Скандинавські сказання
частина II - 9Сказання про коваля Велунда
ЮНІСТЬ ВЕЛУНДА.
Колись у незапам’ятні часи жив на острові Мен, що лежить на південь від Зеландії, могутній велетень Ваді, у якого було три сина: Слагфід, Егіл і Велунд. Ви, мабуть, вже чули, що велетні злі і кровожерливі, але Ваді був зовсім не такий. Він не любив ні війн, ні битв, а займався лише тим, що орав землю і вирощував хліб. Свого старшого сина, Слагфіда, він також зробив селянином; другого Егіда, віддав у навчання мисливцю, а молодшого, Велунда, - до коваля.
Велунду тоді було дев’ять років. Його хазяїн Міме був старий і досвідчений майстер і багато чому навчив хлопчика, але коли через три роки Ваді забрав сина додому і спитав його, чи знає він тепер ковальське ремесло, маленький Велунд відповів:
- Дорогий батьку, я знаю все, що знає і Міме, але, яким би він не був майстерним у своєму ремеслі, це менше того, що мені хотілося б знати.
- Молодець! - Похвалив його Ваді. – Щоб виконати твоє бажання, я віддам тебе у навчання до гномів: кращих майстрів, чим вони, не знайти ні серед людей, ні серед велетнів.
Всім відомо, що чорні ельфи, чи гноми, є повсюди, там де знаходяться поклади руд чи дорогоцінного каміння, обробкою яких вони і займаються, але найспритніші і найвміліші з них жили в ті часи у горі Калльова в Зеландії. До неї і відправився Ваді зі своїм сином. Посадивши хлопчика на плечі, він перейшов убрід через протоку Гренсунд, що відділяла острів Мен від Зеландії, і, легко переступаючи через пагорби і ріки, вже того ж вечора дістався до гори Калльова. Тут він дочекався заходу сонця, при якому чорні ельфи не показуються, так як його промені перетворюють їх на камінь, і постукав.
На його стук гора зразу ж розкрилася, як розкриваються деякі раковини, і з неї вийшли два брата-гнома: обидва з довгими чорними бородами, обидва в червоних ковпачках, обидва не більше аршину зростом, - словом, як дві краплі води схожі один на одного, і тільки у одного із них, того, що був більш старшого віку, борода була трохи довшою.
- Що тобі від нас потрібно? – спитали вони у Ваді.
- Я привів до вас сина. – сказав велетень. – Візьміть його і навчить своєму прекрасному мистецтву, в якому ви перевершуєте навіть богів.
Вдоволені його похвалою, гноми порадилися між собою і відповіли:
- Добре, ми візьмемо його на один рік, якщо ти даси нам за це півфунта золота.
Ваді був зовсім не багатий, однак він згодився на цю умову і, залишивши хлопчика у гномів, пішов, пообіцявши прийти через рік і розрахуватися за його навчання.
Не дуже весело було Велунду цілих дванадцять місяців жити під землею і жодного разу за цей час не бачити сонця, але зате він узнав від своїх нових вчителів багато чого такого, чого не знав жоден земний коваль, який коли-небудь брав до рук молот і кліщі. Ловкий і трудолюбивий хлопчик незабаром навчився всьому, що вміли робити гноми, і коли брати придивилися до нього, вони побачили, що його робота принесе їм набагато більше золота, чим вони розраховували.
- Добре було б нам залишити його у себе ще на рік. – сказав якось старший із гномів своєму брату.
- Так, ти правий, але я боюсь, що тоді він перевершить нас в мистецтві і вже ніхто більше не захоче до нас звертатися.
- Не бійся, - засміявся перший. – Я влаштую так, що він не вийде живим з нашої гори. Дай мені тільки самому поговорити з його батьком. Велетні дуже сильні і небезпечні, але вони набагато дурніші за нас, гномів.
Не здогадуючись про злий умисел братів, Велунд продовжував працювати з усіх сил, щоб заслужити їхню похвалу. Тиждень йшов за тиждень, місяць за місяцем, і нарешті прийшов день, коли Ваді з обіцяним золотом прийшов за своїм сином, щоб забрати його додому.
Старший з гномів вийшов йому назустріч і на питання велетня про успіхи Велунда відповів:
- Твій син вже багато чому навчився, але, для того щоб стати справжнім майстром, йому потрібно залишитись у нас ще на рік.
- Я би з радістю його залишив, але у мене немає більше золота, - сказав Ваді.
- Нам його непотрібно, - промовив хитрий гном. – Ти можеш взяти назад і те, що приніс. Нехай Велунд учиться у нас даром, але з однією умовою: якщо через рік ти хоча б на одну годину спізнишся прийти до нас, ми відрубаємо йому голову.
- Ну що ж, я згоден, - посміхнувся Ваді, подумавши, - але, перш ніж піти, я хочу спочатку поговорити з сином.
Зраділий від того, що його задумка вдалася, гном зразу ж покликав Велунда. Ваді відвів хлопчика подалі, до підніжжя гори, де росли розкішні кущі терну, і там розповів йому про свою угоду з гномами.
- Я постараюсь прийти за тобою вчасно, мій сину, - додав він, - але, так як ніхто не знає, що може статися, я залишу тобі в цих кущах свого ножа. Я не воїн і навчав тебе мирній праці, але той не чоловік, хто, бачачи, що його хочуть вбити, не береться за зброю.
І, кинувши в кущі ножа, що був розміром як добрий меч, він міцно обійняв хлопчика і вирушив назад.
Увесь рік він з тривогою думав про сина і так боявся спізнитися на призначений час, що ще задовго до нього вийшов з дому. Дорогою він не йшов, а біг і з’явився до гори Калльова на цілий день раніше, чим було домовлено.
«От і добре, - сказав сам собі Ваді. – Зворотній шлях далекий, а я достатньо зморився. Спізнитися я вже не можу, але зате можу гарненько виспатись». З цими словами він розлігся на весь зріст біля підніжжя гори і солодко заснув.
Гноми, очікуючи Ваді, теж не знали спокою. Надіючись, що велетень забуде призначений ними день, вони відкрили Велунду всі свої таємниці: навчили його робити найтонші прикраси із золота і срібла, шліфувати дорогоцінні камені і навіть видувати скло. Однак, коли рік почав наближатися до кінця, в їхні серця закрався страх, що батько їхнього учня все-таки прийде, і вони, зробивши в горі вузеньку щілинку, по декілька разів на день заглядали в неї, хоча і обережно, щоб на них не впав промінь сонця.
Як же вони злякалися, коли побачили сплячого Ваді і почули його могутнє хропіння, що нагадувало віддалений гуркіт грому!
- Він уже тут, - прошепотів молодший брат старшому, - і нам прийдеться віддати йому Велунда, якщо тільки наша гора не розсиплеться раніше від його хропіння.
- Гора не розсиплеться, - відповідав старший гном, - але на її вершині є декілька важких каменів, які і так ледь-ледь тримаються. Якщо ми підштовхнемо їх знизу, вони впадуть прямо на велетня і, можливо, назавжди позбавлять нас від нього.
Брати так і зробили. Скинуті ними камені захопили за собою і інші, і перш ніж розбуджений їхнім гуркотом Ваді встиг піднятися, вся лавина обрушилась йому на голову і вбила його на місці.
Гноми навіть обійнялися від радості. Увечері вони розкрили гору, вивели з неї Велунда і, показавши йому труп Ваді, заявили, щоб і він готувався до смерті. При вигляді мертвого батька юнак – Велунду вже йшов п’ятнадцятий рік – ледве утримався від сліз, але, помітивши, що гноми вже гострять ножі, стримав своє горе і вирішив, що прийшов час доказати їм, що він став зовсім дорослим.
Мати Велунда була родом зі світлих ельфів, і тому її діти, хоча і відрізнялися красою і силою, зростом не перевершували звичайних людей, однак чорні ельфи були ще меншими, і юний коваль надіявся без труда з ними справитись.
- Моя голова належить вам, - сказав він гномам. – Але дозвольте мені тільки перед смертю попрощатися з батьком.
- Прощайся, та тільки швидше, - відповідали брати, але потім, злякавшись, що Велунд втече, пішли разом з ним.
Прикинувшись, що він щось шепоче на вухо мертвому батькові, юнак крадькома поглядав на кущі терну, що ховалися в нічній темряві, намагаючись згадати, в які з них велетень кинув свого ножа. Раптом, на його щастя, на небі з’явився місяць, і при його світлі Велунд побачив, як в одному з кущів неподалік від нього щось блиснуло.
Не втрачаючи часу, він з усіх ніг кинувся туди. Гноми погналися за ним, але юнак виявився спритнішим. Він раніше за них добіг до кущів і, схопивши обома руками батьківського ножа, першим же ударом вбив старшого з братів, а другим ударом – молодшого.
Залишившись на самоті і трохи заспокоївшись, Велунд почав думати, що йому робити далі. Повертатися додому до старшого брата йому не хотілося, залишатися у горі Калльова – теж.
- А піду я, мабуть, світом, - вирішив він нарешті. – Можливо, і мені вдасться де-небудь знайти своє щастя.
В житлі гномів зберігалося багато золота, срібла і дорогоцінного каміння. Юнак зібрав все в торбинку, поклав туди ж свої інструменти і запас їжі і, з честю поховавши батька, відправився в путь.
Цілий день він йшов на північ, не стрічаючи на шляху ні людини, ні звіра, і ближче до вечора дістався до устя ріки, на березі якої лежало величезне повалене бурею дерево.
«Ось на чому я можу випробувати своє мистецтво, - сказав сам собі Велунд, уважно оглянувши його з усіх боків. – Плисти легше, чим йти пішки, а жити за морем, мабуть, краще, чим у нас на батьківщині».
Він дістав з торбинки сокиру і долото і взявся за роботу. Обрубавши коріння і гілки дерева і зачистивши від кори стовбур, юнак долотом видовбав його серцевину, а коли колода стала зовсім порожньою, як велика труба, зробив у ній невелике віконце і вставив у нього кусок скла, взятий ним у гномів. Потім він поклав у колоду торбинку, вліз у неї сам і, щільно заклавши зсередини всі отвори, почав розхитувати колоду до тих пір, поки вона, зірвавшись з берега, не впала у воду, де, підхоплена течією, швидко поплила до моря.
«Куди тепер занесе мене!» - думав Велунд, дивлячись у віконце, але нічого не бачив, окрім неба і хвиль.
ВЕЛУНД У КОРОЛЯ НІДУДА.
Три дні плавав Велунд по морю, поки нарешті хвилі і вітер не пригнали його колоду до південного берега Швеції, де царював тоді король Нідуд.
Цей король любив гарно поїсти, і його дружинники кожного ранку закидали в море сіті, щоб наловити для королівської кухні свіжої риби. Сталося так, що цього разу вони разом з тріскою і оселедцями витягли з води ще й колоду, в якій знаходився Велунд.
В той час як воїни з цікавістю розглядали свою знахідку, на берег прийшов сам Нідуд.
- Ось хороша колода, - сказав він. – З неї можна зробити нові столи для мого банкетного залу. Перепиляйте її навпіл і віднесіть до мене в замок.
Дружинники збиралися виконати його наказ, як раптом з колоди почувся крик.
- Стійте, стійте, а не то ви розпиляєте і мене!
Думаючи, що в колоді сидить сам морський бог Егір або який-небудь інший могутній дух, вся дружина від страху розбіглася, а Нідуд відступив назад, наскільки це дозволяло йому його королівська велич і страх уславитися боягузом, і спитав тремтячим голосом:
- Скажи мені, чудесна колодо: хто ти і звідкіля ти родом?
- Мене звати Велунд, - відповідав юнак, відкриваючи віконце, - а родом я із Зеландії, але я не колода, а людина і зараз до тебе вийду.
Він взяв долото і декількома сильними ударами пробив у колоді отвір, через який і виліз назовні.
Побачивши перед собою молодого коваля, стрункого і красивого, здивований Нідуд прийняв його за королівського сина.
- Я буду радий вітати тебе в моєму замку, чужоземець. – промовив він милостиво. – Вже більше п’ятдесяти років живу я на світі, але ще ніколи не бачив, щоб люди плавали в колодах. Мабуть, ти дуже розумний і зможеш допомогти мені доброю порадою.
Велунд подякував короля і охоче пішов за ним, але дорогою згадав, що залишив на березі свою торбинку, в якій зберігалося все його багатство.
- Почекай мене тут, я скоро повернусь, - попросив він Нідуда.
Той охоче згодився, а юнак побіг назад до колоди, вийняв з неї коштовності і інструменти, взяті ним в горі гномів, і закопав їх у землю.
«Настане день, коли вони мені ще згодяться, - подумав він. – Хто знає, що може статися?»
З цього дня Велунд, як гість короля, оселився в його замку. Як і раніше вважаючи його яким-небудь принцом, Нідуд давав на його честь один банкет за другим, однак звиклому до роботи юнаку було нудно так довго сидіти без діла. Якось вранці він взяв кращий ніж короля і, вилізши на скелю біля берега моря, взявся вирізати ним з дерева маленьку фігурку лося. Його робота йшла до кінця, коли ніж не очікувано вислизнув у нього з рук і, вдарившись об скелю, полетів у море, а воно в цьому місці було таким глибоким, що жоден, навіть найкращий плавець не зміг би дістати до його дна.
Велунд призадумався. Він знав, як дорожить король цим ножем, і, щоб не засмучувати свого хазяїна, вирішив приховати від нього те, що сталося. Дочекавшись вечора, він вирив із землі свої інструменти і обережно пробрався до королівської кузні. Там вже нікого не було. Скориставшись цим, юнак швидко викував точно такий же ніж, який був у Нідуда. І, повернувшись до замку, поклав його на місце старого.
Наступного дня за королівським столом подавали смажену яловичину, і Нідуд, як завжди, взяв до рук ножа, щоб відрізати собі найжирніший і найбільш соковитий шматок м’яса. Але ледве він торкнувся ножем печені, як викуваний Велундом клинок розрізав її разом з кістками і по рукоятку увійшов в стільницю.
- Покличте до мене мого коваля Аміліага! – наказав Нідуд, уважно розглядаючи ножа.
Королівський коваль зразу ж з’явився.
- Скажи мені, Аміліаг, хто зробив цього ножа? – спитав його король.
- Звичайно, я! – відповідав коваль. – Хіба є в твоїй країні ще одна кузня, окрім моєї?
- Ні, Аміліаг, іншої кузні у мене немає, і все-таки це не твоя робота. – заперечив Нідуд. – Той, хто зумів зробити такого ножа, набагато майстерніший за тебе.
- Майстерніше за мене немає нікого у світі! – гордо промовив коваль.
Почувши це, Велунд так розсердився, що вирішив відкрити Нідуду всю правду.
- Аміліаг обдурює тебе, о великий король! – промовив він. – Цього ножа викував я.
І він розповів Нідуду, як згубив його ножа і як зробив замість нього нового.
- Так, значить, ти теж коваль? – нахмурився король, незадоволений тим, що прийняв за принца чоловіка настільки низького походження.
- Так, я коваль, - відповів Велунд. – І як би не вихвалявся Аміліаг, я знаю своє ремесло не гірше за нього.
- Він бреше, - розсердився Аміліаг. – Я викликаю його на змагання. Нехай він спробує викувати меча, і ти побачиш, що йому не розрубати того шолома і панцира, які зроблю я.
- Я охоче прийму твій виклик, Аміліаг, - спокійно промовив Велунд, - якщо тільки мені збудують кузню, в якій я зміг би працювати.
- Почекай, - заперечив королівський коваль. – За нашим звичаєм у кожній суперечці повинні бути поручителі. Хто з вас може поручитися за мене? – звернувся він до тих придворних, що сиділи за столом.
Двоє з них зразу ж встали і виступили наперед.
- Ми ручаємося за Аміліага, - заявили вони в один голос.
Велунд в свою чергу обвів очима всіх присутніх, але ніхто з них не хотів ручатися за чужоземця.
Між тим гнів Нідуда на юнака вже пройшов.
«Нехай він простий коваль, - думав король. – Все одно такий прекрасний майстер може мені згодитися, а про те, що він майстерний, говорять мені цей ніж і та колода, в якій він приплив».
- Ну що ж, Велунд, - розсміявся Аміліаг. – видно, не знайти тобі поручителів. Відмовся від виклику і йди-но краще до мене в помічники.
- Не поспішай, Аміліаг, - промовив король, встаючи. – Я сам ручаюсь за нього. Готуй свій шолом і панцир, а ти Велунд – свій меч. Через два місяці ви випробуємо, хто з вас хвастає і хто говорить правду.
За наказом Нідуда його воїни побудували для Велунда невелику кузню. Вона знаходилась в густому лісі, недалеко від замку. Юнак переніс туди всі свої інструменти і зразу ж взявся до роботи. Цілий тиждень він без спочину кував розпечений залізний брус і нарешті зробив з нього меч, який навпіл розсікав великий мішок, набитий найм’якішою шерстю, і розрубав камінь величиною з бика.
«Для кого-небудь іншого цей меч, мабуть, згодиться, а для мене ні, - сказав сам собі Велунд, невдоволено розглядаючи клинок. – Він ще недостатньо гострий і міцний».
Він кинув меч в огонь, розжарив його до білого і, знову взявшись за молот, взявся його перековувати. Два тижні підряд працював він від зорі до зорі, так що піт градом котився з його обличчя, але зате і меч, хоча зробився набагато меншим, чим був, розсікав тепер два мішки з шерстю і розрубав камінь величиною як два бика.
«І все-таки я можу зробити його ще кращим, - вирішив Велунд, - а якщо так, то для чого мені задовольнятися гіршим?»
І він знову кинув меча в горн. Цього разу юнак перековував його три тижні і на двадцять перший день розсік ним вже три мішка з шерстю і розрубав камінь величиною з трьох биків.
Давши своєму мечу ім’я Мімунг, Велунд пішов показувати його королю.
- Я знав, що ти гарний майстер, знаю і те, що ти переможеш Аміліага, інакше я б за тебе не ручався, - сказав Нідуд. – Твій меч дуже гарний, він навіть гідний королівської руки, і після вашого змагання я візьму його собі.
Велунд уклонився йому і поспіхом пішов.
«Ти непогано придумав, король! – розсміявся він, повернувшись до кузні. – Значить, я шість тижнів працював, тільки для того, щоб зробити меч, гідний твоєї руки? Ні, Нідуд, він гідний тієї руки, яка його викувала, і він залишиться у мене!»
Однак, щоб не вступати в суперечку з королем, юнак взяв новий брус заліза і через декілька годин виготовив меч, як дві краплі води схожий на Мімунг, але далеко не такий міцний і гострий. Потім він зробив пару піхов – для Мімунга простіші, а для іншого меча багатші – і почав спокійно очікувати дня змагання. Готувався до цього дня і Аміліаг. Він змайстрував шолом і панцир неймовірної товщини і був упевнений, що його супернику ні за що не вдасться його розрубати.
Вже задовго до початку змагань він з обома поручителями за нього придворними прийшов до королівського замку і, надівши на себе свої обладунки, поважно усівся на лаву, що стояла посеред двору.
- Я так впевнений в перемозі, що дозволяю Велунду випробувати мій шолом і мій панцир на мені самому, - гордо оголосив він всім хто зібрався. - Сьогодні ви узнаєте, хто кращий коваль в нашій країні, і віддасте мені належну славу, а цього прибульця вигоните геть.
З’явившись на місце змагань і узнавши, що придумав Аміліаг, Велунд спробував його умовити, щоб він не ризикував даремно, але королівський коваль не захотів його слухати.
- Ти просто хвалько, - відповідав він. – Я не боюсь твого меча. Ти не зумієш навіть подряпати мою броню. Рубай, або згоджуйся, що ти програв!
Все ще вагаючись, юнак обережно опустив Мімунга на шолом суперника.
- Я не бажаю твоєї смерті, Аміліаг, - промовив він тихо. – Забудь гордощі і, поки не пізно, зупини мою руку.
Аміліаг відчував, що лезо Мімунга, як віск, розрізає його шолом, але лише презирливо розсміявся.
- Рубай, кажуть тобі! – крикнув він сердито. – Рубай, боягуз! Я нічого не боюсь!
Велунд, нахмурившись, зробив легкий рух мечем, і гордій, не встигши навіть охнути, упав, розрубаний навпіл.
- Той, хто хоче піднятися вище за всіх, завжди падає нижче інших! – вигукнув Нідуд, який дивився на змагання, стоячи на ганку замка. – Не сумуй, Велунд: Аміліаг покараний за заслуги. Віднині ти будеш моїм ковалем. Дай мені свого меча, я прикріплю його до поясу.
- Він без піхов, великий король, відповів юнак. – Зараз я збігаю до кузні і принесу їх тобі.
Сказавши це, він швидко пішов і через годину повернувся разом з мечем, який учтиво подав королю.
- Спасибі тобі, - промовив Нідуд, не підозрюючи, що Велунд замінив один меч на інший. – Тепер ти будеш працювати тільки для мене і тоді, коли я скажу. Пам’ятай про це і не порушуй мого наказу.
Так Велунд на довгі роки став королівським ковалем, хоча йому це зовсім не подобалось. Він скучив за батьківщиною і за братами і вже давно б від’їхав, якби не закохався в дочку Нідуда – Бедвільд. Юнак не спав ночей, мріючи про дівчину, але боявся до неї посвататись, знаючи, що гордий король все одно йому відмовить.
«Вона принцеса, а я тут простий слуга, - думав він, і все моє мистецтво не допоможе мені добитися її руки»
Сталося так, що Нідуд задумав воювати з одним із сусідніх королів, і Велунду прийшлося відправитися з ним у похід. Обидві дружини розташувалися недалеко одна від одної і готувалися до жорстокої битви, як раптом Нідуд згадав, що забув дома талісман, який, як він вірив, приносить йому перемоги.
- Тому з вас, хто привезе мені його до сходу сонця, я віддам в дружини свою дочку, - заявив він придворним.
Велунд стояв поряд і чув його слова. Не втрачаючи часу він скочив на коня, захопив з собою двох запасних коней і, змінюючи їх на скоку, що було духу помчав до замку.
«Тільки б мені бути першим! – говорив він про себе. – Нехай я не придворний, а простий коваль, - якщо я привезу талісман, Нідуд буде вимушений віддати мені Бедвільд, щоб не порушити свого слова».
Йому і насправді вдалося раніше за інших досягти замку, але, коли юнак повертався назад, він зустрівся на дорозі з одним із королівських придворних.
- Ей, ковалю, давай сюди талісман! – крикнув той. – Чи не думаєш ти оженитися на принцесі? Все одно Нідуд не віддасть її за тебе!
Юнак, не відповідаючи, хотів проїхати мимо, але придворний загородив йому путь і вихопив меча.
- Пропусти мене. – сказав Велунд, в свою чергу достаючи з піхов Мімунга.
- Ого! Та ти, ніяк, хочеш битися! – засміявся його противник. – Ну почекай, зараз я тебе провчу!
Він змахнув мечем, але той, ударившись об Мімунга, зразу ж розлетівся на дві частини. Тоді придворний схопився за кинджал, але не встиг його вийняти і, пронизаний наскрізь, упав на землю. Боячись зустрітися з іншими суперниками, Велунд звернув з дороги і, слідуючи напряму, полями, з першими променями сонця був у королівському таборі.
- Ось твій талісман, король, - промовив він. – Чи віддаси ти за мене Бедвільд?
Очі Нідуда широко розкрилися: він не вірив своїм вухам.
- За тебе – Бедвільд?! – вигукнув він гнівно. – Та ти у своєму розумі? Навіть Аміліаг і той би не посмів сказати мені про це! Йди геть і будь задоволений, що я не наказав тебе стратити за твоє нахабство!
- В такому випадку прощай назавжди, брехливий король! – в свою чергу закричав Велунд. – Достатньо я працював на тебе. Нехай тепер це роблять інші!
І перш ніж Нідуд встиг покликати слуг, щоб наказати їм схопити нахабного, Велунд вийшов з його намету, знову скочив на коня і поскакав геть. Його ніхто не переслідував: звуки рогів сповістили про те, що ворожа дружина рухається йому назустріч, і йому ніколи було думати про свого коваля, який тим часом був уже далеко.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік