Дещо про мову
Тарас приїхав з невеликим запізненням. Затримали в інституті – пропустив маршрутку. Довелося чекати наступну. Відстань від Києва до села, де жив Олег немаленька, тому маршрутки ходять туди не часто.
Проте Олег не ображався на Тараса, сам лише кілька хвилин як звільнився і прийшов зустріти кузена (тай не так часто вони бачились, щоб ображатися один на одного через дрібниці).
Тарас, зістрибнувши з підніжки, радісно кинувся до Олега:
– Привет! Ты просто не представляешь, как я рад тебя видеть! – друзі міцно обнялися і пожали друг другу руки. – Как давно мы не видели…– раптом Тарас замовк, осікшись на півслові – Вибач, що на російській – звичка. Я зі своїми друзями в Києві завжди розмовляю російською.
– В Києві? – здивовано кліпав очима Олег.
– Так, в Києві. Бо як заговориш до них українською мовою – половини не зрозуміють. – хлопець засміявся.
Олег був шокований:
“Як це так?” – думав хлопець по дорозі додому. – В Києві, в самому серці нашої держави, говорять російською… ” – Тарас не дав хлопцеві закінчити думку, розповідаючи все нові і нові байки зі свого студентського життя.
* * *
Наступного разу хлопці повернулися до розмови про мову коли Олег сказав кузенові, що хоче продовжувати навчання в Києві. Після розмов про “за і проти” різних вузів, екзамени, оплачуваність професій Тарас запитав:
– А ти російською добре володієш?
– Трохи знаю, а навіщо це тобі?
– Не мені, а тобі, це по-перше; а по-друге, без знання російської ти з жодною місцевою, в смислі, київською дівчиною не познайомишся. – жартома видав Тарас.
– Ну, то й що! –Олег вмить розлютився. – Буду знайомитись українською! А якщо їм щось не подобається – то флаг їм в руки! Не всі ж такі як ти думаєш, ще залишились люди, що говорять рідною мовою!.. В кінці кінців обійдусь і без “местных”! - Олег замовк, дивлячись перед собою затуманеними очима. Кузен, йдучи поряд, зніяковіло опустив очі додолу:
“Дарма я так, дарма…” – думав Тарас.
* * *
Вже другу годину Олег не міг заснути. Тарас спав, як мертвий, втомлений з дороги, і з сусідньої кімнати доносилось його голосне хропіння. До Олега ж сон якось не йшов. Багато про що передумав хлопець, лежачи без сну, та не йшли з голови йому дві розмови з кузеном:
“Що ж це виходить: в столиці Україні – незалежної і самостійної (у якої, до речі, є своя державна мова - українська) – говорять російською! Це бачте модно! Плював я на таку моду!..” – Олег нервово скинув ковдру на підлогу. – “А як же рідна, материнська мова? Чи ми не навчені своєю історією?! Які страждання винесли наші пращури за рідну мову! Скільки мук, тортур і поневірянь по чужинам…Скільки кращих умів було знищено, розстріляно, репресовано: Симоненко, Стус, Олесь…– всіх не перелічиш… А нащадки?.. Загубили культуру, забули мову, ганьблять націю. Де ж справедливість?” – Хлопець згадав розмову двох чоловіків, що чув на вулиці. Один з них вважав, що до того як Україна стала незалежною, українську мову, в Києві, можна було почути лише на базарах та в метро. Інший казав, що і зараз нічого не змінилося. – “Невже той другий був правий? Невже незалежними українцями ми стали лише на папері? А як же “помаранчева” революція? Невже не дала вона поштовх для відродження української культури? А скільки було бажаня, сил, обіцянок… На ділі ж – нічого! Молодь Києва говорить російською; молодь забуває свою культуру і мову; вона сама губить нашу націю, - Олег зітхнув, - і, нажаль, ніхто нічого не робить, щоб повернути її на правильну путь. Ніхто і нічого…”
4.09.2005
