Скандинавські сказання
частина II - 4з рубрики / циклу «Свєтланов»
РОЗПОВІДЬ РЕГІНА.
- Я народився дуже і дуже давно, - почав Регін свою розповідь, - багато віків назад. Не дивуйся: гноми живуть так довго, і я вже не можу порахувати, скільки поколінь людей пройшло з тих пір перед моїми очима. Мій батько, багатий селянин Хрейдмар, мав трьох синів. Я був другим, Фафнір – старшим, а Отр – молодшим. Мої брати були набагато вищими і красивішими за мене, а окрім того, вони, як і батько, вміли чаклувати і перетворюватись на різних звірів і птахів, але ми жили дружно і щасливо, ні в чому не мали потреби і не мріяли про краще. Біля нашого дому текла велика ріка, і, в той час коли ми з Фафніром ходили на полювання чи працювали в полі. Отр перетворившись у величезну видру (з тих пір в наших краях видру називають не інакше як Отр) ловив у ній рибу. Це його і згубило.
Сталося так, що три бога – Одін, Хьонір і Локі, - мандруючи світом (в ті часи боги спускалися на землю більш частіше, ніж тепер), йшли за течією цієї ріки і, побачивши мого брата з лососем в зубах, сприйняли його за справжню видру. Локі взяв камінь, обережно підкрався до Отра і прицільним кидком убив його на місці. Захопивши з собою здобич, аси підійшли до нашого дому і попросились переночувати. В нагороду за це вони запропонували шкуру вбитого ними звіра.
Кров’ю налилися очі мого батька, коли в цьому звірові він узнав власного сина, але він стримав свій гнів і, лагідно прийняв незваних гостей, нагодувавши їх вечерею, поклав спати.
Того дня ми з Фафніром довго прибирали сіно і повернулися додому тільки ближче до ночі.
- Отр вбитий, - такими словами зустрів нас батько, ледве ми переступили поріг своєї хатини. - І ось сплять його вбивці.
Почувши це, Фафнір в люті, схопив списа Одіна і замахнувся ним на богів, але батько утримав його за руку.
- Ти нас загубиш! – вигукнув він. – Їм не судилося загинути від твоєї руки, та і інші аси жорстоко розправились би з нами за це. Давайте краще візьмемо їх у полон і заставимо заплатити великий викуп.
Ми згодились і, поки боги спали, схопили їх і міцно зв’язали їм руки і ноги.
Прокинувшись, аси почали вимагати, щоб ми їх звільнили, погрожуючи нам своїм гнівом, але батько показав їм шкуру Отра.
- Ви убили мого сина, - сказав він, - і повинні заплатити нам за його смерть.
- Справедливість – найвищий закон богів, - відповідав Одін. – Ми не знали, що ця видра твій син, але ти отримаєш за нього будь-який викуп. Кажи, що тобі треба?
Батько задумався, потім розстелив на підлозі шкуру видри, а вона була дуже велика, більше, ніж інша воляча, і сказав:
- Набийте цю шкуру золотом і покрийте ним же зверху, та так, щоб жодної волосинки не було видно, і я відпущу вас на волю.
Ти дивуєшся, що мій батько запросив так багато? Але тоді люди виробляли із золота посуд і різні інструменти, а не накопичували, як тепер.
Одін спокійно вислухав слова батька і кивнув головою.
- Я згоден, - сказав він. – Звільни одного з нас, і він принесе тобі стільки золота, скільки ти хочеш, але спочатку дамо друг другу клятву: ми – в тому, що не будемо кликати на допомогу інших богів і виплатимо викуп, а ти і твої сини – в тому, що, отримавши його, відпустите нас на волю.
Подумавши, ми вирішили, що він правий, і скріпивши нашу умову взаємною клятвою, а на світанку батько розв’язав бога вогню Локі, і той одівши свої крилаті сандалі, помчав за викупом .
Найбільше золота тоді було у гнома Андварі, який вже давно волею однієї з норн був перетворений на щуку і плавав у ріці біля водоспаду, який носив його ім’я. Там, глибоко під водою, він і зберігав свої скарби. Від їхнього блиску світилися навіть хвилі. І люди прозвали золото Андварі «полум’я ріки».
Локі знав про це і направився прямо до водоспаду, однак домовитись з хитрим гномом було не так-то просто. Даремно бог вогню кричав і кликав гнома по імені: він не з’являвся. Тоді розсерджений ас зайшов глибоко у воду і спробував спіймати Андварі руками, але гном в образі щуки легко вислизнув з його пальців і, висунувши з води свого довгого і вузького носа, розсміявся пронизливим, тонким сміхом.
- Ну стривай же! – вигукнув бог вогню у гніві.
Він побіг до велетки Ран, грізної повелительки морських глибин, і випросив у неї ту саму сіть, якою вона затягує на дно кораблі і збирає у свій підводний грот тіла утоплених людей. З цією сіттю він і повернувся до водоспаду.
Як не уникав, як не вивертався гном, цього разу він швидко попався, і лукавий ас з урочистістю витяг його на берег.
- Пощади, Локі! – благав Андварі, даремно намагаючись звільнитися від петлі, що стягувала його зябра. – Відпусти мене знову в річку, і я зроблю все що ти бажаєш.
- Я відпущу тебе, Андварі, - відповідав бог вогню, - але за це ти віддаси мені все своє золото.
- Ти отримаєш золото! – вигукнув гном. – Ти отримаєш все моє золото, клянусь тобі, але тільки кинь мене у воду, - я задихаюсь!
Локі виконав його прохання, і Андварі, полегшено дихнувши, почав поспішно пірнати, викидаючи на прибережний пісок свої скарби. Він працював довго. Нарешті, коли сонце почало вже хилитися на захід, а перед богом виріс цілий золотий пагорб, гном виринув в останній раз і заявив, що більше в нього нічого немає.
Задоволений Локі уклав все золото в сіть і вже збирався відправитись в дорогу, як раптом побачив, що під одним з плавників Андварі щось блиснуло.
- Що ти там ховаєш? – спитав він.
Гном неохоче дістав невелике золоте кільце і показав його богу вогню.
- Це все, що у мене лишилось, - сказав він. – З його допомогою я збираюсь знову збільшити свої багатства.
Кільце яскраво сяяло в променях сонця і наче приманювало до себе Локі, який не міг відвести від нього очей.
- Я беру його, сказав він. – Ти поклявся, що віддаси мені все своє золото, і повинен стримати клятву.
- Змилуйся, Локі! – з жахом скрикнув Андварі. – Невже тобі мало того, що ти вже отримав?
- Віддай мені кільце, - невмолимо наполягав бог вогню, - або я відберу його силою!
Переляканий гном зробив спробу пірнути у воду, але Локі встиг його ухопити однією рукою, а другою вирвав кільце.
- Я залишу його у себе, - сказав він. - Сам не знаю чому, але воно мені здається кращим за всі скарби світу.
Він кинув Андварі у воду, надів кільце на палець, і, зваливши не плечі сіть з золотом, вирушив у зворотну путь. Не встиг він, одначе, пройти і десяти кроків. Як гном висунувся з води і крикнув йому услід:
- Ти відійняв у мене кільце, останнє, що в мене залишалось. Так нехай же віднині моє прокляття переслідує тебе і будь-кого іншого, хто до нього тільки доторкнеться! Хай загине кожен, хто візьме його до рук. Мої скарби принесуть у світ жадібність і злочини, через них буде проливатися кров. Але нікому і ніколи – ти чуєш? - ніколи і нікому вони не принесуть щастя.
Локі у відповідь тільки розсміявся і, махнувши рукою, пішов далі.
Настав уже вечір, коли він, згинаючись під тягарем своєї ноші, дійшов до нашого дому. Золота було так багато, що його якраз вистачило щоб набити ним шкуру Отра і повністю накрити її зверху.
Побачивши це, батько розв’язав асів. В цю мить Одін помітив на пальці у Локі кільце Андварі.
- Подаруй його мені, - попросив він. – Це кільце подобається мені більше аніж мій Драупнір.
Локі, згадавши прокляття гнома, з недоброю усмішкою подав йому рокове кільце, і тут ми побачили цю крихітну золоту річ, яка принесла згодом стільки нещастя нашій сім’ї, а разом з нею і всьому світу. Я не знаю, Сігурд, як і чому це сталося, але при першому ж погляді на кільце Андварі я почав пожирати очами золото що лежало на підлозі. Тепер мені вже здавалося, що його занадто мало, і я з незадоволенням думав про майбутній поділ з батьком і братом.
- Ну що ж, Хрейдмар, - сказав Одін, - ти отримав викуп, і тепер ми можемо йти. Віддай мені мого списа.
Батько нахмурився, як наче жаліючи про дану ним клятву, і нічого не відповів.
Нахилившись, він ще раз уважно подивився. Чи гарно накрита золотом шкура Отра. Раптом його обличчя проясніло і очі зблиснули.
- Один вусик видри ще не накритий! – урочисто вигукнув він. – Віддай мені кільце. Яке приніс Локі. І тоді я вас випущу.
Одін, нахмурившись, віддав йому кільце, і батько поспішно затиснув його у своїй руці.
- Ось твій спис, - сказав він зітхаючи. – За смерть Отра ви розрахувалися, хоча я і взяв з вас досить мало.
Боги, не відповідаючи, пішли до виходу, але на самому порозі Локі раптом зупинився і злобно розсміявся.
- Не на добро ти взяв це кільце, Хрейдмар, - сказав він. – Воно принесе загибель і тобі і твоєму роду. Андварі прокляв кожного, хто до нього доторкнеться.
І він розповів нам усе, про що я тобі розказував.
- Та буде так, - урочисто промовив Одін. – І ти, Хрейдмар, і твої діти, і багато ще славних богатирів загине через скарби гнома, і нікому не вдасться ними скористатися.
- Сказав би ти це раніше, не вийти б вам так легко з мого дому, - пробурчав батько.
Але боги тільки посміхнулися і зникли в темряві наступаючої ночі.
З цього дня, Сігурд, щастя назавжди покинуло наш дім. Ми з братом вимагали від батька, щоб він поділився з нами своїми скарбами, а він став настільки жадібним, що не бажав про це і чути. Наша ненависть до нього все росла і росла, і одного разу вночі, коли він спав, Фафнір пронизав його своїм мечем.
Смерть батька не принесла мені бажаного золота: його захопив старший брат. З допомогою чарівного шолома батька він перетворився на жахливого дракона, і мені прийшлось тікати, щоб врятувати собі життя. З того часу я мандрую світом і важкою працею заробляю собі на життя, а Фафнір так само в образі дракона, стереже свої скарби, і не було ще на світі богатиря, який би насмілився викликати його на бій.
Але знай, Сігурд, прокляття Андварі вразило не тільки нашу сім’ю. Жага наживи, жага золота охопила увесь світ. Заради багатства люди почали вести братовбивчі війни, вони почали грабувати, обдурювати, порушувати клятви. Навіть боги і ті вступили в кровопролитну боротьбу з добрими духами ванами, і все заради золота, одного золота. Тому що вже не вони, а воно володарює над світом.
Тепер ти розумієш, Сігурд, яку владу має цей жовтий метал. З його допомогою можна зібрати чисельні дружини і завоювати цілі країни, з його допомогою можна стати наймогутнішим із земних королів, і ти будеш таким королем, тому що ти, і тільки ти один, зможеш перемогти Фафніра і відняти у нього скарби Андварі. Меч, якого я тобі скував, пронизає серце жадібного дракона і відомстить за смерть мого батька. Половина скарбів по праву буде належати мені. Друга половина буде твоєю, Сігурд, а разом з нею і слава, рівної якій ще не було в цьому світі.
СІГУРД МСТИТЬСЯ ЗА БАТЬКА.
Закінчивши свою оповідь, Регін очікувально подивився на Сігурда, але юнак, здавалося, навіть не думав про скарби Фафніра і, схиливши голову, мовчки грався рукояткою свого меча.
- Золото Андварі чекає нас, - нетерпляче сказав нарешті гном. – Коли ми їдемо?
Сігурд повільно підняв на нього очі.
- Я скоро поїду, Регін, - спокійно відповів він, - але тільки не за золотом. Перш ніж мститися за твого батька, я повинен відомстити за свого.
Обличчя гнома витяглося від досади.
- Ти хочеш плисти до країни франків і битися там з Хундінгами! – насмішкувато вигукнув він. – Але ж у тебе немає ні дружини, ні кораблів. Чи не хочеш ти бува один перемогти військо короля Люнгві? Послухайся мене і добудь спочатку скарби мого брата. Тоді ти збереш під свої знамена скільки завгодно воїнів.
- Або раніше відправлюсь до своїх предків у Вальгаллу, - так само насмішкувато заперечив йому Сігурд. – Мені не страшна смерть, але, якщо я загину у битві з драконом, мій батько залишиться невідомщеним. Ні, Регін, я вже прийняв рішення, і тобі не вдасться мене відговорити.
Він встав і, не слухаючи більше гнома, який щось бурчав собі під носа, вийшов з кузні.
Того ж дня увечері він розповів Хьяльпреку про свій намір поїхати до країни франків.
- Ти справжній син свого батька, хлопчику! – любовно дивлячись на юнака, вигукнув старик. – І я не залишу тебе без допомоги. Візьми мої кораблі і мою дружину. Вона не така чисельна, як дружини короля Люнгві і його братів, але зате вся з досвідчених і хоробрих воїнів. Ти відважний і чесний, і я вірю, що боги дарують тобі перемогу.
Сігурд почав дякувати старого короля, але той притиснув його до грудей і сказав:
- Коли ти був ще дитиною, я напророчив тобі славне майбутнє. Виправдай мої слова, будь гідним свого імені – кращої подяки мені і не треба.
Отримавши згоду Хьяльпрека, Сігурд почав негайно готуватися до походу. Данський король дав йому біля сотні своїх кораблів. Вузькі і довгі, як і всі кораблі вікінгів, вони могли йти і на веслах і під вітрилами. В кожному з них розміщалось від двадцяти п’яти до п’ятдесяти воїнів. В очікуванні відплиття ці кораблі були витягнуті на берег і ретельно законопачені, а їхня оснастка була замінена на нову. Тим часом молодий вождь відібрав воїнів для своєї дружини. Вони всі були рослими, міцними людьми, що прекрасно володіли зброєю і не один раз брали участь в найдальших і небезпечних походах. Деякі з них побували і на спекотному півдні, і біля скалистих берегів Ісландії, а деякі навіть запливали до країни темряви і вічної криги, де, за переказами, жили тільки одні снігові велетні.
Регін довго сердився на Сігурда, але незадовго до його від’їзду він раптом прийшов до нього і, намагаючись пом’якшити свій різкий, скрипучий голос, спитав:
- Скажи мені, Сігурд, що ти будеш робити, коли отримаєш перемогу над Хундінгами?
- Коли я отримаю перемогу над Хундінгами, - посміхнувся Сігурд, - я поїду з тобою за скарбами Андварі. Правда, до золота я байдужий, але я охоче поміряюсь силою з твоїм братом драконом.
- Тоді дозволь і мені супроводжувати тебе в поході, - сказав Регін. – В бою від мене мало користі, але, можливо, допоможу тобі доброю порадою.
- А ти не боїшся, що ми покладемо в цьому поході свої голови? – спитав Сігурд.
- Я вже говорив одного разу, що ніхто, окрім тебе, не зможе добути «полум’я ріки», - сказав Регін. – Якщо ти загинеш, золото для мене назавжди втрачене, а жити без нього я не можу. Нехай буде що буде, я розділю твою долю.
- Добре, - розсміявся Сігурд, який не міг зрозуміти жадібності Регіна. - Якщо так, я згоден і беру тебе з собою.
Через декілька днів кораблі данців були спущені на воду. Прикрашені прапорами із зображеннями летючих воронів і морських яструбів і прикріпленими на носі різьбленими фігурами ведмедів і вовків, вони витяглися вздовж берега, готові за першим знаком молодого вождя відправитись в плавання. На них розмістилось декілька тисяч воїнів, які повинні були супроводжувати юнака в його поході до країни франків. Сігурд не міг взяти в похід коней, але він все-таки знайшов місце для Грані на «Драконі», найбільшому зі своїх кораблів, на якому він плив разом з Регіном і півсотнею відбірних воїнів. Хьордіс і Хьяльпрек прийшли їх проводжати. Очі бувшої королеви франків сяяли: вона не сумнівалась у перемозі сина.
- Щось говорить мені, що нам не прийдеться більше побачитись, - сказала вона. – Але тобі належить здійснити ще багато подвигів. Тільки не забувай, що ти належиш до роду Вельсунгів, а вони ніколи не відступали перед ворогом, яким би сильним він не був. Прощавай.
- І пам’ятай мої слова, - додав старий король. – Будь гідним свого імені.
Сонце вже хилилося на захід, коли кораблі Сігурда, підхоплені свіжим північним вітром, залишили береги Данії. Погода спочатку сприяла плаванню, але вже під вечір вітер посилився, а до ночі перейшов у справжній ураган. Регін порадив Сігурду спустити вітрила, але той наказав підняти їх ще вище, і легкі кораблі данців як птахи понеслись вперед.
- Ти загубиш нас усіх! – стогнав гном, закриваючи очі від страху.
- Зате ми швидше досягнемо мети! – відповідав юнак.
Однак на ранок на морі розігралася така буря, що навіть найвідважніші і досвідчені воїни з дружини Сігурда засмутилися. Вони прибрали частину вітрил, але, попри цьому щогли корабля гнулися і здавалось, що вони ось-ось зламаються; зовсім же спустити вітрила молодий вождь не наважувався – це б зробило його кораблі іграшкою хвиль: йти на веслах в таку погоду було майже неможливо.
Не очікувано Сігурд почув гуркіт ще більш страшний, чим ревище бурі, і побачив прямо перед собою високу скелю, об яку, клублячись і пінячись, розбивались величезні сиві вали. Він вже збирався повернути кермо «Дракона», щоб уникнути цієї нової небезпеки, але тут до нього долетів чийсь голос, настільки могутній і гучний, що він заглушив собою і вітер і море.
- Ей, Сігурд, не бійся пливи до мене!
В ту ж мить море навколо скелі заспокоїлось і «Дракон» зміг підійти до неї впритул. На її вершині стояв одноокий старик в широкополій шляпі і синьому плащі, той самий, який не так давно допоміг Сігурду вибрати собі жеребця.
- Привіт тобі, син Сігмунда і онук Вельсунга! – сказав він. – Я знаю, ти їдеш до країни франків. Візьми і мене з собою. Ти про це не пожалієш!
- Охоче, - сказав юнак. – Я радий, що знову зустрівся з тобою. Адже я ще не подякував тобі за виказану мені послугу.
- Вона не була останньою, як не буде останньою і та, яку я надам тобі сьогодні, - відповідав старик, легко перестрибуючи зі скелі на корабель. – Море хоче поглинути і тебе і твоїх людей, але я постараюсь його заспокоїти.
Він став на носі «Дракона», підійняв уверх руки, і Сігурд невільно скрикнув від здивування. Ураган зразу ж стих, хвилі опали, і поверхня моря зробилась рівною, як дзеркало. Старик продовжував стояти з піднятими руками, і ось раптом хмари розсунулись і яскраві промені сонця висвітили стомлені безсонною ніччю обличчя данців і весело заблищали на позолочених крилах їхніх шоломів. Незнайомець повернувся до Сігурда.
- Ти задоволений? – спитав він.
- Так, я задоволений, - відповідав той, - але, кажучи по правді, я віддав би перевагу цьому затишшю невеликий вітер: на веслах ми не скоро доберемось до берега.
Старик посміхнувся.
- Добре, я виконаю твоє побажання, - сказав він і змахнув рукою.
Зразу ж подув рівний попутний вітер, і кораблі данців, знову піднявши вітрила, швидко поплили на південь.
- Ти дійсно великий і мудрий, незнайомцю, - сказав вражений юнак. – Але ось ти вже вдруге приходиш до мене на допомогу, а я до цих пір не знаю твого імені.
- Називай мене Хнікар, - відповідав старик. – Хоча у мене стільки ж імен, скільки на землі племен і народів. Багато років я живу у світі, і моє волосся вже було сивим, коли народився твій дід, славний Вельсунг.
- Я бачу, Хнікар, для тебе на світі немає таємниць, так скажи мені, чи відімщу я Хундінгам за смерть батька? – спитав Сігурд.
- Подивись уверх!, - посміхнувся старик.
Юнак підняв голову і побачив орла, що літав високо в небі.
- Це вісник перемоги, - сказав Хнікар, - так чому ж ти питаєш?
Він загорнувся у плащ, насунув на очі шляпу і не вимовив більше ні слова, поки вони не причалили до берегу країни франків.
Більше вісімнадцяти років пройшло від дня битви, в якій загинули Сігмунд і Ейлімі, і вже ніхто, окрім селян, не згадував покійного вождя франків, що правив так мудро і справедливо. В країні панував король Люнгві і його брати. Їхні дружини були такими чисельними, що вони могли не боятися нападу ворогів і тому весь свій час проводили в банкетах і забавах.
В той же самий час, коли північний вітер приніс до землі франків кораблі данців. Люнгві в старому замку Вельсунгів приймав чисельних гостей. Розігрітий випитим медом і лестощами своїх придворних, рудобородий, з великим орлиним носом і жовтуватими кошачими очима, король гордо сидів за столом, притулившись широкою спиною до дуба валькірій, і слухав пісню одного із бродячих скальдів, який співав про могутнього богатиря Беовульфа і його прекрасні подвиги.
- Я не знаю, чи таким вже великим був цей Беовульф, - вигукнув Люнгві насмішкувато, як тільки співак закінчив останнє слово, - але навряд чи він би справився з нами, Хундінгами! Вельсунги теж хвалилися, що ведуть свій рід від самого Одіна, а тепер ми сидимо тут, у їхньому замку, і немає більше нікого, хто б міг нас прогнати звідціля.
Він ще говорив, коли ззовні почувся шум і до залу вбіг хлопчик років п’ятнадцяти, в брудному, обірваному одязі.
- Хто ти такий, - гнівно закричав король, і як ти посмів сюди з’явитися?
- Вислухайте мене, пане! – відповідав переляканий хлопчик, падаючи перед ним на коліна. – Я пастух і сьогодні, як завжди, пас своє стадо на галявині лісу поблизу моря. Раптом до берега підійшли невідомі кораблі і висадилось багато озброєних людей, а один із них, красивий як Бальдр, і могутній, як Тор, підкликав мене до себе і сказав: «Біжи в замок і скажи своєму пану, королю Люнгві, що Сігурд, син Сігмунда і Хьордіс і онук Вельсунга прибув сюди, щоб помститися за свого батька і діда. Нехай король і його брати готуються до бою, який буде для них останнім!»
Кошачі очі Люнгві звузились від гніву. Він встав зі свого місця і взявся рукою за меч, але потім не очікувано розреготався.
- Син Сігмунда і Хьордіс! – вигукнув він. – Значить Хьордіс жива. Але ж її сину ще не може бути і вісімнадцяти років. І цей хлопчина сміє мені погрожувати – мені, Люнгві з роду Хундінгів! Скажи – звернувся він до пастуха, чи багато з ним воїнів?
- Я не зміг їх порахувати, пане, - відповів хлопчик, - але знаю, що вони прибули на ста кораблях.
Люнгві знову розреготався.
- Не така вже й велика дружина у цього Сігурда, - сказав він презирливо. – Дружини його батька і діда, які ми розбили, були куди як більшими. Збирайте наших воїнів! – наказав він братам. – Але не нападайте першими. Нехай останній нащадок Вельсунгів відійде подалі від берегу. Я хочу знищити і його і його людей до останньої людини. А ти пастух забирайся геть, до свого стада.
Він штовхнув ногою хлопчика і, не вертаючи уваги на стривожені обличчя гостей, вийшов із замку і наказав подати йому коня.
Як тільки дружина Сігурда висадилась на берег, до нього підійшов Хнікар.
- Нам пора попрощатися, - сказав він. – Не бійся. Невдовзі ми знову побачимось. Я ще раз прийду тобі на допомогу, ну, а потім… потім прийде твоя черга, і ти прийдеш до мене сам. Прощай!
І він, не обертаючись, швидко пішов до лісу і так непомітно зник в кущах, що юнаку здалося, наче він розтанув у повітрі.
Не дочекавшись на березі нападу Хундінгів, Сігурд повів свою дружину далі на південь. Король Люнгві очікував його на широкій безлісій рівнині у двох днях шляху від моря. Тут він розраховував легко оточити і знищити невелике військо молодого вождя.
- Це не битва, а полювання, - сміючись говорив він своїм братам. – Звір сам іде в наші руки, і я потурбуюсь про те, щоб йому не вдалося втекти від моїх воїнів.
І дійсно, не встиг загін Сігурда вийти на відкрите місце, як на нього обрушились піші і кінні дружини Хундінгів.
Здавалося, що він буде миттєво зметений їхнім ударом, але данці, стоячи плече до плеча і дружно захищаючись, витримали перший натиск ворогів, а потім і самі стрімко ринулись вперед. Перед їхніми рядами на своєму сірому жеребці бурею носився Сігурд. При кожному змахові його чарівного меча падало троє, а то і четверо бійців неприятеля. Грані, як міг, допомагав своєму хазяїну. Він хапав зубами воїнів Люнгві, збивав їх грудьми і топтав своїми важкими копитами.
- Це сам Тюр! Сам бог війни Тюр! – кричали дружинники Хундінгів, розбігаючись від страху в різні боки перед богатирем.
Стоячи віддалік на невеликому пагорбі, Люнгві гнівно смикав свою руду бороду.
- Нам треба його зупинити його, брати, - вигукнув він, - або він один переб’є всіх наших людей. Вперед! За мною!
Він пришпорив коня і помчав прямо на юнака. Три його брата, такі ж рудобороді і коренасті, як і він сам, поскакали за ним услід.
Побачивши короля і пізнавши його по золоченому шолому і багатому озброєнню, Сігурд радісно засміявся.
- Доброго дня, Люнгві! – крикнув він. – Час настав, і пора тобі заплатити старий борг!
Замість відповіді Люнгві люто вдарив його мечем, однак юнак легко відбив його удар і в свою чергу підняв меч. Хундінг закрився щитом, але Грам розсік його, наче він був з воску, розсік рогатий шолом Люнгві, розсік самого Люнгві і розсік його коня.
«Мій добрий меч відомстив за свого хазяїна», - подумав Сігурд, дивлячись на мертвого ворога, але не встиг він вимовити це вголос, як на нього з трьох боків напали три королівських брата.
- Смерть тобі! – закричали вони.
- Смерть вам! – відповідав юнак і з усіх сил змахнув Грамом.
Три розрубаних навпіл трупа одночасно впали на землю, а з грудей ворожих воїнів вирвався гучний крик жаху. Не вчиняючи більше спротиву, кинувши зброю, вони кинулись тікати, думаючи лише про те, як би врятувати своє життя.
Сігурд не став їх переслідувати. Він наказав своїм дружинникам з честю поховати тіла убитих, а сам повернув Грані і повільно поїхав назад на північ. Тут його гукнув Регін. Під час битви хитрий гном ховався за спинами данських воїнів, з тривогою спостерігаючи звідтіля за її кінцем, і тепер він був у нестямі від радості.
- Ти куди їдеш, Сігурд? – спитав він.
- Я хочу подивитися на старий замок Вельсунгів, де народився мій батько, - відповів юнак. – А потім готовий їхати з тобою за золотом.
- Хіба б ти не бажав залишитися в цій країні і правити нею так само, як твої предки? – здивувався Регін.
Сігурд похитав головою.
- Я ще занадто молодий, щоб бути гарним королем, - відповів він. – Нехай країною франків віднині управляє мій названий дід Хьяльпрек, він добрий і справедливий і його буде любити народ, а я поки – що буду мандрувати світом в пошуках слави і подвигів.
Регін ледве стримав тріумфальну посмішку.
- Почекай, я поїду разом з тобою, - сказав він. – Тільки спочатку знайду собі коня.
Сігурд розсміявся, потім нагнувся, підійняв однією рукою гнома і посадив його позаду себе.
- Жоден кінь не угониться за моїм Грані, - сказав він, - він легко понесе і двох Тільки тримайся за мене міцніше.
Слуги Люнгві, узнавши про поразку дружини Хундінгів і про смерть свого пана, зі страху втекли геть, і Сігурд знайшов старий замок Вельсунгів пустим. Він повільно пройшовся його залами і нарешті зупинився біля дуба валькірій. Могутнє дерево вже давно залікувало рану, отриману від меча Одіна, і лише ледь помітний шрам на його корі вказував на те місце, звідкіля Сігмунд витяг колись клинка, який висів тепер на поясі його сина.
- Яким би старим не був цей дуб, він переживе останнього із Вельсунгів, - сказав Сігурд, обертаючись до Регіна, який мовчки стояв за його спиною.
- Зате замку залишилось жити зовсім недовго, - відповів карлик, показуючи юнаку на прогнилі колоди стін і осілий дах.
- Чим скоріше він впаде, тим краще, - похмуро промовив Сігурд. – Моє серце говорить мені, що Вельсунги ніколи більше не переступлять його порогу, а мені не хочеться, щоб він дістався кому-небудь. Скажи краще, чи довгий шлях до помешкання твого брата?
- На твоєму Грані всі шляхи короткі, - відповів Регін. – Через п’ять чи шість днів ми будемо вже поблизу Гнітахейде. Це величезний степ неподалік від країни готів. Там-то і живе Фафнір, і там він зберігає свої скарби.
Сігурд на хвилинку задумався.
- Я не знаю, Регін, для чого я повинен проливати кров того, хто не причинив мені зла, і добувати для тебе золото, про яке ти так мрієш, - сказав він, - але я дав тобі слово і дотримаюсь його. Вдосвіта ми їдемо.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік