – ірландець – той самий, який відмовив Евансу дати гроші на дорогу.
Його переїхав поїзд з пшеницею. Обидві ноги були відрізані одна – високо, біля стегна.
Він був уже мертвий. Він вийшов з кімнати і в темряві попав прямо під поїзд.
Труп положили на землю і прикрили.
І тоді ми почали шукати собі ночівлю. Деякі ж лягли в кабачку на підлозі. Ми з норвежцем з Валдреса влаштувалися в місті, на сіннику.
Вранці Еванс з’явився у місті.
- Ти отримав гроші від банкомета? – спитав другий норвежець.
- Поки що ні, - відповів Еванс.
Я був у полі і копав могилу для нашого товариша.
Ми поховали О ́Браєна недалеко від містечка, в ящику, який взяли в одному домі. Так як тіло було дуже коротким без ніг, ящик, слава богу, виявився таким як треба. Ми не розмовляли, не співали молитов, ми всі зібралися і декілька хвилин стояли з непокритими головами.
Церемонія скінчилась.
Коли ж Евансу прийшов час отримувати виграні гроші, виявилося, що банкомет зник.
Еванс сприйняв це з тією ж холоднокровністю, як і всі інші. Йому було байдуже. Втім, у нього було ще багато грошей. Він зміг взяти квитка, накупити сорочок, романів і штанів; і таким чином Еванс спорядився до зими.
Ми залишилися в місті ще до вечора наступного дня. Ми продовжували те ж саме життя і випили все, що було в кабачку.
У більшості робітників не було ні гроша, коли вони від’їжджали звідціля.
І так як їм ні на що було брати квитка, вони проїхали «зайцями» в товарному вагоні, вони залізли там у пшеницю. Але старому горбатому кухареві-норвежцю з Іова, прийшлося круто. Він заліз у пшеницю, вдало, ніким не помічений, але не зміг всидіти там спокійно; п’яний, почав він співати непристойні пісні своїм баб’ячим голосом. Його знайшли і висадили. А коли його обшукали, у нього виявилося стільки грошей, що він міг би вільно купити квитки всім нам і собі, шахрай.
Ми розбрелися в різні сторони Норвежець з Валдреса купив собі невеликий тир в місті Міннесота; кухар відправився на захід, до берегів Тихого океану. Еванс же ходить у своїх шовкових сорочках і смітить грошима. Кожного літа він в прерії збирає пшеницю, а взимку в лісах Вісконсину рубає дрова. Ось таке його життя.
Життя, таке ж гарне, можливо, як і будь-яке інше.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, XIX ст. н. е.