Вогняна чаша
Частина №7 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Аргнар із жвавим зацікавленням дивився на розкидані там і сям долиною невеликі поселення хліборобів, які чимось нагадували хутори Вільних поселень, тільки без охоронної городьби. У передгір`ях розташовувалися ферми, від яких долинало набридливе бекання овець.
- Як звуть тебе? - нарешті перервав тривале мовчання бородань і вичікувально глянув на прибульця.
- Аргнар.
- А мене Керлом кличуть. Скажи, ти бував раніше в Берті?
- Ні, не доводилося...
- Звідки ж тобі відома дорога до посту в горах?
- Була справа... - натягнуто відгукнувся Аргнар. - Одного разу дійшов до перевалу, а далі не довелося...
- Це чому?
Аргнар натягнув поводи і, зупинивши коня, сказав:
- Не хочу, щоб між нами брехня була. Я тобі зараз усю правду скажу - сподобається вона тобі чи ні; тільки ти, брате Керл, почекай до часу за сокиру хапатися, а спочатку спокійно вислухай мене. Кілька років тому, якщо пам`ятаєш, була спроба завоювати Гірські баронства. Тоді і я брав участь у штурмі Берта... Напевно, і донині ще пам`ятають мене тут. Ваші молодці здорово тоді билися, і наше військо пішло не солоно хлібавши. Так я минулого разу і не потрапив за перевал... А нині ж прийшов сюди вже не як ворог і, якщо буде на те воля шляхетного барона Гофера, сам стану в лави захисників Берта.
Керл насупився, спідлоба дивлячись на Аргнара.
- Щось я твого імені не пригадаю. Я ж і сам у тій битві брав участь, однак...
- Але ж Аргнаром мене батьки нарекли. Цим ім`ям мене майже ніхто й не кличе. А прізвисько моє - Мандрівник...
При цих словах Керл здригнувся, немов дістав дзвінкого ляпаса, і схопився за руків`я сокири. Він навіть подався вперед, буравлячи лютим поглядом співрозмовника.
- Так це ти?!
- Я...
Гнів спалахнув в очах бороданя темним полум`ям. Його рука повільно потягнулася до зброї. Крізь міцно стиснуті зуби він зло процідив:
- Мені варто було б про це ще відразу здогадатися, коли ти так вправно розібрався зі мною там, біля застави... Навіщо ти з`явився на нашу землю, горезвісник?!
- Я вже казав: сюди йдуть війська.
- Ну і що? Відіб`ємося, не вперше!
- Боюся, що цього разу - навряд чи... Нині війна буде не на життя, а на смерть, і не тільки з людьми. Тут, на моє розуміння, чорна магія і чаклунство замішані. Дай Боже, щоб вистачило сил відбитися об`єднаними зусиллями всіх Гірських баронств разом узятих... Та й то, скоріше за все, не допоможе все це, бо зловісна Темрява щільною завісою нависла над усім Вальгардом. Якщо ми не встигнемо її випередити, то...
Аргнар, не закінчивши, скрушно зітхнув. Керл насторожено стежив за ним, продовжуючи нервово стискати руків`я сокири.
- А чи не брешеш ти, Мандрівник? - нарешті запитав він. - Можливо, ти все це вигадав тільки для того, щоб потрапити в Берт із брудними думками?
- Невже ти нічого не розумієш?! Та якби я хотів цього, то вже давно вбив би тебе! - не витримавши, вибухнув Аргнар. - Адже я вже й так у Берті!
Керл здивовано витріщив очі, несподівано побачивши перед самим своїм носом вістря меча, що холодно поблискувало. Коли і як Мандрівник вихопив його з піхов?! На це запитання бородатий прикордонник не зміг би відповісти за всього свого бажання навіть під страшними тортурами. Він зовсім не встиг помітити блискавичного руху майстра меча.
- Ну що, - втомлено запитав Аргнар. - Можливо, хоч це переконає тебе в правдивості моїх слів?
- Схоже на те... - хрипким голосом знехотя погодився Керл, не наважаючись поворухнутись.
- Тоді більше не будемо сперечатися.
Аргнар рішуче вкинув меч у піхви і, не звертаючи уваги й не озираючись на розгубленого воїна-прикордонника, поскакав прямою дорогою до невеличкої фортеці, що виднілася посеред заспокійливої долини, над головною вежею якої майорів штандарт барона Гофера.
Через деякий час розгублений Керл наздогнав його і, зрівнявши крок, поїхав поруч. Шлях, що залишився до фортеці, вони проїхали в повному мовчанні. Лише коли в`їжджали в широко й доброзичливо відчинені ворота, прикордонник похмуро напівголосно порадив:
- Ти краще мовчи. Я сам говоритиму з вартою.
- Як знаєш, - погодився Аргнар.
Він був трохи здивований тим, що біля воріт фортеці не побачив охорони, але, згадавши про те, що варта стоїть на гірських перевалах, махнув рукою - мовляв, господарям видніше.
Однак біля дверей баронського будинку охорона все ж була.
Спершу Аргнар і не зрозумів, що вони вже приїхали. Будинок, перед яким зупинив коня Керл, зовсім не був схожий на баронський, не кажучи вже про те, що назвати його палацом, до помпезного вигляду яких Аргнар уже давно звик за роки поневірянь землями Вальгарда, просто нікому не спало б на думку. Це була звичайнісінька добротна двоповерхова будівля під рудим черепичним дахом і з широкими світлими вікнами. Найбільше цей будинок був схожий на охайний солідний готель для заможних клієнтів.
З усього було видно, що господар не полюбляв надмірностей і пафосу. Однак герб у формі овального щита, на якому розпластав могутні крила гірський орел, найкрасномовніше свідчив про приналежність господаря будинку до старовинної баронської знаті. Герб розташовувався між двох стрілчастих вікон просто над дверима, до яких попрямували Керл і Аргнар.
Охоронці вичікувально втупилися на прибулих.
- У нас термінове сповіщення барону Гоферу, - доповів Керл начальнику охорони.
Той кивнув і, вказавши на Аргнара, запитав:
- А це хто?
- Він привіз важливі звістки з-за гір.
- Як звати? Щось я його не пригадаю...
- Його ім`я... Аргнар, - з великими труднощами вимовив Керл. - Він у наших краях новенький.
- Добре, можете проходити, тільки здайте спершу зброю.
Бородань мовчки віддав свою сокиру одному з вартових і повернувся до супутника, простягнувши до нього руку за мечем.
Аргнар відступив на крок.
Негайно всі охоронці підібралися, насторожено дивлячись на норовливого незнайомця. Їхній командир ніби мимохідь опустив долоню на руків`я меча.
- У чому справа? Чому не здаєш зброю? - запитав він.
- Я дав обітницю своєму наставникові ніколи не розлучатися з мечем і не можу порушити цю клятву, - виголосив Аргнар.
- Тоді ти не ввійдеш у будинок!
У цей момент тихо відчинилися двері, і на порозі з`явився кремезний сивочолий чоловік у простому військовому вбранні. Він був високий і не по роках худорлявий. Тверде вольове підборіддя і пряма лінія твердо стислих губ свідчили про рішучість характеру. Дві глибокі зморшки, розсікаючи високе чоло, сходили майже до перенісся. Мабуть, шляхетне обличчя літнього воїна злегка псував ніс: він був дещо завеликий.
З-під насуплених брів на Аргнара пильно глянули холодні сірі очі.
- Що тут відбувається? - спокійно і суворо запитав старий.
- Цей невідомий вояк заявляє, що прибув до вас із якимось важливим повідомленням, але навідріз відмовляється здати меча, - доповів начальник варти.
" То це ж сам барон Гофер! - здивувався про себе Аргнар. - Так ось він який - сивочолий гордий орел Берта, жива легенда Джунхаргських гір! А за зовнішнім виглядом навіть і не сказати, що аристократ. Мабуть, справжній воїн..."
Барон ще раз уважно подивився на Аргнара, немов намагаючись зазирнути в саму його душу, а потім повернувся і, вже прямуючи в будинок, коротко кинув через плече:
- Пропустити...
Прибулі безперешкодно увійшли слідом за ним.
Пройшовши навскоси через простору світлу залу, оздоблену різнокольоровими шляхетними породами дерева, Гофер штовхнув одну з бічних дверей і, пропускаючи Аргнара вперед, рішуче зупинив Керла.
- Побудь тут.
- Але ж це... - спробував заперечити прикордонник.
- Я знаю.
Гофер спокійно увійшов до кімнати і щільно зачинив за собою двостулкові двері, залишивши здивованого Керла на самоті ламати голову над тим, що саме мав на увазі його пан.
Зупинившись біля великого круглого столу, вкритого вишитою стриманими візерунками домотканою скатертиною, Аргнар повернувся обличчям до господаря будинку.
Барон якось сумно і трішки втомлено посміхнувся одним куточком губ, посів у тверде крісло з прямою спинкою і жестом запропонував гостеві наслідувати його приклад.
Сідаючи навпроти Гофера, Аргнар зі щирою повагою пробігся поглядом по стінах кімнати, суцільно обвішаних всілякою зброєю. Не якимись парадними оздобленими дрібничками, напханими самоцвітами й окутими золотими пластинами, а справжнісінькими бойовими мечами, серед яких були й дворучні, важкими сокирами, арбалетами та метальними ножами - це Аргнар одразу визначив досвідченим поглядом воїна-ветерана.
- Але ж я тебе відразу впізнав, - порушив тривале мовчання Гофер. - Ти - Мандрівник.
- Хіба ми вже зустрічалися раніше? - запитав злегка здивований Аргнар. - Щось я такого не пригадаю.
- Я бачив тебе багато років тому на осінньому Турнірі Мечів у замку Мелрода, - пояснив барон. - Тоді ти був ще юнаком, хоча вже дуже вправно поводився з мечем. А потім ти штурмував гірські бастіони мого баронства, і життя багатьох моїх найкращих воїнів забрав твій ненаситний меч.
- Я...
- Немає потреби пояснювати. Знаю: війна, присяга, честь... усе розумію. Але скажи мені, з чим прийшов ти сюди цього разу? Відчуває моє серце, що не з доброю звісткою.
- Це так, - визнав Аргнар.
- Тоді розповідай, нічого не приховуючи.
Аргнар глибоко зітхнув, збираючись із думками, і почав свою непросту розповідь. Він розповідав дуже довго і докладно про малозрозумілі й страшні події, що відбуваються навколо Загубленого краю; про загадкове зникнення герцога Хедміра та його сина; про несподіваний ганебний союз Форвана й Ерденеха; про підступність чародія Муріда та про свою втечу з фортеці Скурбел і поранення... Протягом усієї розповіді барон Гофер жодного разу не перервав воїна, але його сиві брови дедалі нижче й нижче насувалися на очі, а суворе обличчя темніло, немов на нього наповзала похмура тінь.
Нарешті Аргнар замовк, завершивши свою розповідь. Він сидів, злегка згорбившись, і задумливо дивився в підлогу.
Мовчав і старий барон, обмірковуючи почуте.
У кімнаті зависла напружена тиша. Чути було лише, як за прочиненим вікном напівголосно перемовляються вартові. Один із них когось голосно гукнув. У відповідь пролунав дзвінкий дівочий сміх. Зав`язалася весела невимушена балаканина, сповнена всіляких незначних дрібниць.
- Люди сміються, радіючи життю і ще не відаючи про те, що ненаситна Кістлява вже занесла над ними свою нещадну косу... - глухо промовив Гофер.
Він повільно провів жилавою долонею по обличчю, немов намагаючись стерти втому, що накопичилася за останній час, і зітхнув. Підвівши на Аргнара потемнілі очі, барон Гофер заклопотано похитав головою.
- Було... усе це було вже неодноразово...
- Що? - не зрозумів Аргнар.
- Темрява вже неодноразово приходила на цю землю, гублячи життя і зводячи на престол жорстокість. Ось і нині, я так розумію, що ганебний союз Ерденеха з Форваном - усього лише одна ланка величезного чорного ланцюга, що намагається обплутати землі Вальгарда... Швидше за все не уникнути великої крові.
Барон Гофер проникливо заглянув в очі Аргнара і, суворо зсунувши брови, запитав:
- Ти сам-то, Мандрівник, на чиєму боці будеш?
- Я прийшов сюди сам, з доброї волі і, якщо на те буде твоя висока воля, правителю Берта, то стану поряд із воїнами баронства і, сподіваюся, служитиму добрій справі. Тепер твоє, бароне, слово: як вирішиш, так і буде.
- А як же клятва на вірність Хедміру?
- Замість герцога нині у Форвані керує чарівник Мурід, а йому я на вірність не присягав...
Аргнар злегка знизав плечима і додав:
- Я воїн, а не кат. Мені ніколи не було по дорозі з гієнами Ерденеха і чорнокнижниками.
- Гаразд, - Гофер рішуче опустив долоню на кришку столу, наголошуючи цим, що розмову закінчено. - Іди з Керлом, він покаже, де ти можеш зупинитися доти, доки я покличу тебе. А мені ще потрібно дещо обміркувати...
Коли за Аргнаром тихо зачинилися двері, барон стомлено відкинувся на спинку крісла і прикрив долонею почервонілі від недосипання очі. Насправді він знав значно більше, ніж повідав йому Мандрівник. Щоправда, про підготовку об`єднаними військами штурму Гірських баронств Гофер усе-таки дізнався вперше - давно вже не надходило звісток із півночі, але внутрішньо він був до цього готовий. Зате про таємничі і зловісні події, що відбуваються в західному і особливо в центральному Вальгарді, правитель Берта міг розповісти набагато більше, ніж знав Мандрівник.
Ще на початку минулої осені від старого приятеля - барона Греттіра прибув гонець, який із тривогою розповів про появу на континенті загадкових чорних чаклунів із Замор`я, про таємничі численні зникнення людей і пробудження за гребенем Гиблого кряжу темних сил.
А ще Гофер дуже добре пам`ятав стародавню легенду, яку в дні своєї далекої юності почув від сліпого старого мандрівника, що невідомо звідки з`явився і невідомо куди подівся. Це була похмура легенда про Вогняну чашу. Тоді старець повідав юному Гоферу про те, що десь у загублених безлюдних просторах північного Вальгарда, прихована від очей простих смертних, спочиває жахлива смерть для всього живого - Вогняна чаша, або Квітка смерті, як її інколи називали в стародавні часи. Вона терпляче чекає появи самого Повелителя темряви. І ось, коли він з`явиться, нарешті, в цей світ, тоді й розкриється в усій своїй зловісній пишності страшна Квітка смерті й обсипле землю своїм згубним насінням... Але, якщо все ж таки знайдеться хоч один воїн, який здолає Повелителя темряви у двобої віч-на-віч, тоді він зможе раз і назавжди знищити прокляття роду людського - Вогняну чашу і стане Білим Лицарем Храму.
Молодий Гофер після розповіді старця потай мріяв про те, що саме він одного разу битиметься з жахливим Володарем темряви і стане прославленим героєм.
Але час минав, і нічого не відбувалося. Не було ні страшних знамень, про які пророкував сліпий старий, ні самого Повелителя темряви. Та й про Вогняну чашу ніхто навіть не згадував - хіба мало казок і небилиць ходить по білому світу! Ставши згодом повновладним правителем Берта, барон спочатку не втрачав надії, але час минав, нічого не відбувалося. Мало-помалу він заспокоївся і вирішив, що легенда - це лише міф, але повністю забути її так і не зміг. І ось тепер він знову згадав про неї.
Барон важко підвівся з крісла і повільно підійшов до великого овального дзеркала в суцільнолитій бронзовій оправі, що стояло в найдальшому кутку кімнати. Довго й уважно дивився він на власне відображення, насупивши сиві брови й покусуючи кінчики вусів.
- Але ж ти вже далеко не молодий, хоч і намагаєшся не подавати виду, - нарешті з кривою усмішкою вимовив Гофер, звертаючись до самого себе. - Як не крути, а час своє бере: і роки не ті, і рука вже не так міцно тримає меч...
Він сумно схилив голову і відійшов до віконця. Важко спершись на підвіконня і примружуючись, барон задумливо дивився на рослих охоронців, які весело розмовляли про щось із молодими кокетливими дівицями. Там, за злегка запиленим вікном був яскравий сонячний день, безтурботна радість життя, світлі мрії і добрі надії людей, які ще й не підозрювали про те, що над ними вже зависла чорна долоня темряви.
* * *
Тьмяно-синій бездонний камінь персня наполегливо притягував і вже не відпускав погляду, наче каламутний вир, що невідворотно затягує недосвідченого плавця у свої темні холодні глибини. Ольма з величезними труднощами відірвалася від нього і, поспіхом загорнувши перстень у линялу ганчірку, сховала його на самісіньке денце берестяної скриньки. Трохи почекавши, поки минуло легке запаморочення, викликане тривалим розгляданням незвичайного каменя, знахарка накинула на плечі старенький затертий кожух. Обережно вислизнувши з хати і перебігши по скрипучому снігу темний двір, вона тихенько постукала у віконце приземкуватої комірної прибудови, за яким слабким вогником мерехтіла скіпка.
Майже одразу щільна фіранка відсунулася вбік, і до замерзлого скла припало зморщене старече обличчя з гачкуватим носом. Підсліпувато мружачись, стара намагалася розгледіти в нічній темряві запізнілого відвідувача. Нарешті, впізнавши Ольму, вона запрошувально хитнула головою. Фіранка негайно впала, наглухо закривши вікно.
Пронизливо скреготнув засув, і двері відчинилися. Із затхлої напівтемряви блиснули насторожені очі.
- Це ти, Ольмо? І чого це тобі, дівко, не спиться вночі?! - здивувалася стара.
- За порадою я до тебе, бабусю Торо. Побалакати потрібно, - відповіла Ольма, мерзлякувато пересмикнувши плечима. - Може, пустиш до хати, адже холодно?!
- Ехе-хе... чого вже там, прийшла - то заходь...
Баба відсунулася вбік, пропускаючи Ольму всередину, а потім швидко зачинила двері на засув.
У кімнаті панувала задушлива напівтемрява. Тільки на столі невпевнено коливалося жовтувате коло світла від потріскуючої скіпки. У ньому тьмяно і м`яко виблискували гладкими відполірованими боками різнокольорові камінчики, викладені якимось вельми складним хитромудрим візерунком.
Ольма з цікавістю втупилася на них.
Простеживши за її поглядом, Тора швидко накрила камінчики старою вилинялою хусткою і незадоволено буркнула:
- Нічого тобі, дівка, на це витріщатися! Кажи вже швидше: за чим завітала до мене в таку пізню годину?
Ольма зніяковіло присіла на незграбну грубувату лавку біля перекошеного столу й невпевнено промовила:
- Мені б дізнатися про одну людину...
- Чоловік чи що? - посміхнулася стара.
Не чекаючи відповіді жінки, яка ще більше зніяковіла, Тора несподівано жваво для свого похилого віку шмигонула в темний кут, деякий час повозилася там, чимось гуркочучи, і незабаром повернулася, дбайливо несучи в руках маленький глиняний горщик, вкритий вохристим орнаментом і плутаним переплетінням якихось незрозумілих символів. Вона обережно встановила його на стіл, а потім знову зникла в кутку. Ольма чула, як Тора чимось голосно шаруділа, щось переставляла з місця на місце, при цьому щось невиразно бурмочучи.
Нарешті вона вгамувалася і повернулася до столу з маленьким вузликом. Розв`язавши його і розклавши перед собою, стара почала витягувати звідти одну за одною різноманітні засушені травички, гілочки і корінці. Вона ретельно розтирала їх жорсткими вузлуватими пальцями в порошок, щось тихенько нашіптувала, немов умовляючи, і кидала в горщик.
Ольма з непідробним подивом стежила за вправними діями Тори.
- А що це за трави в тебе? - не витримала вона. - Вони майже всі мені не знайомі...
- Тобі це й знати нема чого! - сердито відрізала стара. - Ті трави, які потрібні для лікування, ти не гірше за мене сама знаєш. А ті, що для чаклунства та ворожіння призначені... про них краще не питай. Дуже небезпечне це знання - тобі ні до чого!
Коли бабця Тора нарешті закінчила свої тривалі приготування, вона різко розвернулася до Ольми, яка відсахнулася від несподіванки, і, простягнувши до неї долоні, вимогливо промовила:
- Ну, давай!
- Що? - не зрозуміла Ольма.
- Як, що?! - стара навіть підстрибнула від обурення. - Ти що, дівко, хіба не знаєш, що для того, щоб дізнатися що-небудь про людину, треба насамперед мати якусь її особисту річ?! Є в тебе що-небудь таке, чи ні?
Ольма розгубилася, було, від такого несподівано стрімкого напору, але тут же згадала про застібку з плаща Аргнара, яку зберігала в потаємній кишені сукні. Знахарка залишила її в себе на згадку про ту тривожну ніч, коли Данго приніс на хутір пораненого воїна.
- Ось, - зніяковіло пробурмотіла вона, простягаючи старій відкриту долоню, на якій тьмяно поблискувала овальна фібула із зображенням прямого меча.
Тора швидко вихопила її з рук молодої жінки, уважно оглянула з усіх боків і, задоволено кивнувши, поклала застібку в горщик. Після цього стара миттєво задула скіпку. Настала темрява, в якій чути було тільки якісь дивні шерехи і невиразне бурмотіння.
Ольма старанно прислухалася, намагаючись розібрати слова, але, на свій превеликий подив, нічого не змогла зрозуміти. Абсолютно незнайома мова заворожувала нудотно-тягучим ритмом, гіпнотизувала, приковуючи погляд до горщика.
Поступово з його горловини почало здійматися й розливатися на всі боки слабке сяйво, усередині якого було помітно примарне мерехтіння, немов далекі зірочки переморгувалися десь у безмежній Вічності.
Бурмотіння Тори ставало дедалі швидшим і гучнішим, водночас із цим залишаючись глухим і нерозбірливим. Іноді в її голосі прослизали неприємні верескливі нотки.
Ольма відчула, що геть не може ворухнутися, навіть просто кліпнути оком вона була вже не в силах. Очі від напруги почали сльозитися, проте знахарка, тим не менш, не могла відірвати погляд від горщика.
Несподівано з горловини в стелю кімнати вдарив щільний сніп нестерпно яскравого білого світла. Баба-відунка скрикнула, відскочивши від столу, і з переляку завмерла. У глибині сяючої колони з`явився спочатку вельми невиразний силует людської постаті, яка поступово набувала дедалі чіткіших і впізнаваніших обрисів. Незабаром Ольма вже розрізнила, що це високий ставний воїн у добре підігнаних по фігурі сріблясто-сірих обладунках. Тримаючи в руці оголений меч, він широким кроком упевнено йшов кудись у далечінь прямою дорогою. Поруч із ним, злегка нахиливши голову, йшов великий вовк. Навколо воїна загрозливо клубочилася темрява, але там, де він проходив, морок розступався і вже не міг з`єднатися знову.
Уся постать воїна була оповита чистим світлим сяйвом, побачивши яке, серце трепетно завмирало, чекаючи на якесь велике одкровення і відчуженість від мирської суєти. Неземний воїн ішов, не обертаючись. Ольма зовсім не бачила його обличчя, але їй здавалося, що вона впізнає його з тисячі.
Раптово щемливе душу видіння потьмяніло, світловий стовп захитався і згас, і в кімнаті запанувала безмовна темрява. У гучній тиші було чути лише, як десь у підпіллі шкребуть невгамовні миші, та за вікном гуляє нічний крижаний вітер.
- Охо-хо... ось так справи... - зітхнула Тора, немов оговтуючись після важкого сну.
Вона посунулася ближче до столу, запалила нову скіпку, а потім якось несміливо заглянула в горщик. Її кошлаті брови в подиві поповзли вгору.
- Що там? - боязко поцікавилася Ольма.
- А нічого, порожньо...
Старенька пильно подивилася на неї, немов бачила вперше, закусила губу і, чи то осудливо, чи то співчутливо похитала головою. Потім, дбайливо обгорнувши горщик полотном, вона віднесла його назад у темний закуток і так само мовчки почала прибирати зі столу кольорові камінчики.
- Що це було, бабуся Торо? - тихо запитала Ольма.
Баба, згорбившись, завмерла, а потім із скрушним зітханням осіла на лавку, і втомлено схрестила на колінах зморщені руки. Вона довго-довго дивилася в підлогу, а коли, нарешті, підняла сумний погляд на Ольму, обличчя її виглядало змученим і змарнілим. Здавалося, що вона постаріла ще більше.
- Ох, не знаю, - якось невпевнено зізналася Тора. - Я з таким уперше в житті стикнулася... Тільки я тобі, дівко, ось що скажу: забудь ти про нього зовсім!
- Про кого?
- Про чоловіка цього...
- Чому?
- Та тому, що не твій він! - вигукнула Тора, але тут же заспокоїлася і додала з сумом: - Шлях його лежить у позачасся. На воїні твоєму велика печатка Вічності - він обраний...
- Ким? - задихнулася Ольма.
- Вишніми силами, - немов знехотя відповіла стара.
- Може, ти помилилася? Може, твоя ворожба збрехала?
Ольма благально склала долоні, з надією дивлячись на Тору.
- Може, й так, - несподівано легко погодилася стара, відводячи погляд убік і підводячись з-за столу. - Шляхи Господні незбагненні! Йди-но спати, Ольмо, час уже далеко за північ, та й я з тобою тут неабияк втомилася.
Після того, як вона відпровадила молоду жінку за двері, Тора знову дістала із затишного кутка горщик і обережно висипала його вміст на стіл.
На горбку сріблястого пилку лежала зменшена копія прямого бойового меча з руків`ям у формі хрестовини, оповитої колючим гіллям терену.
Підперши голову руками, стара, засумувавшись, дивилася на нього, не відриваючи погляду.
- Отже, не бреше легенда. Вже наближається час великої битви... - ледь чутно прошепотіла вона.
* * *
Прохолодний передсвітанковий туман м`яко стелився понад самою землею і повільно плив вулицею, мовчки розтікаючись молочно-білими струмками між хатами. Довірлива ласкава тиша, сповнена сонної лінощі, панувала в столиці Берта. Ніщо в окрузі не рухалося, не чулося жодного звуку. Це був той самий чарівний час, коли міцний сон безроздільно панує на землі, а вільні від денних турбот душі людей витають десь у безкрайніх просторах солодких і нездійсненних мрій.
Небо над темним пасмом Джунхаргських гір злегка висвітлилося, позначивши їхні вершини зубчастою ламаною лінією, а яскраві зірки почали поступово блякнути, наче вистигаючи. Від покритих тягучим мороком схилів і передгір`я на долину падала густа непроникна тінь, приховуючи від очей стражників сплячі селища баронства. Ніщо не тривожило їхній мирний сон.
На сторожовій вишці, яка здійнялася над замкненою за нічним часом головною брамою фортеці, спершись на товсті поручні й спис, стоячи дрімав вартовий. Хоч як він і не опирався, проте всеперемагаючий досвітній сон зморив і його. Не те, щоб у Берті ставилися до гарнізонної служби абияк, просто кільце неприступних високих гір найнадійніше охороняло баронство від несподіваного нападу можливих ворогів, а нечисленні засніжені перевали, через які можна було б дістатися у долину, день і ніч охороняли досвідчені воїни-слідопити. Повз них ані птах, ані миша не могла проскочити непоміченою, не кажучи вже про військові загони.
Рука мирно дрімаючого охоронця мимоволі зісковзнула з держака списа. Він здригнувся і насторожено підняв голову, каламутним спросоння поглядом обвів вкриту сутінками долину. Начебто все було тихо і спокійно.
Помінявши позу і трохи розім`явши затерплі ноги, воїн насупив повіки і, вже було, зібрався знову зануритися в солодку дрімоту, коли ледь помітний ритмічний звук, що утворився десь із боку західних хребтів гір, торкнувся його слуху.
Негайно сон як рукою зняло. Вартовий миттєво підібрався, на обличчі його з`явилося тривожне здивування. На південному заході Берт межував тільки з дружнім баронством Кержі - вже звідти нападу ніяк не могло бути. Але, тим не менш, саме звідти долинав звук, що поступово посилювався і переконливо свідчив про наближення дуже великого загону, і, судячи із злитого й ритмічного тупоту, це був численний військовий загін.
Більше не роздумуючи, охоронець вихопив з-за широкого поясу дерев`яний ріжок, оздоблений чорненим сріблом. Гучний сигнал тривоги, що давно вже не бентежив мешканців долини, прорізав тишу різким звуком, перервавши мирний сон.
Негайно з сторожової прибудови вивалилися заспані охоронці та юрбою кинулися до воріт, квапливо поправляючи на ходу обладунки і перевіряючи зброю. Десь у центрі фортеці, від будинку барона Гофера дзвінко відгукнувся ще один сигнальний ріжок. У темряві грюкнули двері будинків. То там, то тут спалахували смолоскипи; дворові пси підняли безладний гавкіт.
Похмурий начальник варти, гуркочучи важкими кованими чоботами, першим вибіг на дозорну вишку.
- Що сталося? - вимогливо запитав він вартового, побіжно оглядаючи околиці.
Воїн, який підняв тривогу, без зайвих слів витягнув руку, вказуючи на захід.
- Звідти наближається якийсь загін...
- Так це пряма дорога на Кержі, - начальник стурбовано потер підборіддя. - Вони ж наші союзники.
- Воно-то звісно так, - погодився воїн. - Тільки чому вночі йдуть і, судячи з усього, великими силами?
Вартовий вичікувально втупився у свого командира, чекаючи на його рішення. Начальник варти задумливо посмикав вус, про щось швидко міркуючи, а потім перехилився через поручні і крикнув, звертаючись до одного з воїнів:
- Ей, Гарді, нумо швидко дуй до барона і доповіси, що з боку Кержей підходить великий озброєний загін!
Але нікуди бігти не довелося. Почувся швидкий стукіт копит, і незабаром з`явився сам барон Гофер у супроводі двох десятків вершників у повному військовому обладунку. Осадивши гнідого коня біля самих воріт, правитель Берта зістрибнув на землю і не по роках жваво збіг крутими сходами на майданчик сторожової вежі. Судячи з запалених почервонілих очей, цієї ночі він спав погано, якщо спав узагалі. Суворо глянувши на своїх підлеглих, Гофер коротко запитав:
- Що тут?
- Ваша світлосте, від Кержей сюди рухається військо!
Барон тривожно насупився, допитливо глянув на долину, немов намагаючись пронизати поглядом непроглядний морок, а потім почав віддавати розпорядження підлеглим:
- Легкий кінний роз`їзд негайно відправити на західну дорогу! Нехай розвідають: хто йде, якими силами, з якою метою? Усіх лучників і арбалетників - на стіни, бити тільки за моїм наказом! Копійщиків вишикувати біля воріт, на флангах розташувати мечників, а всю кавалерію - у резерв! Усе!
Воїни кинулися виконувати накази.
Тих, хто підходив, одразу ж спрямовували на ділянки, зазначені бароном. Чулося грізне брязкання обладунків і мечів.
Глянувши вниз, Гофер помітив Мандрівника, який, здавалося, абсолютно спокійно стояв у передньому ряду захисників, схрестивши на грудях руки. Але старий барон занадто добре знав цей удаваний спокій. Він на власні очі колись на турнірі мечників бачив, як цей воїн в одну мить перетворювався на невловиму разючу блискавку, за якою і поглядом-то не встигнеш, не те, що дією! Зловивши на собі уважний погляд Мандрівника, Гофер махнув йому рукою, запрошуючи піднятися нагору.
За хвилину вони вже стояли поруч і розмовляли.
- Як думаєш, це вороги наближаються? - запитав барон.
- Навряд чи... - із сумнівом похитав головою воїн. - Для цього об`єднаному війську треба було б спершу пробитися в Кержі, а потім уже повернути на схід. Але вони не могли встигнути зробити такий гак, та й навіщо? Ні, вони підуть приступом на перевали Берта і спробують увірватися з ходу.
- Хто ж тоді йде сюди вночі?
Аргнар знизав плечима.
- Хто б не йшов, а фортецю так просто не візьме...
Розмова перервалася. Гофер і Мандрівник напружено намагалися хоч що-небудь розгледіти в досвітній імлі.
Незабаром почувся наближаючийся тупіт копит. З темряви виринув вершник. Плащ, що майорів за його плечима, нагадував широкі крила. Не злазячи з коня, посильний квапливо доповів:
- Три сотні латників важкої піхоти з Кержей. Вони прийшли за наказом барона Сегура.
- Навіщо?
- Їхній командир сказав, що доповість особисто правителю Берта.
Змахом руки Гофер відпустив гінця і завмер в очікуванні.
Час тягнувся повільно, вимотуючи нерви.
Небо поступово висвітлювалося, розмиваючи сутінки, і густа темрява, яка огортала всю долину, танула. Спочатку ще смутно з`явилися неясні обриси селянських будівель, що тягнулися вздовж дороги, а потім з`явилася військова колона, яка рухалася західною дорогою. У міру наближення все чіткіше було видно закутих у сталеві обладунки важкоозброєних дружинників.
Так, це йшла краса і гордість Кержей - особиста гвардія відважного барона Сегура. Попереду загону розмашисто крокував широкоплечий воїн середніх років. Вольове обличчя його було суворим, навіть жорстким. Перед самими воротами він підняв угору ліву руку, і колона завмерла.
Гофер спустився з вишки і наказав вартовим:
- Відкривай ворота!
Коли стулки відчинилися, він вийшов назустріч прибулим.
- Вітаю тебе, Бранде! - вимовив барон. - Що привело тебе в наші краї? Я бачу - ти не один подорожуєш...
- І я вітаю тебе, правителю Берта!
Воїн приклав правицю до серця і нахилив голову в шанобливому поклоні.
- За наказом мого господаря привів я під твої прапори три сотні найкращих бійців Сегура.
- Але ж я не посилав до Кержів гонців і не просив про допомогу... - здивувався Гофер.
- До мого пана дійшли тривожні чутки про війну, що насувається на Берт. А тут ще днями торговий караван із королівства Менткроуд приніс погану звістку: незламний родовий замок Мелродів повністю зруйновано, а всі до єдиного захисники загинули...
Старий барон рвучко схопив Бранда за плече.
- Ти в цьому впевнений?
- Купці привезли з собою на доказ зламаний меч барона Греттіра. Вже я-то його знаю. Цим мечем Греттір завжди відкривав змагання на Турнірі Мечів...
- Хто це зробив?
- Ніхто не знає, - воїн-ветеран знизав плечима. - Кажуть, що навколо замку було повнісінько якихось дивовижних слідів, але розібратися в них ніхто не зміг... Нині дуже багато дивного, а часом і вельми зловісного відбувається на просторих землях Вальгарда. Цілком несподівано кочівники пересунули свої намети подалі від Співучого лісу, в якому з`явилися якісь досі невідомі злісні тварюки, що жеруть людей. Ожили давно спорожнілі Тенгорові болота - там теж якась погань завелася, а в Оманливих горах знову влаштувалися руді карлики. Про них уже й забули давно, а здається даремно. Мабуть, знову візьмуться за свої чаклунські витівки...
Барон Гофер у похмурому роздумі кивнув.
- Гаразд. За допомогу спасибі - ми не відмовимося. Заводь свою дружину в місто і розміщуй у казармах. Відразу після полудня приходь до мене зі своїми сотниками на військову раду.
Барон повернувся і, не дивлячись на оточуючих, повільно пішов вулицею до свого будинку. Звістка про загибель друга важким каменем лягла йому на серце. Слідом за бароном на шанобливій відстані рушив зброєносець, ведучи за вуздечку коня Гофера.
Бранд віддав команду своїм воїнам, і сталева колона латників почала втягуватися у відчинені ворота.
Незабаром біля фортечної стіни нікого не залишилося. Прибулі воїни влаштовувалися на постій, а місцеві мешканці, обговорюючи те, що сталося, поступово розійшлися по домівках. Залишився лише один вартовий на дозорній вежі, та Аргнар, який стояв під покровом розлогого клена. Він легко торкнувся шорсткого стовбура, провів пальцями по корі та несподівано якось по-доброму посміхнувся, помітивши двох мурашок-трудівниць, які наполегливо тягли вниз стовбуром велику висушену личинку, недолуго смикаючи її в різні боки й заважаючи одна одній.
"Зовсім як люди, - відчужено подумав воїн. - Метушаться, працюють, несуть здобич у дім і, напевно, навіть не підозрюють про те, що за ними збоку спостерігає хтось, у чиїх руках перебуває влада над їхніми долями..."
Він вийняв кинджал із піхов і акуратно розрізав гусеницю навпіл. Кожна з мурашок, відчувши свободу, швидко й упевнено помчала зі своєю частиною здобичі до великого мурашника, що розташовувався біля коріння клена.
Над білими з рожевим відливом шапками гір з`явилася тендітна смуга світанку, поширюючись і розливаючись світлішим з кожною хвилиною небосхилом. І ось, нарешті, золотистий проблиск стрімко пробіг величними заледенілими верхівками, сповіщаючи прихід нового дня. З`явилася сліпуче яскрава крайка сонячного диска. Світло нестримно ринуло в долину, розмиваючи останні залишки згустків темряви. Волога незатишна прохолода ранку швидко розтанула разом із ватяними клаптями білястого туману. Доброзичливою глибокою синявою засяяло чисте небо, лише подекуди прокреслене легким невагомим пір`ям білих хмар. Долина прокидалась і почала заповнюватися звуками. Радісно й життєствердно заспівали перші ранкові птахи; заклопотано загули джмелі; від звивистої річки долинуло примхливе бекання овець і переспів дзвонів. На поля галасливими гуртами виходили селяни. Життя йшло своєю чергою.
Аргнар не поспішаючи попрямував центральною вулицею до будинку барона Гофера, на ходу розмірковуючи про майбутню битву з об`єднаними військами Форвана і Ерденеха. Те, що битва буде, не викликало в нього жодних сумнівів. Він добре розумів, що ніякі, нехай навіть найвищі гори не зупинять цю смертоносну навалу, а отже, бути великій битві, в якій переможцем буде той, у кого вистачить більше мужності, витривалості й уміння.
Цілком поглинений своїми роздумами, він навіть не звернув уваги на сивочолого сутулого дідуся в потертому дорожньому плащі, який уважно спостерігав за ним із бокового провулка, сховавшись у тіні густих чагарників.
* * *
Через деякий час у просторому залі володаря Берта зібралося багато різного народу. Сидячи у кутку в глибокому кріслі, Аргнар поволі уважно роздивлявся присутніх.
За широким столом, на якому лежала велика розгорнута мапа, підперши голову сильними руками, замислився барон Гофер. Праворуч від нього розташувалися військовий радник і очільник прикордонної служби. Трохи далі по колу перебували прибулі під ранок з Кержей сотники на чолі з Брандом. Бородатий Керл підпирав могутнім плечем колону біля дверей. Ліворуч від нього на довгій лаві біля стіни влаштувалися двоє мовчазних воїнів-слідопитів - Краш і Орм, які тільки вчора повернулися з розвідувального походу. Їхні потемнілі від засмаги і загрубілі від вітру обличчя свідчили про численні випробування і довгі поневіряння, що випали на долю цих людей.
Неподалік від себе Аргнар з деяким здивуванням помітив старого, на якого спочатку не звернув жодної уваги. Той сидів цілком нерухомо, загорнувшись у пошарпаний сірий плащ. Можна було б припустити, що він спить, якби з-під пишних білих брів іноді не поблискували уважні очі.
Зустрівшись зі старцем поглядом, Аргнар раптово насторожився. Щось в очах цього, трохи згорбленого старого здалося йому невловимо знайомим. Немов би він знову побачив перед собою свого наставника з Храму П`яти. Хоча... ні, це було щось інше...
- Ну що ж, усі в зборі, - промовив Гофер, обвівши важким поглядом присутніх. - Мабуть, почнемо... Нам стало відомо, що біля підніжжя Джунхаргських гір зібралося величезне об`єднане військо Форвана і Ерденеха. Ми також знаємо, що це військо скоро штурмуватиме кордони Берта - першим цю звістку приніс мені Мандрівник, і немає підстав не довіряти йому.
Барон вказав на Аргнара.
Негайно голови присутніх разом повернулися в його бік. Хоч і не всі зустрічалися з ним особисто, але чули про безстрашного лицаря меча і тепер з цікавістю роздивлялися його. Аргнар спокійно витримав ці погляди, але про себе зауважив, що невідомий старець, навпаки, приплющив очі, немов він уже давним-давно все й так знав. Здавалося, що він задрімав, втративши всілякий інтерес до наради, яка тільки-но починалася. Це було дивно...
- Але вчора прибули наші слідопити Орм і Краш, вони привезли нові знання про ворога, - продовжив Гофер. - Протягом трьох днів вони таємно стежили за військами супротивника і повідомили про те, що крім величезної кількості воїнів, армія ворога має у своєму розпорядженні двох чорних чаклунів із замор`я.
Зі свого місця піднявся худорлявий гнучкий Орм. Його рухи були надзвичайно м`якими і водночас стрімкими, як у хижака. Говорив він тихо і спокійно, зважуючи кожне слово, ніби розмовляв, а не доповідав.
- Я сам бачив, як ці двоє чорнокнижників чаклували над людським черепом. Вони щось гугнявили якоюсь незрозумілою кострубатою мовою, а потім з очниць черепа здійнявся густий чорний дим... Більше я нічого не встиг розгледіти, бо на мене раптово насунула якась сонливість, м`язи наче здерев`яніли, і я втратив свідомість...
- У цьому був твій порятунок, - несподівано пролунав скрипучий голос старця. - Тобі пощастило...
Усі обернулися до нього.
Старий сидів у кріслі, напружено посунувшись уперед. Сонливість із нього як рукою зняло. Очі його збуджено виблискували з-під зведених над переніссям брів, а вираз обличчя свідчив про сильне хвилювання.
- Те, що ти бачив, судячи з опису, дуже схоже на могутнє чаклунське заклинання виверження душ, - пояснив старий. - Такою складною і сильною магією володіють тільки верховні жерці касти... Утім, можливо, я помиляюся, і це якесь інше, невідоме мені чаклунство.
Він задумливо відкинувся на спинку крісла і, пронизливо дивлячись прямо в очі Орму, запитав:
- Ти бачив їхні обличчя? Яку форму мають їхні черепи?
- Я не знаю, - розгублено знизав плечима слідопит. - Обличчя чаклунів були постійно закриті глибоко насунутими чорними капюшонами, під якими нічого не можна розгледіти.
- Мені взагалі здається, що в них замість обличь під капюшонами просто чорні діри, - подав голос Краш.
- Ти теж бачив обряд виверження душ? - негайно повернувся до нього старець.
- Ні, я в цей час був в іншому місці - намагався дізнатися що-небудь про ватажка ворожого війська.
- Ну і що ж ти дізнався?
Слідопити з подивом перезирнулися, а потім Орм обережно промовив:
- Ми поважаємо твоє сиве волосся і похилий вік, старець, але в цьому домі відповідаємо тільки на запитання нашого вельможі - барона Гофера. Відповідай спершу - хто ти? Ми навіть не знаємо твого імені, та й бачимо, зізнатися, вперше.
Гофер рухом руки зупинив Орма.
- Це моє мимовільне упущення, - промовив він. - Тривожні звістки і події останніх днів настільки вибили мене зі звичної колії, що я не відрекомендував присутнім тут друїда-пустельника Ейдара. Він прибув до нас тільки сьогодні рано вранці, і я негайно запросив його до себе, сподіваючись на його мудру пораду, а, можливо, і на допомогу.
Почувши це, Аргнар дуже здивувався. Ім`я друїда Ейдара було оточене світлим ореолом чарівництва і мудрості. З покоління в покоління передавалися легенди про його добрі діяння, і, чесно кажучи, Аргнар завжди вважав їх дозвільною вигадкою. Але ось цей друїд сидить перед ним, як звичайнісінький старий. Хіба що очі... Так, у цих незвичайних очах закарбувалася історія життя не одного покоління вальгардців.
"Скільки ж йому років насправді?" - подумав воїн.
Напевно, в цей момент не тільки він поставив собі таке запитання.
Легенди свідчили про те, що в далекі часи розквіту великої Малурії, Ейдар вже був радником Елабора Світлоликого. Але вже тоді, за свідченнями історичних літописів, що дійшли до сучасників, він був сивим старцем. Після падіння Малурії друїд Ейдар кудись запропав. Про нього стали поступово забувати, хоча й точилися неясні чутки про те, що, мовляв, десь його бачили, а то навіть і розмовляли з ним. Але хто, де і коли - ніхто не міг толком відповісти.
Несподівано слово взяв Бранд.
- Вибач нас, шановний, - вимовив він. - Ім`я Ейдара овіяне доброю славою і оспіване в стародавніх легендах. Але ніхто не може засвідчити, так само, як і заперечити того, що ти - це він. Часи нині скрутні, кругом вороги... Чим ти можеш довести нам, що не є шпигуном Муріду?
Усі в очікуванні дивилися на старого. У кімнаті запанувала напружена тиша, порушувана лише скрипом пера літописця. Старець мовчав, насупивши сиві брови. Нарешті він заговорив, і голос його зазвучав суворо і грізно:
- Так, ти маєш рацію. Важкі часи настали для всіх народів Вальгарда. І ворог може прийняти будь-яку подобу... Але я справді Ейдар і доведу це!
З цими словами старий підійшов до віконця і, простягнувши до нього сухі руки, виголосив:
- Дивіться уважно!
За вікном стояло засушене мертве деревце. На ньому не було жодного листочка, а кора звисала з оголеного місцями стовбура висушеним подертим лахміттям. Його вже давно треба було зрубати на дрова, та все ніяк не спромоглися.
Старець спрямував свій погляд на сухе дерево і вимовив якусь незрозумілу співучу фразу.
Спочатку начебто нічого не відбувалося, і дехто з присутніх почав здивовано перезиратися. Але ось по стовбуру дерева пройшла якась невловима хвиля руху. Суха потріскана деревина потемніла і набрякла, набираючись вологи. Тріщини змикалися, покриваючись свіжою молодою корою. Обвислі гілки підтягнулися, стали пружними і... о, диво! З набряклих бруньок проклюнулися і визирнули яскраві клейкі листочки. Вони пружно випросталися, розвернулися і зашелестіли, овіяні легким теплим вітерцем.
Друїд опустив руки і, з гідністю повернувшись на своє місце, сів у крісло. Вражені тим, що сталося, присутні мовчали, не в силах вимовити ані слова.
- Я показав вам справжнє заклинання живої сили, яке з усіх живих підвладне тільки друїдам, - спокійно промовив старець. - Чаклуни і чорнокнижники володіють лише магією смерті. Вони можуть керувати страшними чудовиськами, забирати життя, руйнувати, але сили живої природи їм не підкоряються. Тепер справа за вами: вирішуйте, друг я вам чи ворог...
Бранд встав і низько вклонився.
- Вибач, великий Ейдаре, за марні підозри. Я вірю тобі!
- І ми теж, - підтвердили інші, поклонами віддаючи данину поваги тому, хто ось уже кілька століть у важкі дні приходив на допомогу людям.
- Що ж, у такому разі продовжимо, - Ейдар повернувся до Гофера. - Чи буде мені дозволено господарем цього будинку поставити ще кілька запитань слідопитам?
Барон, притиснувши руку до серця, чемно відповів:
- Мудрість твоя відома в народі. Я і мої люди в твоєму повному розпорядженні.
- Я теж можу помилятися, - буркнув старець. - Але, сподіваюся, що всі разом ми ухвалимо вірне рішення.
Ейдар знову звернувся до слідопитів:
- Отже, що ж ви дізналися про ватажка ворожого війська?
- Досить небагато, - зізнався Краш. - За зовнішнім виглядом він зовсім не схожий на чужинця. Високий, гнучкий, сильний і суворий - ось, мабуть, і все, що я можу про нього сказати. На безіменному пальці лівої руки носить перстень із темним каменем...
При цих словах Мандрівник стрімко подався вперед.
- Ім`я! - нетерпляче вигукнув він, - Ти чув його ім`я?
- Його звуть Ратон.
- Так ось воно в чому справа...
Мандрівник гнівно скрипнув зубами і відкинувся на спинку крісла.
- Тепер мені зрозуміло, навіщо він їхав до Муріда, - пробурмотів він.
- Ти знаєш головнокомандувача об`єднаних військ? - здивувався Гофер.
- Ще б пак, минулої осені я врятував йому життя біля Вовчого бору, - гірко усміхнувся воїн. - Ми з ним навіть потоваришували...
І він з усіма подробицями повідав присутнім про те, за яких обставин познайомився з Ратоном на безлюдному Малурійському тракті; про дні тривалої спільної подорожі; про дивну пересторогу проти відвідин Загубленого краю і про подарований наостанок амулет.
- Цей амулет у тебе з собою? - запитав Ейдар.
- Так.
- Покажи його мені.
Друїд вимогливо простягнув руку.
Мандрівник зняв із шиї срібний ланцюжок із зіркою і віддав йому. Щойно амулет торкнувся долоні старця, як його кущисті брови заклопотано зсунулися, а губи склалися в гримасу огиди. Але, незважаючи на це, Ейдар не відкинув амулет від себе, як того слід було б очікувати, а навпаки, підніс ближче до очей і почав уважно вивчати.
Усі стежили за його діями, затамувавши подих.
Далі буде