Анку запрошений на банкет
з рубрики / циклу «Легенди Бретані»
Це сталося в ті часи, коли багатії ще не було жорстокими людьми, і уміли розпоряджатися своїм багатством так, щоб і біднякам допомогти прокормитись.
Правду сказати, сталося це давним-давно.
Лау ар Браз в ті часи був найбагатшим хазяїном у містечку Плейбен Кріст. І якщо на його фермі забивали порося або корову, то це обов’язково робили в суботу А наступного дня, у неділю, Лау приходив до церкви на ранкову месу. Коли служба закінчувалась, секретар мера підіймався на верхню сходинку драбини цвинтаря і читав мешканцям містечка, що збирались на площі, нові закони, або оголошував про торги наступної неділі.
«Ну ось, тепер – моя черга», думав Лау, коли секретар закінчував читати свої папери. І як завжди, підіймався, ставав біля хреста і говорив:
- Слухайте всі! Краще порося з усіх, які тільки є в Кереспері, вбите одним ударом. Запрошую вас на банкет – скуштувати кров’яних ковбасок. Приходьте всі – діти і дорослі, молоді і старі, фермери і робітники! Дім у мене великий, а якщо не вистачить у домі місця, так і в сараї можна столи поставити. А якщо і в сараї місця не вистачить – так у дворі воно завжди знайдеться.
Що творилося біля хреста! Як тільки Лау починав говорити, зразу ж навколо нього збирався народ. І всім не терпілося узнати, хто першим відповість багатому хазяїну. Топтались люди на сходинках, штовхали один одного.
І ось одного разу, в одну із неділь, після меси, як і кожного року, Лау почав кликати всіх на банкет. Б’ють – тікай, дають – бери!
- Приходьте всі! Всі приходьте! – говорив Лау. А навколо нього зібралося стільки людей, що якщо подивитись на їхні голови зверху – ну точно гора яблук. І всі посміхаються.
- І не забудьте, - говорить Лау, - Цього вівторку прийти до мене!
І всі луною йому відповідають: «Цього вівторку!»
А на тому ж місці, ледь в стороні, під цвинтарною землею покоїлись мертвяки. У метушні люди забули про них і топтались прямо на могилах – тай чи до того, щоби пам’ятати хто там під землею лежить!
І ось, коли народ вже зібрався розходитись, який слабенький голосок спитав у Лау:
- І я можу прийти?
- Чорт забирай! – здивувався Лау. - Якщо я всіх запрошую, то значить і тобі місце знайдеться!
І пішов народ пити-гуляти весь день на радощах від того, що через два дні на фермі Кереспер буде банкет. А дехто і в понеділок випив як слід, щоб повстати перед поросям в найкращому вигляді.
І ось у вівторок вранці повалили люди до Кересперу, наче на хресний хід. Ті, що побагатше – їхали на повозках, а бідняки на своїх двох крокували через поля по знайомих стежках.
І ось коли вже всі усілися за столи, коли вже перед кожним повне блюдо поставили, з’явився на банкет запізнілий гість. На вигляд він був схожий на жебрака – не одяг на ньому, а прилипле до шкіри лахміття, а від самого пахне падаллю. Вийшов Лау до гостя назустріч і усадив його за стіл.
Сів чоловік, але їсти не став – тільки приторкнувся до тельбуха, який йому подали, і все. Так і просидів він весь час, опустивши голову. Як не старались його сусіди, так і не змогли з нього і слова витягти. Ніхто його тут не знав. Старі говорили, що дивний гість нагадував їм когось, хто давним-давно помер, а кого – ніхто не згадав.
Скінчився банкет. Жінки зібралися пліткувати, а чоловіки запалили трубки. Лау пішов до сараю, щоб почути подяку від гостей за обід. Гості до того часу вже заїкалися і ледве стояли на ногах. Лау потирав руки від задоволення, адже він так хотів, щоб гості перед тим як піти з його дому, наситились до відвалу.
- Ну, напилися, - сміявся Лау, - дорогою додому запрудять всю вулицю, хоч млина біля ферми став!
Задоволений був Лау і собою, і своїми кухарками, і бочками відмінного сидру, і гостями.
Раптом помітив він, що один чоловік ще не вийшов з-за столу.
- Не поспішай, - сказав йому Лау, адже ти останнім сюди прийшов, так що і тобі не гріх закінчити трапезу останнім…
Але незнайомець наче спав перед пустим перевернутим блюдом і перевернутим пустим стаканом. Почувши Лау, він підняв голову, і багатий хазяїн побачив, замість голови у гостя голий череп мертвяка. Встав дивний гість, струсивши на собі лахміття. Тут Лау побачив, що до кожної тряпчини були прив’язані шматочки гнилого м’яса. Так і застиг Лау на місці від смороду і жаху. Намагаючись не дихати, щоб не отруїтися, спитав він у кістлявого гостя:
- Хто ти такий, і що тобі треба?
Підійшов до нього мертвяк ближче – видно було, що стирчать у нього кістки, як гілки дерева після листопаду, - і поклав йому руку на плече.
- Спасибі, Лау. Коли я спитав тебе там, на кладовищі, чи можна і мені прийти, ти відповів, що у тебе для всіх знайдеться місце. Пізно питаєш ти, хто я такий. Я – Анку. Добре ти зробив, що запросив мене, як і всіх інших, і тому я хочу доказати тобі свою вдячність. Я відкрию тобі, що залишився тільки тиждень до твоєї смерті. Так що ти встигнеш навести порядок у своїх справах. Через тиждень я приїду за тобою на моїй повозці, і, чи готовий ти будеш, чин ні, але мені дали наказ увезти тебе туди, де зібралося народу більше, ніж на твоїй фермі.
Сказав це Анку і пішов геть. Весь наступний тиждень Лау ділив спадок між своїми дітьми. В неділю після служби, він сповідався. В понеділок прийшов до нього священик з двома служками, і причастив його. А у вівторок ввечері помер Лау.
Так його добре серце допомогло йому легко померти. Та буде так з кожним із нас.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Бретань, V - VI ст. н.е.