Повернення
Частина №2 з рубрики / циклу «Повернення (фантастична повість)»
Незнайомець тихо застогнав і поворухнувся. Його посірілі щільно стиснуті губи здригнулися, прочинилися.
- Тільки в польоті живуть літаки... - слабким голосом співуче вимовив він, криво посміхнувшись.
Воронін вдивився в риси худорлявого, злегка хижого обличчя невідомого. У відповідь з-під напівприкритих повік блиснули трішки глузливі уважні очі.
- Ну що, оговтався? - поцікавився Воронін.
- Ти хто? - запитанням на запитання відповів незнайомець.
- Людина... - знизавши плечима, усміхнувся Сергій.
- Чия?
- Своя власна... А ти сам-то хто будеш?
- Дід Мороз.
- Жартівник... - незадоволено пробурчав Воронін. - Ти надовго тут розлігся, чи як?
Невідомий повністю розплющив очі. Він уважно ковзнув вивчаючим поглядом по співрозмовнику, якось недовірливо посміхнувся, а потім, скосивши очі вбік, швидко озирнувся навколо. На його обличчі раптово з`явився вираз легкого збентеження.
- Де це я?
- Там же, де і я!
- У такому разі - а де ти?
Воронін відштовхнувся від стіни і пружно схопився на ноги, простягаючи руку новачкові.
- Ласкаво просимо в лабіринт!
Він уже зрозумів, що невідомий, найімовірніше, ще нічого до пуття не знає, а отже, йому доведеться довго розповідати і пояснювати все те, що він сам свого часу дізнався від Дена. Хоча Воронін ще так нічого й не зрозумів, та й не був упевнений, що коли-небудь зрозуміє.
- Я не можу піднятися, - невпевнено вимовив новачок. - У мене, напевно, всі кістки переламані...
- Цілі твої кістки, цілісінькі, як у новонародженого, можеш не сумніватися. Мабуть, тобі здається, що ти загинув або щось у цьому роді... Так? Уяви собі, що ти глибоко помиляєшся! Що б не сталося раніше, сюди всі потрапляють цілими й неушкодженими.
Незнайомець недовірливо вхопився за запропоновану руку і скривився в очікуванні майбутнього болю. Воронін легко підняв його на ноги і втішно поплескав по плечу.
- Нічого, скоро ти до цього звикнеш і перестанеш звертати увагу на такі дрібниці...
- Нічого собі - дрібниці! Я ж абсолютно чітко пам`ятаю, як впав із...
Новачок зупинився на півслові, озираючись на всі боки.
- Звідки це ти навернувся? - поцікавився Сергій.
- Та так, була історія... Зараз це вже не важливо... - ухильно відповів новачок. - Тебе-то як звати?
- Сергій.
- Виходить, тезками будемо. А де ми перебуваємо насправді? Щось я нічого, після того, як упав, не пригадую, мабуть добряче головою шандарахнувся. Це ти мене сюди притягнув?
- Нікуди я тебе не тягнув. Ти сам тут з`явився. Бабах - і ось ти вже лежиш посеред тунелю, наче з неба звалився.
- Майже так воно й було. Тільки падав-то я на асфальт тротуару, розумієш?! На звичайний тротуарний асфальт, а прийшов до тями в якомусь підземеллі... не пробив же я головою таку товщу і потрапив у невідоме... гм-м... місце... або...
- Знайома історія, - охоче погодився Воронін. - Я ось теж приготувався, було, Богу душу віддати, а опинився тут цілим і неушкодженим. Ти краще зараз мене ні про що не питай - все одно толком я нічого пояснити не зможу. Сам намагаюся розібратися і зрозуміти, куди мене занесло і головне - навіщо.
- Цікаво... можливо, ми вже на тому світі? - усміхнувся новачок. - Тільки щось аж надто похмуре містечко, дуже скидається на передбанник пекла. Як думаєш?
- Не смішно...
Воронін прикро пересмикнув плечима.
- Ну що, пішли вперед?
- А де тут перед?
Воронін невизначено махнув рукою, вказуючи напрямок, куди, як він вважав, слід було йти, і рушив коридором підземелля. Йому чомусь зовсім розхотілося розмовляти. Новачок якось одразу схопив суть питання, яке він сам собі побоювався ставити. Адже має ж бути якесь пояснення всьому, що відбувається, нехай навіть і неймовірне. Сергієві самому останнім часом кілька разів спадала на думку маячна думка про загробне життя, але він гнав її геть, тому що не вірив у це, вважаючи повною нісенітницею. Але тільки цією маячнею і можна було все пояснити. Хоча...
- Послухай, тезко, а як тут із проблемою харчування? - перервав його роздуми супутник, що йшов трохи позаду. - Щось я тут не спостерігаю ні кафе, ані ресторанів.
- Ресторан не обіцяю, але з голоду не помреш, це вже точно. За кілька годин з`явиться сухий пайок.
- Що-що?
- Сухий пайок - так в армії називають похідний комплект харчування. Ти що, не був у армії?! Гаразд, сам побачиш…
Більше не звертаючи уваги на настирливе бурмотіння супутника, Воронін пішов уперед.
Усе було як завжди. Через кілька годин завернули за наступний поворот і виявили посеред тунелю акуратно складену провізію. Сергій навіть не здивувався, побачивши подвійну норму. Вочевидь, загадкові господарі лабіринту вже поставили на прокорм і новачка.
- Цікаво, хто це тут залишив?
- Я б теж хотів знати, та не в кого запитати, - знизав плечима Воронін. - Годують - і добре...
Всівшись на підлогу, він узявся за вечерю, а може, сніданок - і сам не міг сказати, що це було насправді.
Новачок (так Сергій охрестив його про себе) розташувався поруч і з цікавістю почав вивчати блідо-сірі тверді коржики, які, власне кажучи, і становили весь раціон, якщо не брати до уваги дві глиняні чаші зі звичайною питною водою. Він підніс коржик до очей, повертів його, розглядаючи з усіх боків, понюхав, а потім, обережно відкусивши маленький шматочок, почав повільно розжовувати.
- Ось ця несмачна пріснява називається їжею?! - не витримавши, обурено вигукнув він.
- А чим тобі не подобається? - спокійно відреагував Воронін. - Їжа - як їжа... Трохи нагадує армійські галети.
- Особисто я віддав би перевагу свіжому соковитому ростбіфу! А від цієї солдафонської жуйні недовго й ноги протягнути... Це ж просто якась пресована тирса!
- Не подобається - не їж, - філософськи зауважив Сергій, знизуючи плечима. - Тільки тоді ти вже напевно загнешся, тому що іншої їжі в лабіринті не буває.
Новачок пильно глянув на нього, хмикнув і зовсім несподівано припустив:
- Ти, напевно, раніше викладачем був?
- З чого ти взяв? - здивувався Сергій.
- Міркуєш як сільський учитель... Ну що, вгадав?
- Та ти, виявляється, Шерлок Холмс! Влучив просто пальцем у... небо, - криво усміхнувся Воронін. - Солдат я, міг би і здогадатися за одягом, невже не видно?
- А що означає одяг?! Нині багато хто в камуфляжі хизується з діловим виглядом, хоч і в армії ніколи не бував і, як то кажуть, навіть пороху не нюхав. А ти сам-то нюхав?
- Довелося... - насупився Воронін.
Підкріпившись, рушили далі. Новачок перший час продовжував приставати зі своїми розпитуваннями, але Воронін відмовчувався, і той відстав.
Запала довга пауза. Сергій зосереджено вимірював кроками нескінченний коридор лабіринту, немов забувши про супутника, який нишком із цікавістю спостерігав за ним.
Так минула майже година.
Коли з`явився перший сторонній звук, вони не помітили. Рівний віддалений гул виник, здавалося б, нізвідки, і з кожним кроком ставав дедалі гучнішим і гучнішим.
- Що це? - поцікавився новачок.
- А я почому знаю?! Ось дійдемо, тоді й розберемося, що до чого. Судячи з усього - чекати вже недовго...
За наступним поворотом освітлення не було. Черговий довгий коридор, оповитий м`якою напівтемрявою, закінчувався вдалині яскравою світлою плямою - там був вихід із тунелю. Саме звідти й долинав глухий розмірений гуркіт.
- Цікаво, що ж це там гуркоче? - тихо пробурмотів Сірий, облизнувши сухі губи. - Таке відчуття, що попереду водоспад, який валиться у прірву з величезної висоти.
- Усе може бути...
Вихід із тунелю наближався, і разом із цим посилювався гуркіт. Він уже став таким гучним, що неможливо було розмовляти. Новачок щось спробував кричати, але його голос потонув у какофонії грізних звуків. Воронін тільки відмахнувся і вийшов на світло.
Він стояв на широкому рівному майданчику, краї якого різко зривалися в прірву. Навколо, наскільки сягало око, простягалися прямовисні скелясті гори, немов відлиті з темного брунатно-зеленого скла. Здиратися на них, напевно, не спало б на думку навіть найбожевільнішому альпіністові. Ці гори суцільним кільцем оперізували величезну чашоподібну улоговину, протилежний край якої зникав десь вдалині в туманному серпанку. Що знаходилося внизу, розглянути було неможливо - густий пухкий туман повністю приховував від очей те, що там відбувалося.
Ліворуч, за десяток метрів від майданчика з великої круглої печери хльостав могутній потік. Зриваючись дугою з неймовірної висоти, він з оглушливим ревом стрімко мчав униз, розтрощуючись на гострих виступах скель. Над водоспадом висів найдрібніший водяний пил, у якому дробилися мільярдами золотавих іскорок сонячні промені.
- Ось і воно - джерело шуму, - прокричав Воронін.
- Ну і що далі робити будемо, як звідси вибратися? - скептично поцікавився Сірий.
- Я бачу тільки два шляхи: або вниз, або назад у Лабіринт.
Сірий кивнув, знехотя погоджуючись, і обережно підійшов до самого краю майданчика. Він у принципі не лякався висоти, але, глянувши вниз, відчув дотик холодних пальців страху на потилиці.
- Так... це явно не з третього поверху падати доведеться... - занепокоєно пробурмотів він.
Звідси, з кручі відстань до загадкової пелени туману взагалі здавалася неймовірною. Стрімкі стіни, що сягали донизу, здавалися абсолютно гладкими і неприступними, немов зрізані велетенським ножем. Лише уважно придивившись, можна було насилу помітити невеликі виступи і нечисленні вузькі тріщини, за які за певної вправності вдалося б зачепитися.
- Отже... влипли по самі вуха... - прорік Сірий. - Тут злізти ніяк неможливо, якщо по здоровому глузду міркувати. Хоча іншого шляху, судячи з усього, немає, хіба що йти назад у лабіринт і спробувати щастя в якомусь іншому місці...
- Що ти там бурмочеш? - гукнув його Воронін.
- Та ось, милуюся пейзажем.
- Краще подумав би про те, як звідси вибиратися. Зворотної дороги все одно немає - я перевіряв. Коли намагаєшся йти назад, світло не вмикається...
Сірий байдуже знизав плечима.
- Ну і що? Підлога в підземеллі досить рівна - рухатимемося потихеньку, навпомацки.
- Я так думаю, що, навіть якщо нам дуже пощастить, і ми не заблукаємо в непроглядній темряві в бічних відгалуженнях і не впадемо в якийсь бездонний колодязь, то вже точно помремо від голоду. Коротше кажучи, зворотної дороги немає...
- З якого це дива? Господарі лабіринту поки нас справно годували, хоча, чесно кажучи, різноманітністю меню не тішили...
Воронін якось дивно подивився на Сірого, гірко посміхнувся, а потім кивнув у бік темніючого входу в підземелля.
- Ти он туди подивися...
Сірий озирнувся і зіщулився. На майданчику ліворуч від входу лежало те, що він спочатку прийняв за відполірований вітрами білий камінь. Але це був череп. Звичайнісінький людський череп байдуже дивився на світ порожніми очницями, у глибині яких причаїлася темрява. Чомусь одразу згадалася класична сцена - принц датський тримає на долоні череп вірного Йорика.
- Нічого собі... - видихнув Сірий. - Це що ж виходить? Наші черепи теж тут залишаться лежати?
- Навряд чи... У всякому разі, не мій. Я спробую злізти.
- Ти що, з глузду з`їхав?! Подивися вниз - по таких стінах тільки муха зможе повзати!
- Я спробую...
Воронін взявся уважно обстежувати краї карниза і через деякий час задоволено вигукнув:
- Є!
На відстані півметра виднілася ледь помітна тріщина, в яку можна було втиснути носок черевика. Трохи нижче стирчав невеликий виступ.
- Розіб`ємося... - із сумнівом буркнув Сірий.
- Зате не доведеться довго мучитися, принаймі...
- Щось я останнім часом зачастив із польотами...
Але Воронін уже не слухав його. Сівши на край карниза, він звісив ноги вниз, перекинувся на живіт і, намацавши ущелину, увігнав до неї носок черевика. Потім, обережно розпрямляючи руки, опустився нижче і сперся другою ногою на виступ. Скосивши очі в прірву, він відшукав наступну тріщину, примірявся й опустився ще нижче.
- Ну, я пішов, - спокійно промовив він. - А ти уважно стеж, куди я ноги ставлю, і запам`ятовуй. За кілька хвилин підеш слідом...
- А якщо ні?
- Твоя справа.
Голова Вороніна зникла за краєм карниза.
Нахилившись уперед, Сірий із мимовільним захопленням спостерігав за ним. Розчепірившись, як павук, солдат повільно, але неухильно спускався униз, здавалося б, абсолютно неприступною прямовисною стіною.
Почекавши деякий час, Сірий крадькома перехрестився, приречено зітхнув і пішов за Вороніним.
* * *
У голові шуміло, немов з похмілля, а в роті міцно влаштувався тухлий присмак іржі. Крім того, здавалося, що піді мною цілий розсип твердих предметів із гострими гранями, які так і норовили увіп`ятися в тіло і залізти під ребра. Лежачи на спині із заплющеними очима, я марно намагався пригадати де, коли і, найцікавіше, - з ким це я так надерся. Але пам`ять вперто відмовчувалася. Єдине, що крутилося в голові, це видовище якогось кошмарного велетенського ока, всіяного кривавими прожилками, - явна ознака того, що перебір усе ж таки відбувся. Тільки от із ким?
Розплющивши очі, я приготувався до того, що зараз усе закрутиться колесом, і накотить нудота - звичайна реакція мого слабкого нещасного організму. Однак нічого подібного не сталося, тільки замість стелі наді мною пливло якесь туманне напівпрозоре марево. Повільно повернувши голову набік, я з невиразним занепокоєнням виявив, що валяюся на грубій гальці, всипаючій пологий берег швидкої звивистої річки.
На протилежному березі безладно нагромаджувалися великі уламки кубічних базальтових брил, немов би розкидані розсердженим велетнем. Там і сям серед них пробивалися пишні кущі гігантської папороті, які матово поблискували м`ясистими розлогими гілками, а за ними все тонуло в густому туманному киселі.
Здалеку долинав рівний гул невидимого водоспаду, немов гарчало величезне казкове чудовисько.
Неподалік від мене щільною мовчазною стіною височів густий темнолистий чагарник, підпираючий пишний ліс. Звідти долинали пронизливі зойки невідомих мешканців, якийсь тріск і пташиний гомін. Виникло відчуття, що я перебуваю у величезному зоопарку просто неба, але в нас у місті такого не було - це абсолютно точно. У нашому я був і надивився на тамтешніх мешканців, знемагаючих від неробства в тісних клітках. Ні, це точно не зоопарк...
Обережно вставши на ноги, я уважно озирнувся, сподіваючись побачити хоч що-небудь знайоме, що дозволило б зорієнтуватися на місцевості. На жаль, слабкі надії не виправдалися. Місцевість була абсолютно не знайома, та й рослинність, чесно кажучи, не дуже відповідала кліматичному поясу, в якому я проводив своє свідоме життя. Куди ж мене занесло по п`яні?
- Гаразд, потім розберемося, - пробурмотів я, намагаючись вгамувати зростаюче занепокоєння. - Спершу потрібно визначитися, куди рухатися далі і виходити до людей...
До витоку річки йти сенсу не було. Судячи з монотонного гулу водоспаду, з якого вона, найімовірніше, і брала свій початок, до нього було не так і далеко, тільки навряд чи я виявив би там людей. Краще йти берегом річки в бік гирла. Як відомо, люди з давніх часів вважали за краще розташовувати свої селища на берегах річок та інших водойм. Отже, у мене були всі шанси їх знайти.
- Отже - вперед, мій бідний мандрівник! - сказав я сам собі і поплентався пустельним берегом, мимоволі намагаючись триматися подалі від темної стіни невідомого лісу.
За моїми підрахунками минуло кілька годин, але за цей час я не побачив жодного із загадкових мешканців хащі, втім, як і не виявив жодних ознак життєдіяльності людини. А це і справді було досить дивно. Адже в наше сучасне століття людина вже скрізь поставила свої мітки, а тут кругом панувала незаймана чистота.
Обважнілі від тривалої ходи ноги почали боліти, вимагаючи відпочинку. Зануривши голову в прохолодну воду річки і напившись, я дотягся до плаского валуна і плюхнувся на нього, згадуючи свою стареньку потерту канапку з її підступними пружинами, які завжди випирають у найнесподіваніших місцях і намагаються як найболючіше встромитися між ребер. Зараз я думав про неї майже з любов`ю.
Позаду пролунало якесь сухе потріскування і шелест. Я повільно обернувся і остовпів від подиву, та й від страху теж. За кілька кроків від мене, потріскуючи численними зчленуваннями хітинового панцира, повзла стонога. Та не яка-небудь, а завдовжки близько двох метрів! Таке жахливе створіння могло привидітися тільки запаленій уяві, та й то лише в кошмарному сні. Її гнучке, злегка приплюснуте тіло матово виблискувало бронзовим виливом, а короткі кошлаті лапки, які, здавалося, жили кожна сама по собі, швидко перебирали береговою галькою. У плавному і стрімкому русі велетенської стоноги було щось водночас граціозне й огидне. Вона повзла до води.
- Здоровенькі були, - нерозумно пробурмотів я, ще не вірячи власним очам. - Ось і зустрілися...
Стонога миттєво завмерла і повернула до мене передню частину тулуба, увінчану овальною головою. Пара опуклих фасеточних очей втупилася на мене, немов два чорних відполірованих камені. Ворухнулися короткі відростки вусиків-антен, і звідкись знизу загрозливо висунулися, схожі на великі кліщі, гострі жвала. Чи то мій голос, чи то необережний рух привернули її увагу - це було вже не важливо, бо стонога готувалася до нападу. Про це красномовно свідчила її бійцівська поза і судомно посмикувані щелепи.
Я сидів, немов закам`янілий, не в силах навіть поворухнути рукою або ногою. Те, що відбувалося, здавалося мені якимось безглуздим жахом - адже таких створінь у природі не існує! Це просто якийсь інопланетний мутант...
Стонога раптово смикнулася у напрямку до мене. Тієї ж миті в повітрі щось промайнуло, і в голову велетенської тварюки з хрускотом врізався короткий товстий сук. Одне її око лопнуло, розбризкуючи навколо темний густий слиз. Тіло стоноги судомно забилося, звиваючись кільцями і розкидаючи на всі боки гальку.
- Чого розсівся, немов приріс до каменя?! - несподівано пролунав зверху сердитий голос.
Я мимоволі сіпнувся, задираючи голову, і зовсім очманів. Напевно, я не гепнувся від подиву на землю тільки тому, що і так уже сидів на ній, точніше на камені.
Неподалік від мене за кілька метрів від землі спокійно висіла в повітрі... людина! Це був злегка товстуватий чоловік років сорока з уже неабияк полисілою головою, на якій, немов локатори, стирчали великі відстовбурчені вуха.
- Ну, і довго ти будеш на мене витріщатися?! - сердито поцікавився він. - Хочеш дочекатися, коли сюди ще пара таких потвор приповзе?!
- Де я?
Більш безглуздого і недоречного в даній ситуації запитання я, напевно, ніколи не зміг би вигадати. Вочевидь, ідіотський вираз мого обличчя настільки вразив незнайомця, що він м`яко опустився на землю і підійшов до мене, уважно дивлячись у очі.
- Е-е... та ти, як я погляну, не місцевий... - здивовано протягнув він. - Невже з лабіринту?!
- З якого лабіринту? - тупо перепитав я.
- А звідки тоді? - ще більше здивувався мій рятівник. - Те, що не з Міста, це точно...
Я всіма очима дивився на нього і відчував, що мені стає зле. Уся ця невідома місцевість, дивна рослинність, гігантська стонога, людина, яка висить у повітрі... - усе це ніяк не вкладалося в моїй голові. Щось було не так, і перше, про що я подумав, це тихе божевілля.
"Напевно, просто божеволію або вже..." - блискавкою промайнула одна-єдина думка.
Більше в голову нічого не спадало, там була безладна каша, в якій, імовірно, не зміг би розібратися навіть сам Господь Бог. Я просто продовжував сидіти на камені й тупо дивитися на незнайомця, немов на вихідця з того світу.
- Гаразд, розбиратися будемо потім, - вимовив він, зрозумівши, що від мене зараз користі мало. - Давай звідси швидше забиратися, поки нові відвідувачі не завітали. Полетіли!
Незнайомець легко, немов це була абсолютно звична для нього справа, злетів у повітря і нетерпляче озирнувся на мене.
- А я... я не вмію літати, - зізнався я і чомусь відчув сором.
Мені здалося, що від цих слів чоловік мало не впав на землю. Його очі ледь не вилізли з орбіт від здивування.
- Тобто, як це - не вмієш?!
- Ну... просто не вмію, і все тут...
- М-м... так, ну й діла... а ти, часом, не того... не виродок?
- Чому це?! - обурився я. - Ну, не супермодель, звісно, але й не Квазімодо. Це вже точно!
Мужик заклопотано почухав підборіддя і несподівано запитав:
- Я цих не знаю... а як тебе звати?
- Сергій, а вас?
- Леон... Ось що, Сергію, я рухатимуся трохи попереду, а ти слідом за мною. Тільки будь уважний і намагайся не відставати і, вже якщо я скажу завмерти, то без довгих розмов і запитань - засохни і не дихай. Усе зрозумів?
- Чого вже тут не зрозуміти... А що, тут небезпечно?
Леон поблажливо усміхнувся.
- Те, що ти досі живий-здоровий, це взагалі чиста випадковість. Зрозуміти не можу, як це тебе ще ніхто не зжер?! Лісом пішки вештатися - чисте самогубство! Чичура - це тільки квіточки, тобі просто пощастило, що не напоровся на драгна!
- А хто це?
- Ти вже точно не місцевий... Драгн - це така величезна ящірка, яка тебе в один присід зжере і навіть не помітить цього!
- А ця, як її, чимчура?
- Чичура, - виправив мене співрозмовник. - Ось вона...
Він ткнув рукою в той бік, де валялася гігантська стонога. Вона вже не рухалася, лише її коротенькі вусики судорожно тремтіли в останніх конвульсіях. Я відчув на хребті м`який дотик волохатих лапок страху і мерзлякувато пересмикнув плечима.
"Куди ж це мене закинуло?" - спала на думку тужлива думка.
Але вголос я запитав зовсім про інше:
- А куди ми прямуємо?
- Я відведу тебе в Місто, а там уже сам визначишся, що далі робити і як бути... Ну, давай, перебирай ногами і будь уважним.
Леон із сумнівом похитав головою, окинувши мене оцінювальним поглядом, і плавно поплив над землею на висоті трохи більше ніж два метри, уважно придивляючись до лісової гущавини.
Я не став затримуватися, зрозумівши, що краще вже довіритися абсолютно незнайомій людині, ніж з`ясовувати стосунки з яким-небудь черговим місцевим чудовиськом.
Напевно, з боку це мало б виглядати досить дивно, якщо не сказати більше. Попереду повільно летів Леон. Я йшов слідом, намагаючись не замислюватися над тим, яким чином, всупереч усім законам природи, він тримається в повітрі. Найменша спроба міркувань на цю тему викликала легке запаморочення, замішане на думці про те, що я все ж таки божеволію.
Дорога до Міста зайняла близько години. Підозрюю, якби не моя пішохідна повільність, Леон дістався б повітрям протягом кількох хвилин.
Ніяких особливих пригод за цей час не сталося. Кілька разів на очі траплялися строкаті метелики, розміром з папугу, які пурхали навколо зрідка трапляючихся дерев, покритих дивними флуоресціюючими кольорами фіолетового забарвлення. Іноді зустрічалися і птахи, але абсолютно звичайні, нічим не примітні. Якісь дрібні звірята діловито снували в густому переплетенні коренів. Усе було тихо і спокійно, немов на прогулянці звичайним міським парком, якщо, звісно, не брати до уваги того, що рослинність, та й деякі мешканці цього парку, м`яко кажучи, дещо відрізнялися від звичних уявлень про світ живої природи. Лише одного разу мій провідник, почувши з хащі тріск, котрий наближався, тривожно наказав мені зачаїтися за найближчим валуном, а сам швидко злетів у повітря. Що це було, не знаю, лише по верхівках дерев, що здригалися і розгойдувалися, я відзначав незримий шлях, яким прямувала лісом якась гігантська істота. Та й, чесно зізнатися, у мене не було жодного бажання знайомитися з нею ближче.
Дочекавшись, коли невідоме створіння пішло, ми вирушили далі.
Місто відкрилося погляду абсолютно несподівано. Місто - як місто, не було в ньому нічого незвичайного, якщо не брати до уваги того, що подекуди над дахами будинків ширяли люди. Окраїнні споруди найбільше були схожі на порожні складські приміщення або довгі сірі бараки без вікон. Між ними валялися безладно розкидані сміттєві баки в застарілих іржавих патьоках. У повітрі стояв неприємний нудотний запах, чимось нагадуючий овочесховище. Подекуди будівлі здавалися частково або повністю зруйнованими вибухами, на стінах виднілися сліди кіптяви після пожеж.
"Напевно, тут ніхто й ніколи не прибирав..." - чомусь подумав я, долаючи чергову купу прілого мотлоху, в якому діловито копошилися блискучі жуки розміром із сірникову коробку.
- Агов, приятелю, ворушись! - гукнув Леон. - Я доведу тебе до центру, а вже далі сам розбиратимешся. Мені з тобою довго вовтузитися ніколи...
- Так-так, зараз...
Я судомно намагався пролізти під напівзгнилою балкою, яка навскоси перегородила прохід між двома сусідніми бараками. Тільки від однієї думки, що я залишуся один у цьому заплутаному лабіринті мотлоху, ставало не по собі. Та й узагалі невідомо, що мене могло чекати за кожним рогом. Залишалося тільки якомога швидше вибиратися до людей.
- Агов, Леоне! - гукнув я провідника. - А тут хто-небудь живе? Що це за бараки?
- Не знаю, звідки вони взялися, - відгукнувся він звідкись зверху. - Скільки себе пам`ятаю, весь час тут стоять.
- А ви давно тут живете?
- Я в Місті народився! - з гідністю відповів Леон і додав: - А от у цих місцях нормальні люди не живуть. Тут влаштувався всякий непотріб - повстанці, виродки, втікачі з лабіринту... Ти сам-то точно не з них?
- Та не знаю ніякого лабіринту! - в серцях чортихнувся я. - Кажу ж: узагалі не розумію, як тут опинився і навіть не маю ні найменшого уявлення, де я!
- Ну і ну!
Леон із сумнівом похитав головою.
Приблизно ще протягом півгодини я блукав захаращеними нетрями лабіринту околиці Міста, поки за черговим поворотом не побачив широку вулицю, перегороджену високим дощатим парканом, оповитим зверху колючим дротом. Над парканом височіла сторожова вишка. У ній дрімав товстун, чимось трохи схожий на мого поводиря.
Леон підлетів до вишки і щось вимовив. Товстун стрепенувся, звісився через огорожу і уважно оглянув мене. Після цього між ними зав`язалася нетривала, але досить-таки жвава бесіда, супроводжувана бурхливою жестикуляцією.
Нарешті через кілька хвилин Леон махнув рукою, підкликаючи мене.
- Давай, заходь, поки пропускають...
У паркані відчинилися невеликі дверцята, пропускаючи мене на цивілізовану територію. Пройшовши за огорожу, я зупинився, очікуючи розпитувань вартового, але той уже знову дрімав, вочевидь, не виявляючи жодного зацікавлення до моєї персони.
- Тепер прямуй до центру. Там у мерії знайдеш радника з цивільного права і все йому розповіси, - Леон розвернувся, явно збираючись відлітати.
- Дякую! А де я зможу вас знайти?
- Навіщо? - здивувався він.
- Ну... ви ж мені допомогли, напевно, навіть урятували. Можливо, я зможу вам якось віддячити...
- Потрібна мені твоя подяка! - поблажливо усміхнувся Леон. - Ти краще про себе подбай... Ну, все, бувай!
Він заклав крутий віраж і зник у сусідньому провулку.
Я стояв посеред вулиці, як бовдур, абсолютно не розуміючи, що мені робити далі. У голові був суцільний розгардіяш, думки зав`язалися в такий безформний клубок, який не зміг би, напевно, розплутати і сам Гаррі Гудіні. Що робити? Це класичне питання стояло переді мною в повний зріст, і відповіді на нього я не знав. Не було абсолютно жодної відправної точки для логічних умовиводів.
Озирнувшись навколо, я з полегшенням виявив, що основна маса людей все ж ходить по землі, а не літає над дахами. Мені навіть спало на думку, що, можливо, таких, як Леон, насправді не так уже й багато, але моє припущення було негайно спростовано. З віконця третього поверху визирнула жінка і гукнула одного з перехожих. Той, не сповільнюючи кроку, злетів угору і, зависнувши навпроти віконного отвору, почав, як ні в чому не бувало, з нею розмовляти.
Вирішивши нічому не дивуватися і взагалі не думати про те, що зі мною сталося, я запитав у першого зустрічного:
- Скажіть, будь ласка, як мені потрапити в мерію?
Окинувши мене швидким вивчальним поглядом, хлопець недбало махнув рукою вздовж вулиці.
- Пройдеш до кінця, потім звернеш ліворуч і вийдеш прямо на центральну площу. Там побачиш жовту будівлю з високим шпилем - це і є мерія.
- Дякую... - вимовив я вже в спину хлопцеві, але той навіть не повернув голови.
Знизавши плечима, я вирушив за вказаним маршрутом.
Вулиця була вимощена рівною сірою плиткою. Стіни будинків теж не балували розмаїттям кольорів - усе той самий сірий, варіювалися тільки його відтінки. Хоч би як це здавалося дивним, однак і люди одягалися все в ті самі кольори. Було в цьому щось знайоме, але я ніяк не міг згадати, що саме. Здається, я у своїх потертих блакитнуватих джинсах і строкатій картатій сорочці виділявся тут, як біла ворона.
"Сіре місто, сірі будинки, сірі люди... - мимоволі подумалося. - Напевно, і життя в цьому місті сумне й сіре..."
І тут у пам`яті спливли колись бачені по телебаченню кадри старої чорно-білої кінохроніки про перші роки радянської влади. Там теж усе було одноманітно сіре.
Дійшовши до глухого кута, звернув ліворуч. Вуличка виявилася набагато вужчою за попередню і завертала кривою дугою праворуч. Вона повністю тонула в тіні високих будинків. В одному з вікон першого поверху тьмяно світилася електрична лампочка.
"Ага, отже, якась цивілізація тут усе ж таки є", - вирішив я.
Але ніде не побачив жодного стовпа, від якого тягнулися б дроти. Хоча тут вони виявилися б недоречними, адже це небезпечна перешкода для місцевих літунів. Найімовірніше, проводка ховалася під землею і в стінах будинків. А ще дивувала повна відсутність будь-якої рослинності на вулицях - ні дерев, ні чагарнику, ані квітів - суцільний сірий камінь навкруги.
Перехожі окидали мене байдужими поглядами, в яких лише зрідка можна було помітити слабкий відсвіт млявого зацікавлення. Дітей ніде не було видно - це теж здавалося трохи незвичним. Але після того, що сталося зі мною, я вже на такі дивацтва реагував тупо. Зараз мене цікавило тільки одне: якнайшвидше визначитися в цьому світі, хоча я й не уявляв собі, як це зробити. Єдиним моїм знайомим серед місцевих мешканців, якщо можна так вважати, був Леон, якого, в разі чого, я навіть не знав, де шукати.
Вулиця виявилася досить-таки довгою, але, врешті-решт, попереду замайорів просвіт. Це і був вихід на центральну площу. На самому розі перед виходом на площу знаходився заклад, схожий на ресторан або якийсь вечірній клуб. Над подряпаними дверима не красувалося жодної вивіски, окрім самотньої запиленої лампочки під бляшаним ковпаком, що самотньо бовталася на дроті. Однак запахи, що струменіли з-за напіввідкритих дверей, красномовно свідчили про наявність у цьому закладі спиртних напоїв і закуски, що додавалася до них. З відчиненого віконця долинав дзвін посуду і роздратований чоловічий голос, який когось вичитував.
Вирішивши навідатися сюди пізніше, я попрямував до жовтої будівлі, увінчаної високим загостреним шпилем, яка розташовувалася на протилежному боці овальної площі. Біля входу тинявся здоровенний чолов`яга з квадратною щелепою. Коли я спробував увійти всередину, він упевнено перекрив мені шлях, спершись волохатою лапищею на одвірок дверей, і вперився в мене вивчаючим поглядом чіпких очей.
- Куди?
- Мені потрібен радник із цивільного права...
- Новенький, чи як? - презирливо хмикнув він, обдарувавши мене задушливим букетом часникового перегару. - Звідки?
- Звідти...
Я махнув рукою в напрямку лісу, з якого мене привів Леон.
- Зброя є?
- Яка зброя? - здивовано перепитав я. - Немає в мене ніякої зброї, і не було ніколи. Я взагалі не знаю, як сюди потрапив... Якби мені хто-небудь пояснив, де я, і як повернутися назад у свій світ...
- Зрозуміло, - усміхнувся здоровань, прибираючи руку. - Дуй на другий поверх у кімнату під номером двадцять три. Там тобі все пояснять.
Увійшовши в запилене фойє, я почав підніматися потертими сходами, відчуваючи на хребті неприємний пронизливий погляд здорованя.
На майданчику другого поверху було тихо. У порожньому коридорі, проти очікування, не снували службовці, лише десь у самому кінці за одними з численних дверей щось монотонно бубонів низький голос. Потрібний кабінет виявився недалеко від сходового майданчика. На великих темних дверях із химерною бронзовою ручкою світлою плямою виділявся білий емальований ромбик із цифрою двадцять три. З-за дверей не долинало жодного звуку. Нерішуче потупцювавши, я боязко постукав і потягнув ручку на себе. Важкі двері відчинилися напрочуд м`яко і беззвучно, відкриваючи погляду просторий світлий кабінет із двома високими вікнами. Зробивши крок уперед, я відчув, що мої ноги потопають у м`якій килимовій доріжці, яка вела просто до вікон, між якими на постаменті у зріст людини височіло погруддя невідомого чоловіка років п`ятидесяти.
- Сміливіше... сміливіше... заходьте і не бійтеся...
Спокійний із легким нальотом глузливості баритон пролунав із далекого правого кута. Яскраве світло, що лилося з віконних прорізів, не давало змоги одразу помітити масивний письмовий стіл, який стояв навскоси в кутку, де панувала легка напівтемрява. За столом у величезному шкіряному кріслі сидів коротко стрижений охайний чоловік років сорока, знову ж таки в сірому, хоча й добротному костюмі. У правій руці він тримав маленьку пилочку, якою підрівнював доглянуті нігті рук. Перед ним на столі красувалася невелика бронзова копія бюста, встановленого між вікнами.
- Розташовуйтеся зручніше, - люб`язно запропонував він, вказуючи пилкою на стілець із протилежного боку столу.
Його обличчя виглядало відкритим і викликало до господаря кабінету довіру. Сідаючи на стілець, я з деяким запізненням привітався:
- Е... добрий день... я, власне кажучи, шукаю радника з цивільного права...
- Це я, - м`яко посміхнувся чоловік. - Але дозвольте мені самому вгадати, з якою метою...
Він спокійно дивився мені просто в очі. Так зазвичай дивиться досвідчений педагог, який намагається визначити ступінь провини учня, щоб вирішити його подальшу долю. Я не зміг витримати цей прямий погляд і зніяковіло опустив очі.
- Отже, - чоловік задоволено відкинувся на спинку крісла, не зводячи з мене допитливих очей. - Ви новенький. Потрапили сюди абсолютно несподівано для самого себе. Усе, що відбувається навколо, шокує і навіть лякає, здається якимось нереальним сном. Ви не уявляєте, що робити далі. У вас маса запитань, які ви не знаєте, кому поставити. Так?
- Ну, в принципі - так, але як...
Мені стало ніяково від того, що абсолютно незнайома людина так легко і просто прочитала мої думки.
- Та ви не хвилюйтеся, - заспокійливо посміхнувся мій співрозмовник. - Ми, я маю на увазі місцевих жителів, не читаємо думки. Просто з вашого розгубленого вигляду можна легко припустити їх хід. Якби я був на вашому місці, напевно, думав би про те саме. До речі, моє ім`я - Гунар, радник із цивільного права. А як звуть вас, дозвольте дізнатися?
- Сергій... дуже приємно...
Радник простягнув руку, і я, було, сіпнувся назустріч, вважаючи, що він пропонує рукостискання. Але Гунар, немов не помітивши мого руху, вправно вихопив із величезного стосу паперів, що лежав перед ним на столі, якийсь бланк, заповнений дрібним текстом із пропусками, поклав його перед собою й, узявшись за олівець, задумливо пробурмотів:
- Куди ж мені вас призначити?
- У якому сенсі? - не зрозумів я.
- Ну, вам же потрібно десь жити, працювати тощо...
- Вочевидь, ви мене не зовсім зрозуміли, - спробував я заперечити. - Мені необхідно повернутися до себе додому. Чесно кажучи, я зовсім не збирався тут жити і працювати, і думок таких не було. У мене є власна квартира і взагалі... Ви тільки допоможіть або хоча б підкажіть, як мені повернутися назад, ось і все...
Радник із якимось поблажливим співчуттям подивився на мене, заклопотано покрутив олівець, а потім, відклавши його вбік і зчепивши пальці міцним замком, почав неквапливо пояснювати. Що довше я його слухав, то більше голова в мене паморочилася, а в серце закрадалися відчай і туга.
- Те, про що я зараз скажу, ви, Сергію, маєте прийняти як даність, інакше вам буде дуже важко тут жити, та й не тільки жити...
Гунар якось невизначено покрутив рукою в повітрі, немов вкручуючи невидиму лампочку, і продовжив:
- Коротше кажучи, тут існує тільки Місто. Більше жодних поселень у долині немає, та й бути не може. Ви ж бачили, які істоти живуть у лісі?! Тож - самі розумієте... Хоча, є ще якийсь незрозумілий лабіринт, з якого іноді приходять люди на кшталт вас, щоправда дуже рідко - я вже й не пригадаю, коли це було востаннє... Долина, оточена абсолютно неприступним гірським масивом - це і є весь наш реально існуючий світ. Більше нічого немає...
- Але цього не може бути! - не стримавшись, вигукнув я. - Це просто якесь безглуздя... Я не знаю, яка сила, куди і навіщо закинула мене, але за горами має існувати безліч інших міст, країн і...
- Ні-ні, ви не розумієте, - спокійно перебив мене радник. - Нічого того, про що ви тлумачите, за горами немає. Там взагалі нічого немає, абсолютно ні-чого-го! Розумієте?
- Тобто - як?! - сторопів я.
- А ось так! Деякі люди, які прийшли до нас із лабіринту, теж намагалися доводити існування цивілізації за межами гірського хребта. Ми літали на всі боки, скільки могли, піднімалися над вершинами, але кругом тільки непроникна стіна сірої імли, в якій навіть дихати нічим... Ще раз повторюю: там немає абсолютно нічого! Я народився тут і нічого такого, про що ви намагаєтеся мені розповісти, не знаю. Допускаю, що ви дійсно потрапили сюди з якогось іншого світу... До речі, ви сюди прийшли з лабіринту?
- Який ще лабіринт?! - з розпачем вигукнув я. - Чому мене про нього всі питають? Усе, що пам`ятаю, так це те, що прийшов до тями на березі якоїсь річки. А потім мене знайшов один із ваших - Леоном його звуть...
Схопивши олівець, Гунар швидко щось записав, пробурмотівши:
- Перевіримо... обов`язково перевіримо...
Після цього він несподівано різко нахилився через стіл і, дивлячись мені просто в очі, швидко запитав:
- А як поживає пан Хрящ?!
Здивовано витріщившись на нього, я тупо промичав:
- Не знаю... я з ним не знайомий...
- Вірю, охоче вірю... - радник знову вмостився в крісло і ласкаво посміхнувся. - Бачу, що ви не з повстанців і не виродок, хоча потрібно буде дещо перевірити... Але зазвичай мене чуття не підводить.
Гунар заклопотано потер підборіддя, потім задоволено кивнув, немов сам із собою погоджуючись.
- Отже, чи є у вас якась корисна професія?
- Вибачте, не зрозумів?..
- Чим ви можете бути корисні Місту, його суспільному життю? Можливо, ви будівельник, науковець або кухар?
- Ні, на жаль... я, як би це сказати, музикант...
- Музикант... отакої... - протягнув радник явно розчаровано. - Скажу вам чесно, з такою спеціалізацією тут вам особливо нема на що розраховувати... Хіба що підробляти у вечірньому клубі розваг. Розумієте, у нас тут більше поважають суспільно-корисні професії, а музика - це ж так, розвага. З такою спеціальністю мерія не може гарантувати вам гідне працевлаштування, тільки якщо пощастить... Зрозумійте мене правильно: я-то сам до музики ставлюся цілком лояльно, але закон - є закон! У нас в місті пріоритетом користуються ті спеціальності, які приносять реальну користь громадянам. Усе - в ім`я народу!
У мене в душі ворухнулися смутні підозри.
- Вибачте, у вас випадково не комуністичний лад?! - насторожено поцікавився я.
На обличчі мого співрозмовника відбилося явне збентеження. Він побоюючись покосився на погруддя, що стояло перед ним на столі, розгублено моргнув і безпорадно перепитав:
- Це як?
Зрозумівши свою помилку, я спробував вивернутися:
- Власне кажучи, це не важливо. Слова особливого значення не мають, важливо, що за цим криється. Я розумію, що тут у вас найвища мета - блага народу?
- У такому разі - це так! - просяяв радник. - Наш нинішній соціальний лад найдосконаліший і найсправедливіший. Саме заради загального блага ми тут і працюємо! Можна так сказати, що всі ми - слуги народу, отже, привілеями користуються тільки суспільно корисні професії, які приносять реально відчутні плоди діяльності!
Гунар зі співчуттям подивився на мене, а потім, махнувши рукою, відчайдушно оголосив:
- Так вже й бути! Ви мені симпатичні, хлопче, тому зроблю виняток - отримаєте посвідку на проживання. Кімната в гуртожитку холостяків, сподіваюся, вас влаштує?
- Дякую, але, можливо, я сам якось вирішу проблему проживання та працевлаштування?
Радник поблажливо усміхнувся.
- Цікаво, як у вас вийде?! Для цього необхідно мати дозвіл мерії. Ні, ні... не сперечайтеся! До того ж у вас поки що немає жодного талона.
- Якого талона?
- Такого, що дає вам законне право на отримання харчування та інших... хм... задоволень у Місті. Проблему працевлаштування вам, звісно ж, доведеться вирішувати самому, але з житлом допоможемо.
Гунар висмикнув зі стоси ще один блакитний бланк і, щось швидко написавши на ньому, тиснув круглу печатку. Уважно перевіривши написане, він простягнув папірець мені.
- Ось, тримайте ордер на вселення. Внизу біля входу, якщо звернули увагу, стоїть наш співробітник. Його ім`я - Перець... і даремно ви смієтеся, - невдоволено насупився радник, побачивши на моїх губах мимовільну посмішку. - Ім`я як ім`я. Так от, віддайте ордер йому, він проведе вас і допоможе влаштуватися. Скажете, що я розпорядився. А тепер - ідіть, а то в мене тут справ по вуха. Будуть проблеми - заходьте, якщо зможемо - підсобимо, а через два тижні вам необхідно з`явитися у відділ статистики і зареєструватися.
Подякувавши радникові, я попрямував до виходу, тримаючи в руках папери.
- І все-таки раджу перекваліфікуватися, - доброзичливо додав мені слідом Гунар. - Інакше у вас напевно будуть проблеми...
Вийшовши на вулицю, я насамперед віддав громилі, який чекав на мене, ордер на вселення. Той уважно прочитав його і коротко кивнув.
- Іди за мною...
Його широка спина маячила попереду не дуже довго. Гуртожиток виявився неподалік від площі - через два будинки від кутового ресторану, повз який я нещодавно проходив.
Суворий дідок усе в тій самій сірій уніформі, мовчки, але прискіпливо вивчив мій ордер і так само беззвучно видав ключ, нанизаний на жетон, на якому красувалася цифра тринадцять.
- Непогано для початку, - пробурчав я.
Цифра мене не лякала, але все ж...
- Увечері заходь у "Червону качку" - побалакаємо, розважимося, - ляснув мене по плечу Перець і зареготав. - Там і дівчатка є... Тобі, щоправда, поки що не по кишені, але раптом хто-небудь надасть послугу в борг...
- А де це знаходиться?
- Та поряд, просто на розі - ми з тобою щойно проходили.
Тупо мотнувши головою, я вирушив облаштовуватися на другий поверх.
Далі буде