Якщо навколо пустота, є, де розгулятися
"Опівнічний танець дракона" збірка
Джип їхав пустою дорогою, яка вела до пустого міста, що стояло на пустинному березі великої, бухти усіяної останками напівзатоплених кораблів. Вздовж узбережжя тяглися безкінечні верфі, безмовні будівлі з розбитими вікнами і величезними доісторичними підйомниками і транспортерами, що застигли бог знає як давно. А зараз їхні залізні суглоби і клешні, крюки і ланцюги погойдувалися на вітру, обсипаючи іржею пусті доки, де не було ні щурів, ні котів, що полювали на них.
Вражений крайнім запустінням, молодий водій джипу пригальмував і почав розглядати величезні нерухомі механізми і мертвий берег, на який не набігали навіть хвилі.
Небо і те було зовсім пустим: чайки давно відлетіли на північ, подалі від цих берегів з їх похмурими, схожими на величезні склепи будівлями і нерухомими механізмами, де не було ні хвиль прибою, ні граючих у них рибок, на яких можна пополювати.
Саме мовчання цього міста заставляло джип рухатися тихіше, наче під водою, наче його течією несло через площу, мешканці якої одного разу на світанку тихо пішли, не обіцяючи повернутися.
- Господи, - прошепотів молодий чоловік. – Все мертве…
В решті-решт джип зупинився біля будинку з вивіскою «Бар Гомеса», перед яким ліниво колихалися на вітру декілька червоно – біло – зелених мексиканських прапорців.
Варто було молодому водію полишити свій джип і неспішною ходою направитись до бару, як біля будівлі з’явився рослий чоловік з копицею сивого волосся, в білому одязі бармена, з рушником, перекинутим через ліву руку, і бокалом у правій руці. Він похмуро втупився на джип, як наче в цьому видовищі було щось образливе, потім перевів похмурий погляд на водія.
- Давненько у нас гостей не було, - сказав він низьким гортанним голосом.
- Виглядає схоже, - кивнув молодий чоловік.
- Шістдесят років сюди ніхто не приїздив.
- Я бачу. – Молодий чоловік перевів погляд на берег, доки, море і без чайок.
- Ви не очікували тут нікого зустріти. – Це було твердження, не питання.
- Нікого, - підтвердив молодий чоловік. – Але тут ви.
- А чому б і ні? З тисяча дев’ятсот тридцять другого року я повноправний хазяїн цього міста і цієї бухти. Відповідно, і цей бар належить мені. Тут все моє. Ви спитаєте, як таке могло статися? Все відбувалося не тут, а там, у морі.
- Ви про відмілини?
- Про що ж іще? Відмілина виникла тут водночас. Як це сталося, ніхто не знає. Ну, а кораблики так і лишилися тут на віки вічні.
- Невже вони не могли розчистити фарватер?
- Намагались. Адже тут знаходився найбільший мексиканський порт. Чого тут тільки не було! Оперний театр, розкішні магазини… Всім прийшлося піти.
- Виходить, пісок сильніше золота, - сказав молодий чоловік.
- Так, і з маленької піщинки народжується велика гора.
- Так що, тут ніхто не живе?
- Один чоловік живе, - знизав плечима старик. – Гомес.
- Сеньйор Гомес, - кивнув молодий чоловік. – А я Джеймс Клейтон.
- Джеймс Клейтон… - Гомес наблизився, як і раніше тримаючи в руці бокал.
Джеймс Клейтон оглядався на всі боки, розглядаючи місто і бухту.
- Так це і є Санто-Домінго?
- Можете називати його як хочете.
- Більше підійшло би Ель – Сіленсіо. Або так – Абандонадо. Найбільший могильник на світі. Обитель духів. (1)
- Все зразу.
- Дім Самотності. Зізнаюсь, мені рідко доводилося бувати в таких місцях. Навіть сльози на очі навертаються. Мені згадується одне американське кладовище у Франції. Я ніколи не вірив у існування духів, але там мені стало якось не по собі… Я відчув, як щось невидиме здавило мені груди. Тут все так само, окрім того, що тут ніхто не похований.
- Тут поховане Минуле. – сказав Гомес.
- Ну, минуле нам не напакостить.
- Тільки цим і займається. – Гомес глянув на бокал, який він тримав, як би прикидаючи, чи не випити його самому.
Джеймс Клейтон взяв простягнутий бокал.
- Текіла?
- Ну, а що ж іще?
- Gracias (2)
- Вона вас підбадьорить.
Молодий чоловік залпом випив бокал. Його обличчя побагровіло.
- Міцна, нічого не скажеш! – вимовив він, задихаючись.
- Можу налити ще.
Гомес зник за дверми. Джеймс Клейтон пішов за ним.
Всередині він побачив стійку, що поступалася хіба що стійці бару в Тіхуані, за якою могли задумувати убивства, реготати, замовляти випивку, вирубатися і просипатися, розглядати себе в засиджених мухами дзеркалах, зразу дев’яносто відвідувачів. На полірованій сімдесяти футовій стійці лежали стопки старих газет, над якими, на тлі дзеркал стояли навитяжку, як солдати, полиці пляшок зі змістом усіх кольорів і відтінків. За стійкою розташувалися дві дюжини накритих білосніжними скатертями, виблискуючи столовим приладдям столів, на яких, не дивлячись на денний час, стояли запалені свічки. Гомес зайшов за стійку бару і налив в бокал ще одну порцію смертоносної текіли, все готове для самогубства, якщо молодий чоловік забажає. Молодий чоловік виказав бажання і втупився на скатерті, начищене срібло і запалені свічки.
- Ви когось чекаєте?
- Звичайно, чекаю, - відповів Гомес. – Рано чи пізно вони всі повернуться. Так сказав Бог. А він ніколи не обманює.
- І коли ж ви приймали останніх відвідувачів? – поцікавився Джеймс Клейтон.
- В меню все сказано.
Попиваючи текілу, Клейтон взяв зі стійки меню і прочитав уголос.
– «Cinco de Mayo»… Невже ви прийняли останнє замовлення у травні тридцять другого?
- Так воно і є, - відповів Гомес. – Це коли місто залишала його остання мешканка. Вона відтягувала свій від’їзд до останнього чоловіка. Потім їй тут стало нічого тут робити.. Всі номери сусіднього готелю і донині завалені купами вечірніх суконь. Бачите он там, через площу, золотих богів і богинь на даху? Це, звичайно, тільки позолота, а то б усе забрали з собою. В цьому оперному театрі в останній вечір співала Кармен, звертаючи на коліні сигари. Коли музика скінчилась, всі покинули місто.
- Вони упливли?
- Звичайно ж, ні! Ви забули про мідь.. За оперним театром проходить залізниця
Останній потяг відходив уночі. Я біг за відкритим вагоном, в якому сиділи оперні співаки, і осипав їх конфетті, а потім, приклавши вухо до рейки, прислуховувався до стуку коліс потягу який назавжди відходив і плакав навзрид як останній estupido (3) Вчора увечері я знову ходив туди, приклав вухо до рейки. Закрив очі і слухав, слухав… потім повернувся сюди, відкрив пляшку з текілою і сказав собі: тапапа, завтра…Ось ви і тут.
- Але чекали – то ви зовсім не мене.
- Я чекав хоча б кого-небудь. – Гомес тицьнув пальцем у стару, пожовклу від часу газету. – Сеньйор ви не підкажете, який нині рік?
- Наче як тридцять другий, - відповів Клейтон з посмішкою.
- Тридцять другий! Прекрасний рік, можете мені повірити. А інші роки… Хто знає, чи існують вони взагалі? Літаки тут не літають. Туристів сюди не привозять. Бойові кораблі в нашу гавань не заходять. В будь-якому випадку, я тут їх ніколи не бачив. Хто такий Гітлер? Тут про таких і не чували. Муссоліні злодій? Не може бути. Ми звикли вважати його чесним політиком. А що там з Великою депресією? До Різдва про неї вже ніхто і не згадає! Це сказав сам пан Гувер! (4) Кожного дня я розгортаю і читаю нову газету тридцять другого року. Можливо, комусь це і не сподобається….
- Тільки не мені, сеньйор Гомес.
- Пропоную за це випити.
Вони випили ще по стаканчику текіли.
- Хочете, я розкажу вам, що відбувається зараз у світі? – запропонував Клейтон, витираючи губи.
- Ні-ні! У мене є власні газети. Одна газета на день, Через десять років я дістанусь до сорок другого року. Через шістнадцять - опинюсь у сорок восьмому, але, боюсь він уже не буде мене особливо займати. Приятелі привозять мені газети два рази на рік я ж залишаю їх на стійці бару, випиваю, стаканчик текіли і знову читаю вашого Гувера.
- Він ще живий? – посміхнувся Клейтон.
- Сьогодні він прийняв важливе рішення на рахунок імпорту закордонної продукції.
- Хочете, я повідаю вам про його подальшу долю?
- Я не буду вас слухати!
- Я пожартував.
- Тоді давайте вип’ємо за це.
Вони випили ще по одній.
- Ви, мабуть, хочете взнати, для чого я сюди приїхав, - сказав, нарешті Клейтон.
Гомес потиснув плечима.
- Чесно кажучи, мене це особливо не цікавить.
- Я люблю безлюдні місця. Хіба можна їх порівняти з містом? Тільки там ти розумієш, що таке життя, не те, що в містах. Можеш доторкнутися до будь-якої речі, підняти її і подивитись, що під нею, не соромлячись того, що хто-небудь буде за тобою спостерігати.
- У нас кажуть, - сказав Гомес, якщо навколо пустота, є, де розгулятися. Пішли розгуляємось.
Перш ніж Клейтон встиг вимовити хоча б слово, Гомес вийшов з бару і, зупинившись біля джипу, втупився на безладно кинуті сумки з ярличками на них. Його губи повільно ворухнулися.
- «Лайф». – Він подивився на Клейтона. – Навіть я знаю, що це таке Попадаючи до міста, я намагаюсь не дивитися ні направо, ні наліво, не слухаю радіо в барах чи магазинах, де затоварююсь. Але цю назву я бачив на великих журналах. Так ти звідтіля?
Клейтон несміливо кивнув.
Гомес насупившись, взявся роздивлятися чорні металеві предмети, що виблискували на сонці.
- Камери, чи що?
Клейтон кивнув.
- Лежать без футлярів. Думаю, ти не весь час віз так, вірно?
- Я вийняв їх зовсім недавно. Вирішив трохи познімати.
- Що тут знімати? – сказав Гомес. – Чого б це молодій людині все кинути і примчати туди, де, за великим рахунком не залишилось нічого, nada. Кладовище, як не подивись. Здається мені, ти щось задумав…
- Чому ви так вирішили?
- Ти раз за разом озираєшся на всі сторони. Ні хвилини не можеш постояти спокійно. На небо весь час лупишся. І при цьому ти не зробив ще ні єдиного знімку. Ти очікуєш чогось цікавішого за мою текілу, вірно?
- Я, - несміливо пробелькотів Клейтон, - я…
Тут все і почалося.
Гомес раптом насторожився і подивився у бік пагорбів.
- Що це?
Клейтон не промовив у відповідь ні слова.
- Ти чуєш? Там щось та є! – сказав Гомес і кинувся до приставної драбини.
Швидко піднявшись по ній на дах невисокої будівлі, він похмуро втупився у бік пагорбів, прикриваючи рукою очі від сонця.
- Цією дорогою ніхто не їздив уже цілу вічність… Можливо ти скажеш правду?
Клейтон почервонів. Він зволікав з відповіддю, вагаючись.
- Це що, твої друзі? – прокричав йому Гомес зверху.
Клейтон заперечливо похитав головою.
- Твої вороги?
Клейтон згідно кивнув.
- З камерами?
- Так.
- Говори голосніше, я нічого не чую!
- Так! – повторив Клейтон.
- Вони з’явилися сюди для того ж, для чого з’явився сюди ти, вірно? Ти мені так ще і не сказав для чого! – вигукнув Гомес, прислуховуючись до гуркоту моторів, що долинали із-за пагорбів.
- Я хотів їх випередити, - пробурмотів Клейтон. – Я…
І тут від оглушливого реву небо розірвалося навпіл, і над Санто – Домінго з’явилась ескадрилья реактивних літаків, які обрушили на місто цілу лавину білих листків.
- А це ще, що за чортівня! – ошаліло закричав Гомес, що майже встиг спуститися по драбині.
Одна з листівок залетіла, подібно до білої голубки, прямо йому в руку, і він з відразою відкинув її. Клейтон оглянув купу паперу біля своїх ніг.
- Читай! – наказав Гомес.
Клейтон завагався.
- Текст набрано на двох мовах.
- Читай, тобі сказано! В листівці зазначалось:
Друге попередження.
Місто Санто-Домінго буде піддане фото атаці з повітря невдовзі після полудня тринадцятого липня. Уряд запевнив нас в тому, що населення міста було своєчасно евакуйоване. Рівно о годині сорок п’ять ми приступимо до зйомок фільму «Панчо!»
Стерлінг Хант, режисер.
- Атака з повітря? – ошелешено пробурмотів Гомес. – «Панчо!»? Режисер? Невже Каліфорнія, яка завжди була і буде іспаномовним штатом, насмілиться бомбити Санто-Домінго? – Гомес розірвав на шматки листівку що упала йому до рук. – Ніякої атаки не буде! Це вам заявляє сам Мануель Ортіс Гонсалес Гомес! Ми ще подивимось, хто кого!
Ще довго після того, як стих грім небесний, Гомеса трясло від збудження.
Нарешті заспокоївшись, він уважно подивився на Клейтона і направився до бару. Клейтон пішов услід за ним. Після яскравого дня в барі здавалось темно, як вночі.
Гомес пішов уздовж стійки і, діставшись скоріше навпомацки, чим за допомогою зору, до останньої стопки газет, пробурмотів:
- Мабуть, десь тут. Так?
Клейтон подивився на купу газет і нахилився нижче.
- Ну, що там? – спитав Гомес.
- Перша замітка з’явилася приблизно місяць тому. Якби ви мали звичку читати свіжі газети…
- Давай читай! – вимагав Гомес.
- Тут написано… - Клейтон підніс газету до очей. – Перше липня дев’яносто восьмого року. Уряд Мексики продав…
- Продав?! Що він продав?
- Уряд Мексики продав місто Санто – Домінго. – Очі Клейтона бігали по рядках. – Уряд Мексики продав місто Санто – Домінго компанії…
- Кому – кому?
- Компанії «Кроссроуд філмз», Голівуд, штат Каліфорнія.
- Кіношникам! – заволав. – Із Каліфорнії?
- Заплативши при цьому… О господи! – Клейтон підніс газету ближче до світла.
- Назви мені суму!
- Боже правий! – Клейтон закрив очі. – Один мільйон двісті тисяч песо.
- Один мільйон двісті тисяч песо? Так це ж курям на сміх!
- От лайно!
Гомес подивився на стопку газет.
- Колись я купив у Мехіко окуляри, але вони давно розбились. Нові ж я купувати не став. Для чого вони мені? Одну газету в день вже якось розберу. А тут, в моєму пустому місті я можу не дивлячись ходити куди захочу, все одно нікого не зустріну. А тут ось ця погань! – Він шльопнув по газеті. – Там ще щось? Читай до кінця!
- Тут говориться про голлівудську кінокомпанію «Кроссроудз». Вони вирішили зробити рімейк «Віват Вілья!», (5) фільму про вашого знаменитого повстанця, назвавши його цього разу «Панчо!». На місто скидали листівки, хоча було відомо, що воно було пустим при шести американських і двох мексиканських президентах. Але справа в тому, що, за слухами…
- Якими таким слухами?
- Згідно зі слухами, - продовжував Клейтон, пробігаючи одну газету за іншою, - давно покинуте людьми місто Санто - Домінго перетворилося на справжній притон грабіжників, убивць і злочинців найрізноманітніших мастей. А також є підозра, що це місто є одним з основних перевалочних пунктів торговців наркотиками. Уряд Мексики створив спеціальну комісію, яка візьметься за розгляд цього питання.
- Грабіжники, убивці і злочинці! – розреготався Гомес, розводячи руками. – Невже я схожий на грабіжника з великої дороги чи на торгівця наркотиками? І куди ж, цікаво, я їх доставляю? Годую кокаїном риб? А де я вирощую марихуану? – Гомес зіжмакав газету. – Закопаю це. Через тиждень виросте свіжа брехня. Читай наступний номер!
- Мешканці міста, з якими представникам законної влади так і не вдалося поспілкуватися, були своєчасно оповіщені про майбутню акцію. Дев’ятого травня над містом були розкидані листівки відповідного змісту. До речі, після закінчення зйомок «Панчо!» компанія планує зняти на розвалинах міста ще один фільм під робочою назвою «Землетрус».
- Не бачив я тут ніяких листівок. Якщо їх і скидали, то мабуть, скинули в море. Їх тільки акулам і читати. Мексиканські льотчики, що ви хочете!
Гомес скинув зі стійки газети і, знявши зі стіни рушницю і патронташ, пішов до виходу.
- Твоя камера, грінго, - рявкнув він. – ¡Andate! (6)
Клейтон дістав із джипу свою кращу камеру і знову повернувся до Гомеса, що тримав рушницю напоготові.
- Як я тобі?
- Диктатор, та і тільки!
- А так? – спитав Гомес, повертаючись в профіль.
- Прекрасно! – засміявся Клейтон, зробивши знімок.
- А тепер так, - сказав Гомес, направивши свою рушницю в небо. – Де ти там неприятелю? В чотири години, сказано?
- В п’ять. – Клейтон зробив ще пару знімків.
- Трохи нижче! Трохи вище! – Цього разу Гомес дійсно вистрілив, злякавши папуг, що сиділи на сусідніх деревах. – Зараз, хлопчики, ви в мене потанцюєте!
- Не смішить мене, будь ласка! У мене руки через це трясуться!
- Справжнього мужчину можна вбити тільки сміхом. Ваша черга, сеньор, - сказав Гомес, направивши дуло на Клейтона.
- Ей, що це ви задумали?
Сухе клацання рушниці.
- Патрони скінчились, - пояснив Гомес. – Ну як, вистачить для твого журналу? «Генерал Гомес зайнятий звичною роботою». «Гомес бере з боями Санто – Домінго». «Гомес виходить на тропу війни».
Сухе клацання камери.
- Все. І у мене патрони скінчились, тобто плівка.
Вони сміючись, перезарядили рушницю і камеру патронами і плівкою, плівкою і патронами.
- Для чого ви це робите?- спитав молодий чоловік.
- Скоро ці сучі діти знову повернуться сюди і будуть летіти дуже швидко. Тоді ти просто не зумієш за мною встежити, я теж буду дуже швидко рухатись. Так що ми зробимо ці красиві знімочки зарані, а брехню ти зможеш додати пізніше. А, окрім того, можливо, я помру до того, як вони повернуться. Щось сердечко погано себе поводить, нашіптує всілякі дурниці на кшталт «полеж», «заспокойся». Але ні, я не помру. Не сяду, не ляжу і не заспокоюсь. Я тут організую кругову оборону, буду бігати і стріляти – слава богу, навколо пустота. Як ти думаєш, яке потрібно брати упередження, щоб підбити одного із цих мерзотників?
- Це неможливо.
Гомес презирливо сплюнув.
- Тридцять футів? Сорок? Чи, може, п’ятдесят?
- Я думаю, п’ятдесят.
- От і відмінно. Хоча б одного, та зіб’ю.
- Тоді вам дістануться вуха і хвіст. (7)
- Можеш не сумніватися, - сказав Гомес, - живим я їм не дамся, а це значить, що я виграю свою останню битву і навіки залишусь тут, на руїнах.
- Скоріш за все, цим все і скінчиться.
- Зробимо ще серію знімків. Я трохи порухаюсь. Ти готовий?
- Готовий.
Зробивши декілька перебіжок, Гомес попросив Клейтона принести з бару пляшечку текіли. Вони випили ще.
- Це була гарна війна, - сказав Гомес. – Суцільна брехня, звичайно, але ніхто про це не взнає. Обіцяй, кращий з брехунів, що ці знімки великого Гомеса з’являться, щонайменше, в трьох номерах журналів, присвячених війні в Санто – Домінго!
- Обіцяю! Але..
- Ну, а ти що будеш робити? Поїдеш зараз чи дочекаєшся тут своїх неприятелів?
- Не буду я їх чекати. Матеріалів у мене тепер більше ніж треба. Їм такого не отримати. Гомес на тлі місцевого готелю. Гомес виявляє чудеса героїзму, захищаючи Санто – Домінго.
- Ти природжений брехун, - розсміявся Гомес. – Тепер парадне фото.
Він відклав рушницю вбік, випрямив спину і, прийнявши поважний вигляд, заклав праву руку за борт піджака.
- Увага, знімаю!
- Ну а тепер…- Гомес подивився на рейки, що виблискували на сонці, позаду будівлі оперного театру, і, забравшись у джип, наказав: - Їдемо туди!
Як тільки вони опинилися біля залізниці, Гомес вистрибнув з машини і став на коліна перед рейкою.
- Що ви робите?- здивувався Клейтон.
Гомес опустив голову до рейки.
- Вони повернуться цим шляхом. Не небом, не по шосе – все це, тільки щоб відвернути увагу. Ось слухай! – Він посміхнувся і приклав вухо до гарячої рейки. – Вони мене не обдурять. Не на літаку, не на машині. Як від’їхали, так і приїдуть…¡Si! (8) Я чую їхнє наближення!
Клейтон стояв на місці.
- Слухай і ти, - наказав Гомес.
Клейтон опустився на коліна.
- Молодець, - задоволено, пробурмотів старий. – Ну, як, чуєш?
Розпечена на сонці рейка обпалювала вухо.
- Чуєш? Далеко-далеко. Але наближається.
Клейтон так і не зміг почути нічого певного.
- Ось вже ближче, - задоволено пробурмотів Гомес. – Значить, час настав. Я чекав їх цілих шістдесят років, si. Який у нас зараз рік?
Клейтон болісно підшукував відповідь.
- Який рік, питаю?
- Тринадцяте…
- Що значить «тринадцяте»?
- Тринадцяте липня тисяча дев’ятсот…
Він зам’явся.
- Далі-то що?
- Тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року!
- Тринадцяте липня тисяча дев’ятсот дев’яностого року. Ось воно і настало…Рейки – то вже он як гудуть!
Клейтон знову припав до рейки і цього разу дійсно почув віддалений гуркіт грому, тільки було неясно, звідкіля він долітав з неба чи з землі. Він все наростав, стискуючи йому груди, все тіло. Закривши очі, він прошепотів:
- Тринадцятого липня дев’яносто восьмого року…
Гомес посміхнувся.
- Ось тепер я знаю, який рік. Ай, та Гомес! Дожив-таки до цього моменту! А зараз, сеньйор, ідіть.
- Я не можу вас тут залишити!
- А мене тут і немає! Гомес живе зовсім у іншому часі. На моєму календарі п’яте травня тридцять другого року! Прекрасний рік, смію вас запевнити! Нехай приходять! Їм і на думку не спаде шукати мене в іншому часі. Йди. jAndate!
Клейтон піднявся на ноги і подивився на Гомеса, що як і раніше лежав головою на рейці.
- Сеньйор Гомес…
Він довго чекав відповіді.
- Йди собі з миром.
- Прошу вас!
- Якщо навкруги пустота, є де розгулятись. Коли ти підеш, я буду рухатись швидше.
Клейтон сів за кермо і завів двигун.
- Гомес, - покликав він неголосно.
Відповіді не було. Гомес знаходився тепер в зовсім іншому часі, біля рейок лежало одне його тіло, і було багато місця, де розгулятися.
Клейтон натиснув на газ і поспішив покинути місто, над яким вже почали гуркотіти розкати грому.
ПРИМІТКИ:
1)… - Більше підійшло би Ель – Сіленсіо. Або так – Абандонадо. Найбільший могильник на світі. Обитель духів…- El silensio (ісп.) – тиша. Abandonado (ісп.) – покинутий.
2)… - Gracias…- Дякую (ісп.)
3)…- estupido…- дурень (ісп.)
4)…Герберт Гувер (1874 – 1684)… – президент США в 1928 -1932 роках.
5)… зробити рімейк «Віват Вілья!»…- «Віва Вілья!» (1934) – фільм Джека Конуея про ватажка повстання мексиканських селян Панчо Вільї, в ролях: Уоллес Бірі, Лео Карільо, Фей Рей.
6)… ¡Andate! … Поспіши! (ісп.)
7)… вам дістануться вуха і хвіст…- за традицією тореадору, який переміг на кориді дістаються вуха і хвіст враженого ним бика.
8)… ¡Si! … Так! (ісп.)
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік