Осінь на прогулянці
з рубрики / циклу «Мініатюри»
Якось, надвечір тьмяного сльотливого дня, коли щось задумливо шепочучий дощик монотонно сипав дрібними кришталевими крапельками, нудьгуюча Осінь від нічого робити вирішила податися на прогулянку. Вбравшись у свою найкращу сукню, пошиту з останніх теплих промінців остигаючого сонечка, і прихопивши улюблену руду парасольку, вона непомітно вислизнула зі старого затишного дворика, роззирнулася по сторонах і вирушила безцільно блукати вулицями промоклого міста
Просочене вогкістю повітря дихало ледь терпкуватим ароматом прілого листя, яке, наче жовто-помаранчевими клаптями вкрило де-ніде вологі тротуари, карнизи та дахи будинків. Зрідка проїжджаючі повз з м'яким шелестом автомобілі злегка пригальмовували, щоб випадково не оббризкати струнку чарівну даму, а похмурі, занурені у власні думки, перехожі, випадково зустрівшись з нею поглядами, мимоволі розпрямляли плечі, привітно посміхалися і, наче пригадавши щось дуже приємне, мрійливо зітхали.
Осінь повільно крокувала від будинку до будинку, з цікавістю вдивляючись у поки що темні вікна, хоча де-не-де в деяких з них уже спалахували перші теплі вогники, віщуючи прихід затишного вечора.
Раптом вона зупинилася поруч під'їзду старовинного будинку і з подивом схилилася до купи пожовклого опалого листя, що скупчилося в кутку, утвореному двома стінами. Звідти долинало ледве чутне жалібне попискування - його видавала майже не помітна серед зморщеного листя тремтяча руда грудочка.
Саме у цей час з боку тротуару почулося квапливе тупотіння, і сходами до дверей під'їзду збігло кирпате рудоволосе дівчисько. Почувши писк, вона відразу зупинилася поряд, потім присіла навпочіпки і з захопленим подивом вп'ялася очима у зовсім ще маленьке кошеня, яке помітивши її, тут же перестало тремтіти і довірливо подивилося дівчинці прямо в очі.
- Ой, яке гарненьке! – захоплено прошепотіла мала.
Вона простягнула руку, лагідно погладила кошеня і перевела запитливий погляд на незнайомку з рудою парасолькою.
- Воно ваше?
- Ні… скоріше за все, воно нічиє, але, якщо матимеш бажання, то воно може стати твоїм. Бачиш, з якою надією воно дивиться на тебе, - відповіла Осінь і з підбадьорливою усмішкою додала: - Тим більше, що насправді ви дуже підходите один одному.
- Чому? - здивувалася дівчинка.
- Ну, адже у нього таке ж саме забарвлення шерсті, як і колір твого чудового волосся... напевно його можна буде назвати Рудиком.
- Але ж і мене іноді так удома звуть... може виникнути плутанина.
- То нічого страшного, тепер тебе нехай звуть на ім'я, а кошеня стане Рудиком. Насправді воно ласкаве, віддане і завжди буде тебе дуже любити… якщо, звичайно, ти не ображатимеш його.
- Ой, та що ви! Я теж буду його любити й піклуватися про нього!
- Ну, що ж, тоді вирішено.
Дівчинка дбайливо взяла рудого пухнастика на руки, ніжно притиснула його до грудей, променисто посміхнулася на прощання незнайомці і квапливо забігла до під'їзду. А Осінь вирушила далі мандрувати містом.
Цього вечора господиня прощальної пори відвідала ще багато притихлих вулиць і здійснила чимало добрих справ: замирила тих, хто був у сварці, когось познайомила, подарувавши надію на зустріч із спорідненою душею, а комусь просто непомітно вселила чарівність романтичної осені, навіявши теплі спогади давно минулих днів.
Що ж, все тече, все змінюється... вже зовсім скоро з морозами і білосніжними завірюхами прийде сувора й холодна господиня Зима, яку свого часу змінить легковажна пустунка Весна, співаючи пташиними трелями і захоплюючи п'янкими квітковими ароматами. А вже за нею, як завжди, настане розімліле від спеки Літо, що завжди манить затишною прохолодою тінистих алей та життєдайною вологою прозорих озер і повільних річок. Але... неминуче відлетить і воно у далекі південні краї, і ось тоді у свій призначений час нечутною величною ходою до міста знову повернеться задумлива чарівниця Осінь, щедро прикрашаючи все довкола теплими жовто-помаранчевими фарбами…