Скандинавські сказання
частина II - 2з рубрики / циклу «Свєтланов»
СІНФІОТЛІ.
Далеко від королівського замку, в глухих хащах лісу, Сігмунд побудував собі землянку, в якій і оселився, терпляче вичікуючи тієї хвилини, коли він зможе помститися Сіггейру за смерть батька і братів. М’ясо він добував полюванням, а муку і овочі йому присилали все з тим же слугою Сігні, так що він ні в чому не мав потреби. Королева сама часто навіщала свого брата і розповідала йому про те, що відбувалося при дворі її чоловіка.
Так пройшли довгі роки. За цей час у Сігні народилося троє синів. Коли старшому з них виповнилось десять років, вона привела його до Сігмунда і сказала:
- Дорогий брате, випробуй цього хлопчика. Якщо ти впевнишся, що він чесний і хоробрий. Значить, в його жилах тече наша кров, кров Веслунгів. Тоді залиш його у себе і виховай з нього справжнього воїна. З часом він допоможе тобі помститися Сіггейру за смерть його діда. Якщо ж він виявиться боягузом, прогони його геть, і я буду знати, що він не витримав випробовування.
Сігмунд згодився з нею і залишив хлопчика у себе. Наступного дня, рано-вранці, він розбудив молодого королевича і сказав:
- Я йду на полювання, а ти тим часом візьми із скрині муку і спечи нам хліб. Та поспішай, я скоро повернусь.
З цими словами він взяв свій лук, колчан зі стрілами і пішов. Повернувся він тільки в полудень, несучи на плечах убитого оленя, і зразу ж спитав у хлопчика, чи випік він хліб.
- Ні, - відповідав той. – Коли я захотів взяти муку, в ній щось заворушилось. І я побоявся її чіпати.
- Жалюгідний боягуз! – з презирством вигукнув Сігмунд. – Ти справжній син свого батька. Йди ж до матері і передай їй від мене, що з тебе ніколи не вийде справжнього чоловіка.
Гірко було на душі у Сігні, коли вона побачила свого старшого сина, який повертався з лісу. Вона зрозуміла, що він не витримав випробування, однак стримала сльози і лише суворо наказала йому нікому не розповідати про те, де він був і що бачив.
Коли ж пройшов рік і її другому сину теж виповнилось десять років, вона і його привела до брата і попросила випробувати так само, як і першого. І знову Сігмунд, йдучи на полювання, наказав хлопчику спекти хліба, але хлопчик, побачивши, що в муці щось ворушиться, побоявся її чіпати.
- Передай матері, що, мабуть, від гнилого дерева можуть народитися тільки гнилі плоди, - сказав Сігмунд, відсилаючи його додому.
Як не стримувалась Сігні, вона не змогла утримати сльози, коли побачила перед собою свого другого сина і почула від нього жорсткі слова Сігмунда. Тепер вона поклала вся надії на третього, наймолодшого зі своїх синів, якого звали Сінфіотлі.
Сінфіотлі був несхожий на своїх старших братів. Він був такий сильний, що у боротьбі легко перемагав їх обох, і такий сміливий, що не боявся вступати в бійку навіть з тими, хто був набагато сильнішим за нього самого. Одного разу, щоб випробувати його терпіння. Сігні пришила йому рукав куртки прямо до шкіри, але Сінфіотлі тільки посміхався, не показуючи навіть виду. що йому боляче. Тоді Сігні зняла з нього куртку і при цьому зідрала йому з рук шкіру, але хлопчик, так само посміхаючись, продовжував спокійно дивитися на матір і не видав жодного звуку. Сігні гордилася сином і з нетерпінням очікувала того часу, коли йому виповниться десять літ, щоб показати його брату. Нарешті цей день настав, і Сінфіотлі разом з матір’ю пішли до лісу.
- Ось мій третій син, брате, - сказала Сігні, заходячі до землянки Сігмунда. – Випробуй його, як ти випробовував двох перших. Можливо, він буде більш стійким, чим вони.
Сігмунд уважно подивився на Сінфіотлі. Хлопчик йому сподобався. Він був високим, широкоплечим і струнким і не опустив очі перед богатирем свої великі очі, сині, як і у всіх Вельсунгів. Однак Сігмунд вирішив випробувати його так само, як і двох перших.
- Добре, - сказав він Сігні, - залиш сина у мене. Завтра я провірю, чи є в ньому справжня мужність чи він такий же боягузливий, як і його брати.
Сінфіотлі залишився у Сігмунда і наступного ранку отримав від нього такий же самий наказ: випекти хліб. З тривогою повертався додому останній з Вельсунгів. Він боявся, що і цього разу побачить наказ невиконаним, але, як тільки Сігмунд переступив поріг землянки, він побачив на вивернутому пні, що був йому замість стола, великий, гарно випечений хліб.
- Коли я почав місити тісто, - сказав Сінфіотлі, - в муці щось заворушилось, але я його замісив разом з мукою і випік тобі хліб з начинкою.
- Молодець! - Вигукнув Сігмунд, радісно обіймаючи хлопчика. – Ти витримав випробування і тепер залишишся у мене. Але їсти цей хліб я тобі все-таки не дам, - додав він, сміючись, - тому що те, що ти замісив у тісті, було отруйною змією. Я настільки сильний, - продовжував він, - що жодна отрута не може спричинити мені шкоди, але ти Вельсунг тільки наполовину і не зможеш витримати те саме, що і я. Та і ніхто вже більше не зможе, - закінчив він свою промову.
З цього дня Сінфіотлі залишився у Сігмунда і незабаром полюбив його більше, ніж рідного батька. Сігмунд і сам прив’язався до хлопчини. Він водив його на полювання, навчав, як вправлятися зі зброєю, і невдовзі зробив з нього вправного воїна. Виконуючи наказ Сігні, він намагався виховати у Сінфіотлі любов і повагу до знаменитого роду Вельсунгів і ненависть до зрадника батька. Сінфіотлі був настільки ж чесним і прямим, як і хоробрим і відчував глибоку огиду до всякої підступності. Тому, коли він узнав про загибель діда і про страшну долю братів своєї матері, він зразу ж поклявся, що помститься за них Сіггейру, і Сігмунд знав, що він дотримається своєї клятви.
Йшли роки, і Сінфіотлі з хлопчика перетворився на справжнього богатиря.
Під час своїх мандрів околицями королівського замку вони з Сігмундом часто стикалися з невеликими загонами гаутландських воїнів і завжди отримували перемогу. Однак Сігмунд як і раніше відкладав помсту Сіггейру. Він все ще не був упевнений в силі Сінфіотлі, поки один випадок не переконав його в тому, що ця сила мало поступається його власній.
Якось одного разу під час полювання вони з Сінфіотлі натрапили на невелику лісову хатину. В ній спали два якихось незнайомця, а над їхніми головами висіли вовчі шкури. Не знаючи, що ці шкури чарівні і що кожен, хто їх одягне, на десять днів перетвориться на вовка, Сігмунд і його вихованець заради жарту накинули їх на себе і в ту ж мить стали вовками.
Декілька днів вони бігали лісом, намагаючись не попадати на очі мисливцям, а потім вирішили піти в різні боки. На прощання Сігмунд сказав Сінфіотлі, що, якщо той зустріне ворогів і їх буде більше семи, він повинен буде покликати його на допомогу; якщо ж ворогів буде сім чи менше, то вступити з ними в боротьбу. Через деякий час Сінфіотлі зустрів одинадцять гаутландських воїнів, однак він не захотів кликати на допомогу Сігмунда, а, кинувшись на них, убив одного за одним всіх одинадцять. Після цієї битви він так зморився, що ліг на землю і зразу ж заснув. Тут його і знайшов Сігмунд і по тому, як навколо лежало одинадцять трупів гаутландців здогадався, що Сінфіотлі порушив його наказ. Непослух юнака розсердив франкського богатиря, але він невільно захоплювався його хоробрістю і силою і вирішив, що тепер на нього можна серйозно покластися. Тому, коли минуло десять днів і вони з Сінфіотлі знову перетворилися на людей, Сігмунд звернувся до свого вихованця і сказав:
- Ти доказав на ділі, що можеш битися, як справжній Вельсунг. Пора нам навістити Сіггейра і віддати йому належне за все те зло, яке він спричинив нашому роду.
ПОМСТА СІГМУНДА.
Сіггейр вже давно забув і думати про Вельсунгів і не очікував нападу ворогів, але і в самому замку і навколо нього завжди було багато воїнів, тому Сігні порадила брату напасти на нього вночі. За декілька годин до приходу темряві обидва богатиря озброїлись від голови до ніг і відправились в путь. Недалеко від замку вони зустріли Сігні.
- Нам потрібно поспішати, - сказала вона, - ворота замку запираються на ніч, і ви повинні увійти в нього зараз. Я сховаю вас у коморі. Там ви дочекаєтесь, поки всі заснуть, і тоді пройдете до Сіггейра.
Сігмунд мовчки кивнув головою. Він хотів би зустрітися з королем Гаутланду вдень у відкритому бою, але в нього не було іншого вибору.
В одному місці ліс підходив майже до самого замку. Сюди і привела Сігні своїх супутників. Затаївшись в кущах, вони діждалися тієї хвилини, коли у дворі замку нікого не було, а потім швидко забігли у ворота і сховалися в коморі, невеликій будівлі, яка впритул примикала до стіни, за якою знаходились королівські покої. Тут Сігмунд і Сінфіотлі причаїлися за великими бочками з пивом, а Сігні, упевнившись у тому, що в замку все спокійно і що ніхто нічого не помітив, пройшла до своєї кімнати.
Сігмунду вже здавалося, що їх чекає вдача, але сталося так, що якраз цього вечора старшому синові Сіггейра захотілося пити і він зайшов до комори націдити собі пива.
Нахилившись над однією з бочок, він раптом помітив, що з-за неї висовується чиясь нога. Намагаючись не шуміти, він обережно випрямився і побачив за бочками шоломи двох воїнів. Королевич з усіх ніг кинувся до батька, і богатирі не встигли опам’ятатися, як в комору увірвалась сторожа.
Сігмунд і Сінфіотлі люто захищались, але в тісній і вузькій коморі вони не могли вільно діяти своїми мечами. Тому, убивши з півдюжини гаутландців, вони були нарешті обеззброєні і взяті в полон.
Здивування Сіггейра при виді Сігмунда, якого він вважав давно померлим, могло зрівнятися лише з його гнівом, який ще більше виріс, коли він у другому полоненому пізнав Сінфіотлі.
- Я не знаю, як тобі вдалося уникнути моєї помсти, Сігмунд, і переманити на свій бік мого сина, - похмуро сказав він, - але я знаю, що цього разу ти підеш за своїми братами і захопиш з собою це змієня, яке зрадило рідного батька. Нехай ваша смерть буде прикладом того, як король Гаутланду вміє розправлятися зі своїми ворогами.
І дійсно, страта, яку придумав для своїх полонених Сіггейр, була жахливою.
Недалеко від замку знаходився невеликий кам’янистий пагорб. В ньому була викопана глибока яма, посеред якої встановили товсту гранітну плиту, що розділяла її навпіл. Сігмунда і Сінфіотлі посадили по обидва боки цієї плити, після чого яму закрили шаром товстих колод. Зверху, на колоди, Сіггейр наказав насипати велику купу каміння, яке повинно було височіти, як вічний пам’ятник його помсти ворогам.
Вся бліда від горя і відчаю, Сігні мовчки дивилась, як живими ховають її брата і сина. Раптом вона про щось згадала і стрімко кинулась до замку. Невдовзі вона повернулася назад, тримаючи в руках великий сніп соломи. Якраз в цей час гаутландські воїни готувалися закидати камінням ту частину ями, в якій знаходився Сінфіотлі.
- Почекайте хвилинку, - звернулась до них Сігні. – Дайте мені кинути синові хоча б цей сніп, щоб він не помер на голому камінні.
Воїни переглянулись між собою. І один із них сказав:
- Ну що ж, нехай вона кине йому сніп – від цього він довше не проживе, а якщо і проживе, то тільки зайвий час промучається.
Він трохи підняв одну з колод, що були настелені поверх ями, і Сігні просунула в отвір свій сніп.
- Дякую тобі, - сказала вона воїну і, намагаючись приховати радість, яка світилася в її очах, швидко пішла.
Тим часом гора каміння над Сігмундом і Сінфіотлі все зростала і зростала, і нарешті перетворилася на цілу гору.
- Пора закінчувати роботу, - сказав воїн, який дозволив Сігні передати Сінфіотлі солому. – Зсунути це каміння не під силу навіть велетню. Тепер полонені вже не втечуть, і наш король може бути задоволеним.
- Ти правий. – підтвердив другий. – мені здається навіть, що ми перестаралися.
І гаутландці покинувши роботу, натовпом пішли до замку.
Не чуючи більше гуркоту каміння над своєю головою, Сінфіотлі зрозумів, що їх залишили самих, і, обережно обмацав руками снопа, якого йому кинула мати. В ньому лежав меч, той самий меч, який колись належав Сігмунду, а потім був у нього віднятий Сіггейром. Сінфіотлі ще дитиною бачив його біля поясу у батька і часто чув від матері, що він може розрубати будь-який камінь.
«Зараз я перевірю, чи правда це», - подумав юнак і з усіх сил встромив вістря меча в гранітну плиту. Що відділяла його від Сігмунда. На здивування Сінфіотлі чудесний клинок пробив її наскрізь, наче вона була з м’якого дерева, і ледве не поранив його товариша по нещастю.
Почувши скрегіт сталі об камінь, Сігмунд напомацки знайшов у темряві лезо, яке стирчало з плити і зразу ж зрозумів, що тепер вони врятовані. Працюючи мечем, як пилою, обидва богатиря за декілька хвилин розрізали перепону, яка їх розділяла, і кинулись один до одного в обійми.
- Дорогий батьку! – вигукнув Сінфіотлі, міцно притискаючись до грудей Сігмунда. - Дозволь мені віднині називати тебе так, тому що іншого батька, окрім тебе, мені не потрібно!
- Охоче дозволяю, сину мій, - відповідав Сігмунд, - але давай спочатку подумаємо, як нам звідціля вибратись, щоб каміння, яке лежить над нашими головами, не роздавило нас.
Він взяв з рук Сінфіотлі свого меча і, підійшовши до однієї зі стін ями, обережно розрізав ним з двох сторін одну з крайніх колод. Вона з тріском упала на землю. Сігмунд прислухався, але навколо було тихо. Тоді він взявся дробити мечем каміння, яке лежало над прорубленим ним отвором. Його уламки градом посипалися вниз. Обидва богатиря вкладали їх рівним шаром на дно ями і, стаючи на нього, піднімалися все вище і вище. Поступово вони досягли верхнього краю приготованої для них могили і, розкидавши руками останнє каміння, що загороджувало їм шлях, вийшли на волю.
Була вже ніч, і на небі яскраво виблискували зорі. Сігмунд довго дивився на королівський замок, що лежав перед ними, в якому, як видно, всі давно вже спали, а потім обернувся до Сінфіотлі.
- Пішли, - рішуче сказав він. – Там, де не допомогла сталь, допоможе вогонь.
Юнак зрозумів задум свого названого батька, і його очі блиснули. Обоє пішли до лісу і почали поспішно збирати хмиз. Оберемок за оберемком носили вони його до замку і вкладали навколо стін, не залишаючи жодної вільної щілини, жодного проходу.
Задоволений своєю помстою, Сіггейр спокійно спав, коли його розбудив раптовий шум і гуркіт. Увесь замок був у вогні. Довгі язики полум’я лизали сухі соснові колоди, з яких були складені його стіни, і підіймалися багровим вінцем над черепичним дахом. Захоплені зненацька гаутландці, натикаючись один на одного і втративши голову від жаху, метались у дворі. Деяким з них вдавалося проскочити через вогонь, але тут їх очікував меч Сігмунда.
- Сіггейр, Сіггейр! – кричав франкський богатир, і його громовий голос долітав до найвіддаленіших кутків замку. – Ти чуєш мене, Сіггейр? Це я, Сігмунд, той самий Сігмунд, якого тобі так хотілося згубити, і мій меч знову у мене в руках. Прийшов час розплати, Сіггейр!
Король Гаутланду, що задихався від диму, страху і злоби, відповідав йому лише глухим прокляттям.
Раптом з густої завіси вогню і диму, яка все більше і більше охоплювала замок, з’явилася жінка.
- Ну, нарешті, сестра! – радісно вигукнув Сігмунд, пізнавши в ній Сігні. – А я вже думав, що ти не встигнеш врятуватися.
- Я прийшла попрощатися з тобою і Сінфіотлі, - відповідала Сігні. – Дякую тобі, що ти помстився Сіггейру за смерть наших рідних. Прощай і постарайся замінити Сінфіотлі батька. Це моє останнє прохання до тебе.
- Як! – закричав Сігмунд, здогадуючись про намір сестри. – Ти хочеш залишити нас і загинути разом з нашим ворогом?
- Ніхто з моєї сім’ї не може сказати, що я мало зробила для того, щоб помститися Сіггейру, - гордо відповідала Сігні. – Цій помсті я присвятила все своє життя, заради неї я принесла в жертву двох старших синів, які зараз гинуть в полум’ї, запаленому тобою. Але обов’язок є обов’язок, і дружина повинна до кінця йти за чоловіком, як сказав мені на прощання мій батько… навіть якщо цього чоловіка дали їй насильно, - додала вона тихо.
Сігні рвучко поцілувала брата і сина і, перш ніж ті встигли її затримати, знову зникла у вогні.
Довго, до самого сходу сонця, горів замок Сіггейра. Вже давно впали його стіни, поховавши під собою короля Гаутланду і всю його сім’ю, а Сігмунд все стояв і стояв і в суворому мовчанні дивився туди, де останнього разу бачив Сігні, гідну дочку свого благородного батька.
СМЕРТЬ СІНФІОТЛІ.
Сігмунд не захотів більше залишатися в Гаутланді і прийняв рішення повернутися на батьківщину. Його супроводжував Сінфіотлі, а також інші дружинники Сіггейра, які після смерті свого короля перейшли на бік переможців. Успішно перемагаючи сильний вітер і негоду, кораблі Сігмунда незабаром досягли того місця, звідкіля більш ніж двадцять років тому відплив в своє останнє плавання старий Вельсунг. Сігмунд вже наказав своїй дружині висаджуватися на берег, коли до нього звернувся Сінфіотлі.
- Дорогий батьку! – сказав він. – Я вперше плаваю морем і ще нічого не бачив, окрім свого замку і лісу, в якому ми жили. Дозволь мені взяти декілька кораблів і частину твоєї дружини щоб помандрувати світом. Можливо, з часом і я зумію уславитись і стану таким же героєм, як ти і мій покійний дід.
І як не сумно було Сігмунду розлучатися зі своїм прийомним сином, він зрозумів бажання юнака і без сперечань згодився виконати його прохання.
Сінфіотлі взяв десять кораблів і декілька сотень воїнів, розпрощався з Сігмундом і поплив на захід, а Сігмунд з рештою дружини висадився на берег і вирушив у глибину країни. Дорогою він узнав, що над франками давно вже царює новий король, і почав готуватися до битви, але йому не довелося вдатися до зброї. Узнавши про повернення старшого сина знаменитого Вельсунга, дружини франків перейшли на його бік, та і сам новий король навіть і не думав чинити спротив. Сігмунд вигнав його з країни і знову оселився у замку свого батька під покровом дуба валькірій. Так він прожив декілька років, мудро і вміло керуючи країною і забувши на деякий час про війни і битви. Але незабаром самотність йому набридла. В той же час до нього дійшла звістка про те, що у данського короля є красуня дочка на ймення Боргхільд. Сігмунд вирішив до неї посвататися. Ім’я короля франків, його багатство і давність роду були відомі повсюди, і він не отримав відмови. Вже через декілька місяців відбулось весілля, і в старому замку Вельсунгів з’явилася хазяйка.
Сігмунд прожив з дружиною десь біля року, коли з Данії прискакав гонець зі звісткою, що батько Боргхільд помер, і подружжю прийшлось поїхати туди за спадком.
Тим часом Сінфіотлі продовжував мандрувати світом. Він приймав участь в багатьох битвах, побував у всіх північних країнах і навіть запливав далеко на південь, де сіверян за їх прикрашені крилами шоломи прозвали крилатими шапками.
Одного разу під час однієї з його подорожей кораблі Сінфіотлі пристали до берега країни варнів. Варни привітно зустріли гостей і провели їх до своєї королеви.
Дивна краса і розум Свінти – так звали королеву варнів – зачарували Сінфіотлі.
День йшов за днем, тиждень за тижнем, а він все відкладав свій від’їзд і нарешті вирішив, що ніхто, окрім Свінти, не буде його дружиною. Якраз в цей час в країну варнів прибув зі своєю дружиною брат Боргхільд, данський королевич Роар, відомий і прославлений воїн. Краса Свінти полонила його, і він теж залишився у неї в гостях.
Обидва королевича з першої ж хвилини зненавиділи один одного. Особливо сердився Роад, дивлячись, що королева варнів надає явну перевагу його супернику. Нарешті одного разу вранці, коли Сінфіотлі сидів один на березі моря, Роар підійшов до нього і сказав:
- Тобі краще поїхати звідціля. Я хочу оженитися на Свінті, і горе тому, хто стане мені на заваді.
Сінфіотлі підняв голову і спокійно подивився на нього.
- Тобі не вдасться залякати мене. Роар, - відповів він, - ти брат дружини Сігмунда, і я не хочу з тобою сваритися, але Свінту я тобі не уступлю, поки вона сама про це не попросить.
- Тоді ти помреш, - похмуро сказав данець. – Я не зустрічав ще чоловіка, який би міг встояти проти мене в чесному бою.
- Мабуть, тому, що ти до цих пір зустрічався тільки з дітьми та стариками, - насмішкувато сказав Сінфіотлі.
Після цих слів запальний і гарячий Роар не міг більше стримуватись і, діставши меча, кинувся на Сінфіотлі. Той відскочив убік і в свою чергу вихопив меча. Данець був спритний і сильний, він прекрасно володів зброєю, але його суперника навчав воєнному мистецтву сам Сігмунд. Деякий час Сінфіотлі тільки захищався, а потім неочікуваним ударом приголомшив противника і, перш ніж той встиг опам’ятатися, пронизав його мечем. Обливаючись кров’ю, Роар упав на землю і зразу ж помер.
Сінфіотлі не радів своїй перемозі. Він знав, що Боргхільд зненавидить його за смерть свого брата, хоча той і напав першим. Він покликав слуг, наказав їм, щоб Роара поховали з честю, як королівського сина, а потім пішов до Свінти.
- Ми тільки що билися через тебе з Роаром, - сказав Сінфіотлі, - і тепер він лежить мертвий. Завтра я поїду до батька і скажу, що хочу на тобі женитися.
Молода королева опустила голову.
- Добре, - відповідала вона тихо, - їдь, я буду тебе чекати.
Сінфіотлі на радощах забув про смерть Роара і про те, що той був братом його мачухи.
Він зразу ж зібрав свою дружину і, попрощавшись з нареченою, вже на світанку наступного дня відправився в дорогу.
На шляху до країни франків його кораблі зустрілися з кораблями данських вікінгів. Від них він узнав, що Сігмунд і Боргхільд недавно прибули до Данії, і наказав своїм гребцям пливти туди ж.
Довго і гаряче обіймалися Сігмунд і його названий син після стількох років розлуки. Боргхільд теж лагідно зустріла свого пасинка, але як тільки вона почула відверту розповідь Сінфіотлі про його поєдинок з Роаром, як її лагідність змінилась на гнів.
- І ти посмів після цього з’явитися у нашому домі! – скрикнула вона, виблискуючи очима. – Ти убивця мого брата! Йди геть, або я уб’ю тебе власними руками!
- Твій брат загинув у чесному бою, Боргхільд, - заперечив Сігмунд. – Він сам викликав Сінфіотлі, і той не міг відмовитись. Залишайся, сину мій. Я так хочу.
- Ти хазяїн в домі, і я підкоряюсь твоїй волі, - відповідала Боргхільд, ледве стримуючи злобу.
Вона встала зі свого місця і хотіла вийти, але Сігмунд зупинив її.
- Почекай, Боргхільд, - сказав він. – За нашим звичаєм, за вбивство належить платити викуп. Замість цього ми влаштуємо по Роару багаті поминки, і твоя честь ніскільки не постраждає.
Боргхільд зробила вигляд, що цілком згодна з чоловіком, і уже спокійно вислухала подальші розповіді Сінфіотлі про його мандри і про сватання до прекрасної королеви варнів.
Через декілька днів Сігмунд дійсно влаштував великий банкет на честь Роара, на який зізвав багато гостей. На банкеті був і Сінфіотлі, і при його виді гнів Боргхільд спалахнув з новою силою. У розпал банкету вона потихеньку вийшла, наповнила великий ріг медом і, поклавши в нього отруту, знову повернулась до залу.
- Випий за благополуччя нашої сім’ї, Сінфіотлі! – лагідно посміхаючись, сказала вона, подаючи йому ріг.
Серце Сінфіотлі відчуло недобре.
- Цей мед недобрий, - сказав він.
- Давай його сюди, сину мій! – вигукнув Сігмунд, зрозумівши в чому справа.
Він взяв ріг і осушив його єдиним духом.
Боргхільд зі страхом подивилась на чоловіка, але на Сігмунда жодна отрута не діяла, і він продовжував, як нібито нічого і не сталося жартувати і розмовляти з гостями.
Невдача не заставила королеву відмовитись від свого злого умислу. Вона вийшла і принесла новий ріг з медом, в який знову підмішала отруту.
- Негарно заставляти других пити замість себе. Сінфіотлі, - сказала вона. – Цей ріг ти повинен випити сам.
- Я б і випив, але до меду щось добавлено, - відповідав Сінфіотлі.
Почувши це, Сігмунд посміхнувся і, взявши з рук дружини ріг, осушив його так само, як і перший.
Розгнівана Боргхільд до болі стиснула собі пальці.
- Ну, почекай, - прошепотіла вона, - рано чи пізно ти вип’єш те, що я тобі приготую!
Вона почекала трохи. А потім принесла Сінфіотлі третій ріг.
- Ти не Вельсунг, інакше ти не був би таким боягузом, - насмішкувато сказала вона. – Чому ти не п’єш?
- Тому що мед отруєний, - голосно відповів Сінфіотлі.
Але Сігмунд уже настільки захмелів, що тільки посміхнувся і заплітаючись сказав:
- Все добре, пий спокійно сину мій!
Сінфіотлі випив і в ту ж мить упав мертвим на підлогу.
Шум в залі стих, гості піднялися зі своїх місць, але їх випередив Сігмунд. Весь його хміль миттєво зник. Він обережно підняв Сінфіотлі і приклав вухо до його грудей. Серце його прийомного сина не билось. Король франків повільно підійняв голову і, наче не помічаючи гостей, ні зблідлу як смерть королеву, вийшов із замку.
Втративши голову від горя, Сігмунд ніс на руках Сінфіотлі в пошуках місця, де б він міг поховати свого любимця. Він ішов не вибираючи дороги, все вперед і вперед, поки не опинився на березі довгої і вузької морської затоки. Була ніч, але світив повний місяць, і при його світлі Сігмунд побачив невеликого човна, що тихо плив морем.
- Ей, човняр! – покликав він.- Перевези мене на інший берег, і ти отримаєш щедру нагороду.
Човен наблизився. В ній сидів старик в старій широкополій шляпі і синьому плащі. Сігмунд зразу ж пізнав у незнайомцеві того, хто колись приніс йому чудесного меча.
- Клади тіло в човен, - сказав йому старик, - і чекай мене тут: човен занадто малий, щоб взяти зразу двох.
Сігмунд послухався і поклав Тіло Сінфіотлі в човна. Однак, замість того, щоб плисти до протилежного берега, старий направив його прямо у відкрите море.
- Стій, стій! – крикнув Сігмунд. – Ти не туди пливеш!
Старий, не відповідаючи, продовжував мовчки гребти веслами, відпливаючи все далі і далі.
- Це Одін, сам Одін! – раптом зрозумівши все, вигукнув Сігмунд. – Він забирає Сінфіотлі до Вальгалли!
В цю мить, невідомо звідки налетіла хмарка на хвилинку закрила місяць, а коли вона відійшла, то ні старого, ні човна вже не було видно. Вони зникли.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік