06.08.2009 00:00
-
1399
    
  6 | 6  
 © Вадім Прокопець

Дещо про мову

Тарас приїхав з невеликим запізненням. Затримали в інституті – пропустив маршрутку. Довелося чекати наступну. Відстань від Києва до села, де жив Олег немаленька, тому маршрутки ходять туди не часто. 

Проте Олег не ображався на Тараса, сам лише кілька хвилин як звільнився і прийшов зустріти кузена (тай не так часто вони бачились, щоб ображатися один на одного через дрібниці). 

Тарас, зістрибнувши з підніжки, радісно кинувся до Олега: 

– Привет! Ты просто не представляешь, как я рад тебя видеть! – друзі міцно обнялися і пожали друг другу руки. – Как давно мы не видели…– раптом Тарас замовк, осікшись на півслові – Вибач, що на російській – звичка. Я зі своїми друзями в Києві завжди розмовляю російською. 

– В Києві? – здивовано кліпав очима Олег. 

– Так, в Києві. Бо як заговориш до них українською мовою – половини не зрозуміють. – хлопець засміявся.  

Олег був шокований: 

“Як це так?” – думав хлопець по дорозі додому. – В Києві, в самому серці нашої держави, говорять російською… ” – Тарас не дав хлопцеві закінчити думку, розповідаючи все нові і нові байки зі свого студентського життя. 

 

* * * 

Наступного разу хлопці повернулися до розмови про мову коли Олег сказав кузенові, що хоче продовжувати навчання в Києві. Після розмов про “за і проти” різних вузів, екзамени, оплачуваність професій Тарас запитав: 

– А ти російською добре володієш? 

– Трохи знаю, а навіщо це тобі? 

– Не мені, а тобі, це по-перше; а по-друге, без знання російської ти з жодною місцевою, в смислі, київською дівчиною не познайомишся. – жартома видав Тарас. 

– Ну, то й що! –Олег вмить розлютився. – Буду знайомитись українською! А якщо їм щось не подобається – то флаг їм в руки! Не всі ж такі як ти думаєш, ще залишились люди, що говорять рідною мовою!.. В кінці кінців обійдусь і без “местных”! - Олег замовк, дивлячись перед собою затуманеними очима. Кузен, йдучи поряд, зніяковіло опустив очі додолу: 

“Дарма я так, дарма…” – думав Тарас. 


* * * 

Вже другу годину Олег не міг заснути. Тарас спав, як мертвий, втомлений з дороги, і з сусідньої кімнати доносилось його голосне хропіння. До Олега ж сон якось не йшов. Багато про що передумав хлопець, лежачи без сну, та не йшли з голови йому дві розмови з кузеном: 

“Що ж це виходить: в столиці Україні – незалежної і самостійної (у якої, до речі, є своя державна мова - українська) – говорять російською! Це бачте модно! Плював я на таку моду!..” – Олег нервово скинув ковдру на підлогу. – “А як же рідна, материнська мова? Чи ми не навчені своєю історією?! Які страждання винесли наші пращури за рідну мову! Скільки мук, тортур і поневірянь по чужинам…Скільки кращих умів було знищено, розстріляно, репресовано: Симоненко, Стус, Олесь…– всіх не перелічиш… А нащадки?.. Загубили культуру, забули мову, ганьблять націю. Де ж справедливість?” – Хлопець згадав розмову двох чоловіків, що чув на вулиці. Один з них вважав, що до того як Україна стала незалежною, українську мову, в Києві, можна було почути лише на базарах та в метро. Інший казав, що і зараз нічого не змінилося. – “Невже той другий був правий? Невже незалежними українцями ми стали лише на папері? А як же “помаранчева” революція? Невже не дала вона поштовх для відродження української культури? А скільки було бажаня, сил, обіцянок… На ділі ж – нічого! Молодь Києва говорить російською; молодь забуває свою культуру і мову; вона сама губить нашу націю, - Олег зітхнув, - і, нажаль, ніхто нічого не робить, щоб повернути її на правильну путь. Ніхто і нічого…” 



4.09.2005

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 07.08.2013 08:59  Дебелий Леонід Семенович 

Якби не були плазунами, то в своєму домі була б і своя мова. Опускаємо вуха перед агресією і боїмося оцього опудала "націоналізм", яке придумує всяка рать чужинська, та святе це поняття, та ще й в своїй хаті...

 01.09.2009 05:28   

А,я не вірю!
Надто багато наших співвідчизників вже зріклися її.
І багато хто ще зрікається...
Вона вмирає...
І ми вже нічого не зможемо зробити
Тож мужаймося,браття і сестри-Судний день ще попереду.
P.S. Автор

 31.08.2009 13:35   

Наша мова найкраща...вона у серці...я також вірю, що вона не загине...

 31.08.2009 11:39  Микола Щасливий 

Приємно чути такі коментарі... вірю, що наша мова не загине в пилу історії

 31.08.2009 02:36   

Я українською з дитинства розмовляю і пишаюся цим. Ось уже 5 років у Києві живу. Завжди говорила українською, але невпевнено і це мало кому подобалось, проте я дуже принципова_ все-одно розмовляла українською. Зараз я розмовляю укаїнською впевнено, не боюся 4ужої реакції. Знаєте, одна людина може багато змінити. Тепер не тільки я розумію, що це справді круто. Головне розмовляйте впевнено! Нині всі люди з якими я спілкуюся прагнуть розмовляти українською, їм подобається це..і мені приємно, що на це їх надихає спілкування зі мною))
Просто залишайтеся собою, зі своєю мовою і своїм стилем. А українська мова це спраді круто!..це моя мова, це мова моєї країни))
люблю тебе, моя UA)

 26.08.2009 20:14  Микола Щасливий 

Чути можна, чути й англійську можна, але домінує одна. Та що там говорити, якщо на автостанціях, вокзалах, в трамваях і т. д. оголошення кажуть або спочатку на російській, а потім на українській, або тільки на російській, то зрозуміло чим та столиця дише.

 26.08.2009 13:28   

Не була б я такою категоричною. Говорять в Києві й українською, на власні вуха чула. Ба! я навіть була здивована, що українською там розмовляє багато людей...

 26.08.2009 12:25  Ярослав Молінський 

дуже влучно написано про модність російської... Я власне кажучи, не розумію отієї тенденції.. Хоча, не все аж на стільки погано.. Читаючи одразу ж не може не виплинути ота ненависть до російських примітивних і провокативних обґрунтувань, щодо походження українства... Але це таке побічне. Дивно, та саме Українці найбільше вірять таким спростовуванням.. Прикро... Я думав уже над такою ситуацією, коли б я жив серед російськомовнох людей. Мені здається, я б учинив так як і Олег. Говорив би українською, лишень не зрозумілі слова перекладав, інших - навчав би. Але це думки, що насправді - невідомо. Не хочу зраджувати

 06.08.2009 19:18  Микола Щасливий 

Я теж коли побував в Києві, дуже здивувася, що мовою українською не те, що не розмовляють, а навіть не розуміють її. Дуже прикро!
Власне я розмовляв і мій друг, з котрим до Києва їздив, тільки українською. Ми принципово це робили.
Згадав момент один, в магазині продавець, молода дівчина, не зрозуміла, що ми хочемо купити у неї хліб. Ми пішли в інший магазин, але не займались перекладом в своїй державі. І курйозів подібних було багато за добу, яку ми провели в столиці.
Доречі, мене це теж надихнуло на твір. Шукаємо в моїх публікаціях вірш "Де Київ той, котрим в дитинстві марив?", там розкрита ця тема, він був написаний саме після поїздки до столиці.
... в Росії я буду розмовляти російською, я не націоналіст, але в столиці мені соромно це робити.

 06.08.2009 19:08  Микола Щасливий 

Гарне оповідання.
... під кінець у мене виникли слова "Ми робим!", тобто наш літпортал.