У третьому вимірі
Частина 7 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Друге дихання
Моя справжня повітряна епопея почалася влітку 1986 року. У лютому закінчився період строкової служби. Хлопці осіннього призову 1983 року роз’їхались по домівках. Штаб сорокової Армії задовольнив мій рапорт, лишивши служити в лавах збройних сил. Це і є момент, коли відкрилося друге дихання. Ще двоє моїх друзів уклали контракт на два роки. Хотілось бути і надалі разом, та вийшло не так. Дивізія шукала собі спеціаліста з кебетою і в мені офіцер відділу комплектування чомусь побачив саме те. Було від чого засмутитись. Але подальша служба і виконання завдань по консульській лінії насправді стала благословенням на відрядження, цікаві мандри країною і нові пригоди. Печаль з приводу мого відторгнення від гератського полку, та від друзів швидко розвіяли двоє українців – рівноцінна заміна втраченому. Шинданд відібрав і Шинданд компенсував все у перший день. Як не назвати дорогі імена?
Ну, перший у всякій справі – Віктор Міроненко, такий же «свєрчок» (від російського «свєрхсрочнік», як я, уродженець міста Лозова Харківської області, патологічно веселий і збалансовано лінивий старший сержант, легкий на українське гостре слово і різнобічно поінформований суб’єкт. В ньому є все: надійність, іронічність, повно самокритики і зваженої оцінки майбутнього, толерантність. Він саме той, хто не набридає. Я і сьогодні можу зателефонувати Віктору, не знаючи наперед що казати, а розмова може затягнутись. Ми понад рік мало не щодня разом ходили до їдальні, на кінофільми. А вранці я штурханами виганяв Вітьку з ліжка щоб пробігтись разом кілька кілометрів. Не завжди вдавалось вигнати його з кімнати, бо він крізь сон крив мене і лаяв, що я його – живу людину не ціную, катую раннім пробудженням. А коли, плюнувши, я вибігав з модулю сам, він знову крив і нарікав мене егоїстом, жорстоким одноосібником. Отак ми жили до квітня 1987 року, до його звільнення у запас.
Бажання почати нове життя не покидало друга ніколи. Подія відкладалась на наступний день, на тиждень, до Нового року, до чергової зарплатні. В чому полягало оновлення? Головне – своє здоров’я. Йому Вітя волів приділяти серйозну увагу, бо від здоров’я приходить успіх в інших справах. Пригадую, як у спекотний день з його, звісно, подачі ми поперлись за кілька кілометрів пішки до танкового полку. А головне – для чого? Щоб вибити собі з гусениці по парі траків, бо везти з Союзу нормальні гантелі – дурніше задумки не вигадаєш. Звісно, у дорозі нас добряче продуло з пісочком, тобто, дійшовши туди, ми одночасно дійшли до кондиції, покрутившись з вітром і пиловою завісою у гарячих обіймах літа. Назад ще й важкі траки, по два на кожного, відтягували руки. Я свої просто поклав під ліжко і все ніяк не знаходив час почистити їх від іржі. Вітька – той оскаженіло тер їх до блиску, а далі обплів ізоляційною стрічкою щоб руки тримали траки міцно. І… теж сунув їх під спартанський одр. Там вони, здається, назавжди і лишились.
Почати нове життя ніколи не пізно. Ви знаєте про це? Тоді не кепкуйте з мого друга, – все ще попереду.
До планів на майбутнє життя він ставився всерйоз, чого немає в моїй природі. Якби ще тоді, та сісти за мемуари, по цій темі було б написано вдвічі більше іронічних слів. Але, чверть століття по тому, бачу, частина планів таки реалізована. Наприклад, казав друг про намір одружитись після 24-го року життя і таки дотримав обіцянку. Казав, що закінчить «якийсь» виш – і… Ой, ні, цей пункт з іншої колонки. Але то не суть важливо. Головне – Вітька, як явище. Іншими словами – яскравий промінь, що й досі світить у Лозовій на Харківщині.
Друга видатна особа – прапорщик, а невдовзі, старший прапорщик Олександр Кисельов. Цей парубок з чугуївських, а взагалі-то для армії людина випадкова. Миролюбний, не дуже витривалий, з тонкою душевною організацією, тобто, спокійний і, до певної міри інтелігентний. Проти Сашка нема що поганого сказати. Мабуть, він ніколи не наживав собі ворогів. А у дивізії служив картографом топографічної служби. Його шеф – майор Музенко цінував свого підлеглого. Тому Саша по-доброму називав майора Мурзенком. І, як подумати, його місце було
чи не єдиним у складній ієрархії частини, яке йому пасувало. Така ніби підходяща ніша, де він почувався добре.
Оці двоє розрадили мене тоді, коли треба було усвідомити свій стан і ступити крок вперед, бо для людини військової розпач – перша ознака майбутнього тупика, куди сам своїми руками загнав себе, а далі? Дуже швидко я розібрався у собі і побачив перспективу діяльности наперед. Правда, про майбутні відрядження навіть думки не водилося. З лютого по червень потреби кудись літати не виникало, а право на відпустку я надумав використати влітку. Значить, на початку червня слід було виправити службовий закордонний паспорт. Строковикам паспорти не видавались. Для них військового квитка вистачало на всі випадки. А мені, як професійному воєнному, замінили білет на посвідчення. Для перетину кордону така цидула не мала юридичної ваги.
Першу подорож я здійснив у Кабул до паспортного відділу Генконсульства на території штабу сорокової Армії. Про зовнішні зміни столиці за два з чвертю роки не казатиму. Мабуть, розбудова десь проводилася, та тільки на центральних вулицях. Більше вражень від свободи дій, порівняно з першим візитом. У новій якости я наче позбувся шор, що завадили колись мені - солдату бачити все, що хочеться роздивитись як слід.
До літака, а це був старий знайомий Ан-12, я підходив не рекрутом, а людиною, що з власної волі перебуває на певній території. Вільній людині й у літаку знайшлося місце не на підлозі, а на боковому стільці. За всі організаційні питання відрядження я відповідав самостійно: як доїхати до штабу, де прихилити голову вночі, чим прохарчуватись і таке інше. Настрій, знаєте, як у професора Плейшнера в Берні. Покинувши розташування частини взагалі можна вважати себе більше туристом, ніж підвладним гвинтиком. Ілюзія, звичайно, та все ж. Я зрозумів, що нікому до мене немає ніякої справи. І, можливо, вам важко у це повірити, але то є факт, що у Союзі, наприклад, солдат не вийде запросто за територію військового містечка, бо там і пропускна система, і патрулі як фурії ширяють містом. Слово «Афганістан» хоч і грізне, але це не означає, що ця країна була ще більш закрита для вільного пересування нею, а через пункти пропуску навіть міль без перепустки не літала. Все якраз навпаки. І не така вже рідкісна була подія, що солдат, вийшовши через КПП ішов собі вирішувати свої справи. Хочеш іти – твої проблеми. За наслідки думай сам. Звісно, пропажу шукатимуть, але у нас ніколи там не знали занадто жорсткого режиму. Великі неприємности були гарантовані солдату, якого десь застукає патруль і він не зможе виразно пояснити ціль свого перебування не на службі. Але чи й не велика біда пересидіти на гауптвахті кілька днів.
Зареєструвавшись у комендатурі аеропорту, я чекав на список пасажирів. Єдина особа, від якої я трохи залежав, це – відповідальний за складення списку воїн. Можна вилетіти першим же літаком, а можна пролетіти, у разі наявности особи, чий маршрут співпадає з моїм, але в того більші зірки на погонах. На питання що до плану польотів диспетчер відповідав: «Чекаємо рейс, але…». Чи він міг сказати: «Рейс не заплановано, але…» Як не почуй, - висновок один: літак або буде, або ж – ні. Майже всі транспортники належали кабульському 50-му об’єднаному авіаполку. Якщо борт вже у повітрі прямує на Шинданд, вірогідність його повернення до Кабулу вельми висока.
Навколо Ан-12 поралися наземні спеціалісти. Кілька льотчиків контролювали підготовку. Поперемінно спрацьовували елементи зовнішньої механізації. Елерони вроздріб кивали: лівий – вверх, правий – вниз; лівий – донизу, а правий – навпаки. Між ними ніколи не буває злагоди, бо елерони керують поперечним креном. Закрилки безпомічно повисли, а потім стали у злітне положення. Декілька разів кермо напрямку показало свою незгоду: «Ні, ні, ні!». І дві половини керма висоти передражнили одна одну: «Ми готові». Заправник прибрав шланг і відвалив кудись у тінь. Тут же хтось з обслуги штрикнув чимось у клапан паливного баку, наточуючи гасу на пробу. Все, що можна було перевірити – оглянуто, простукане, колупнуто, панелі протиракетних теплових пасток перезаряджено.
Переконавшись у готовності судна, екіпаж дав дозвіл на посадку за списком. Почувши своє прізвище, кожен пасажир дав знати про себе чітким військовим «я!» і, зробивши крок на опущену рампу. У літаку можна було займати вільні місця. Тільки найсановитіші старші офіцери простували до гермокабіни. Інші розсідались уздовж бортів. Всередині просторо і жарко, але, піднявшись на кілька кілометрів, обов’язково прохолоне: ви ж пам’ятаєте – вантажний відсік Ан-12 не герметичний.
Навколо літака сновигав борттехнік (бортач). Він крутився коло турбогенератора. З маленького сопла вирвався язичок полум’я і допоміжна турбіна засвистіла, переходячи з нижніх на високі ноти. Потім почергово розігнались усі чотири мотори і технік останнім піднявся до відсіку, зачинивши за собою рампу.
Серце калатало, доки Ан розрулився на доріжці. Викотившись на ЗПС, ми зупинились на кілька секунд над великою «зеброю». Це місце, де починається розбіг. На затиснутих гальмах двигунам дано повний газ і, нарешті, рушили. Кінці крил заколивались через лихоманку всього фюзеляжу. Колеса забубоніли по стиках бетонних плит: швидше, швидше..! Гвинти перетворились на блискучі прозорі кола. Ці сріблясті німби потягли за крила сіре тіло літака і він чесно піддався силі чотирьох вихорів. Ніс «крилатого» задрався вгору і земля відпустила залізного птаха на волю. Ногам передався хід прибраного шасі, та ззовні почулись хлопки стулок колісних ніш. Відразу почався відстріл теплових пасток. На віражі стало добре видно яскраві зірки випущених попарно зарядів. За ними тягнулись білі кручені хвости. Перші сяючі кулі навіть долітали до поверхні землі, відскочивши кілька разів і догоряючи між плетивом верблюжої колючки. Закрилки стали врівень з площинами крил. Швидкости достатньо, щоб упевнено крутити спіраль. Крило, що креслило внутрішнє коло, наче невидимою ниткою прип’яли до аеродрому. Воно показувало: «Там, там ми тільки-но були слабкими наземними створіннями». А друге крило демонструвало безкрає небо, яке я чомусь так люблю.
Погода хороша над всією країною, приймали всі аеропорти. А під нами не бачене понад два роки місто. Газ прибрано за «прохолодну» зону – на малий наземний. Інструкція не передбачала такого пілотажу, – щоб наземний режим втикати на шести тисячах метрах. Ну то й що? У ній також нічого не написано про духів, про Стінгер, про дурну війну, про обставини, у яких люди відійшли не тільки від своїх приписів, а й від Закону Божого. У розрідженому гірському повітрі, падаючи під критичним кутом, літак набирав надлишкову швидкість. Реверс малоефективний. Пізніше конструктори передбачили нейтральний газ, узаконивши свавілля пілотів.
Ан-12 клюнув носом, завалився на ліве крило. Випущені максимально закрилки пригальмовували падіння. Нижче тінню рухалась пара ударних Мі-24, прикриваючи наш борт.
Цукрові шапки на горах станули, лишившись на найвищих вершинах такими собі кіпками. А місто під нами рухалося, розшите нитками залюднених вулиць. Райони столиці дихали спокоєм, діловою метушнею, неначе крім спокою люди нічого й не знають, а військові патрулі тягають за плечима не автомати, а сачки для метеликів. Бачі (хлопчики) продають фрукти з візочків. Невеличкі автомайстерні обслуговують власників легковиків. Сфера послуг, як ми переконались, задовольняє всі потреби жителів. Десь у Кабулі є фешенебельні квартали, але я туди не потрапляв. Від того лишилось враження затрапезности: погані дороги, биті иашини, сякі-такі будинки, наче країна зависла десь на межі середньовічча і сучасности. Але вона настільки колоритна! Дожити б до мирних часів, коли до Афганістану поїдуть туристи. Побувавши у високорозвинених європейських державах, я не пережив такого насиченого почуття справжньої, глибокої цікавости. Хмарочоси Франкфурта порівняно з примітивними мазанками на кабульських схилах викликали менший захват. Краса буває різною. Ми, європейці, настільки захопились новітніми технологіями, що перетворились на рабів цивілізації. Чи не бажання втекти від цього змушує багатьох подорожувати за край світу до законсервованої давнини і простоти?
Краще смакувати Схід у ранзі туриста, а не сунутись туди зі своїми ідеями всеохоплюючого щастя: «Знаєте, ми тут у вас трохи переплануємо за кращими світовими традиціями». Можна щось зробити краще, зручніше, функціонально досконаліше, тільки зникне ефект неповторности. І для чого тоді взагалі подорожувати? Мені складно уявити Кабул іншим. Проїзд перехрестями, або кільцевими роз’їздами у центрі дещо проблематичний, тому на найнапружених перетинах рухом керують підтягнуті регулювальники. Їх зовнішній парадний вигляд викликає повагу, адже афганські офіцери зовсім не схожі на мордате теля із смугастою палицею. Він бачить усе, допомагаючи, а не заважаючи водіям. Вбраний у світлий мундир, сторож порядку наказує рухатись, чи зупинятись, диригуючи жезлом, як маестро симфонічним оркестром.
Я перетинав жовтим ПАЗиком усе місто. Що б там не думали про мене городяни, вони мені симпатичні. Добре, що штабний автобус не виділявся серед іншого міського транспорту. Тільки номери чорного кольору з білим кодом і світломаскувальні пристрої на фарах. Ну і в середині всі чоловіки, екіпіровані по воєнному. Майже в кожного на колінах «калашников». До автоматів приєднані магазини, скручені «валетом» до купи по два ріжка. Дехто крутив навіть три, щоб у випадку раптової перестрілки не нишпорити, шукаючи свій арсенал. Важкувато, незручно, але… Люди готувались до бою навіть серед дня у місті. Нерідко офіцери міняли автоматні ріжки на кулеметні, бо ті вміщають на 15 патронів більше. Уявіть коротенький АКСУ для вуличного бою з таким вдосконаленим блоком боєзапасів.
Ні, я любив возити мінімум поклажі. По літаках з автоматом не тягався. А пістолет… ну, хіба що задля моральної підтримки.
Як і всі адекватні молоді люди, помирати на порозі життя я не збирався. Отже, заряджений пістолет носив, швидше, для порядку – кажу ж, як усі. Чуже життя (у плані – позбавити) не цікавило. Єдине – не хотілося стати живим трофеєм моджахедів. Пістолетик, знаєте, в нестабільному суспільстві не заважав. Для маневреного бою ПМ не дуже годиться – складно влучити в рухливого супротивника. Тоді для чого? Чи для кого? Для себе. В разі чого, собі в голову попасти реально, тільки б рука не трусилася.
Не обтяжений додатковими дорученнями, я подав до паспортного столу документи і мав купу вільного часу, гаючи його на безцільне блукання великим гарнізоном. Над нашими частинами владно височив амінівський палац. Та, власне, названо його так не по праву. Колись він належав королю Дауду, а хто такий Амін? Епізод, один кадр у кінострічці «Історія Афганістану», – і не найкращий. Як прийшов до влади інтригами, так і пішов, вірніше – його «пішли». Рано чи пізно, всяка підступність підлягає покаранню.
З тераси під палацом я сколупнув камінчик білого кварцу. Скеля – символ надійности, вічности. Захотілося мати такий сувенір, щоб він асоціювався з часткою чужої столиці. Понад двадцять років збігло в океан часу, а мало таких речей знайдеться у моєму помешканні, які мають настільки високу цінність. Митник у Ташкенті крутив камінчик, не розуміючи нічого, щось мугикнув, та поклав назад до валізи. Нормальні особи надривали попереки, тягнучи барахло, магнітоли, або афганської роботи ножі, а тут… А я бавлюсь своїми іграшками і навіть не хочу ділитись ними. Отакий куркуль.
Кабул розслабив з перших хвилин. Повертатись до своїх обов’язків не хотілося. Літо навкруги, «афганець» не дошкуляє, держава годує – це напад повного задоволення. Але… Треба летіти. За тиждень бо мусив повернутись сюди за синьою службовою паспортиною, а вже звідси у відпустку, до України, якої я не бачив тридцять два місяці.
Колона
Після чергового перельоту, бігаючи ранкові кроси, кілька днів подумки випускав закрилки на посадку. Тринадцятикілометрову дистанцію я долав приблизно за годину, або трохи більше – якраз достатньо, щоб долетіти до Кабулу. Якщо мені вдавалося завести із штовхача Вітька, то ми «вилітали» удвох. Він трюхикав позаду, називаючи мене сохатим, а через те відставав від графіку і я. Приблизно на половині маршруту друг розвертав голоблі назад.. Я давав більше
газу, надолужуючи час. Підганяло і сонечко, увімкнувши «мікрохвильову піч» на всю. Це останні хвилини, коли лишався сенс бігати.
На трасі бувало тихо. Шлагбауми на блоках відкривалися трохи пізніше. Тільки пара-трійка УАЗиків стабільно пролітали назустріч. Це нічні гості медсанбату повертались до військових клопотів, покинувши своїх тимчасових дружин. Водії добросовісно прокидались до сходу сонця, щоб подати екіпажі вчасно і не спізнити шефів на сніданок.
Але ще далі, за основними полками і медсанбатом, були такі хлопці, що вставали поночі та псували мені повітря соляровими вихлопами. Довга нитка КАМАзів розмотувалася від ОБМО, чи автобату до самого блокпосту, готуючись рушити на Союз. Водії нещадно газували, прослуховуючи двигуни машин. У них проста арифметика рейсу: як підготуєшся, так і доїдеш. Між бортовими машинами муркотіли БТРи супроводу, так звані «сімдесятки» і дві-три машини із встановленими у кузовах зенітками.
Коли зенітка лупила по скелях, то це просто жах, від якого широкі складчасті холоші штанів промокали до чобіт. Високо діставали снаряди. Глиняні дували єрихонською стіною падали підрізані кучними чергами. Грізна зброя і почесна служба. Однак оператор цього агрегату протягом рейсу пальцем стирчав з кузова, промацуючи скелі коли поглядом, коли короткою чергою. Моджахеди пильно вдивлялися, як рухається колона, де у її складі зенітні стволи, броня. Дорога петельками крутиться між горами, проходить через ущелини. Такі місця профілактикою не зачистиш, бо їх немало на шляху. Отож там, під кручами, на поворотах били головну машину. Хто зверху, той мав тактичну перевагу. А вдалий перший постріл міг вирішити результат бою. Стала колона, значить спершу треба вибити стволи великого калібру, оті що спричиняють енурез, коли брешуть. Екіпажі залягали під колесами, а зенітники… Вони на своїх місцях над усією братвою, глухнучи від пекельного гуркоту, лементу, лайки, гуготіння полум’я, холоднокровно відшукували кулеметні гнізда і вогнем давили, давили, давили. І коли звучала прима в оркестрі бою, легше було солдатикам відірвати голови від дороги. Вертольоти розганяли по норах бороданів, піднімали поранених. Биті машини брали на буксир, якщо було за що там боротись. А ні, то їх просто штовхали з дороги, та так вони потім світили дірками з року в рік.
Капітан Ліпатов розповів дорожню пригоду на відрізку Турагунді-Шинданд… Власне, він сам мало що пам’ятав. Їхав з відпустки колоною. І сталося так – відстали наче. Потім вибух. Руками вперед він вилетів через лобовик. Ліворуч синхронно, бездушним мішком, «просвистів» водій. Отак парою й летіли. Тут частину «фільму» вирізано з пам’яті. Наступне, що він побачив – скеля. Задоволений роботою моджахед не поспішаючи зникає з кадру. Здається цілий, але краще трохи подумати, подивитись на кінцівки, – чи на місці вони, поворушити пальцями. От уже й солдат відкрив очі, теж думає. «Ти як, цілий?» Капітан намацав у боковій кишені пласку посудину. Запасливий! Він відкрутив кришку, зробив кілька ковтків і передав бійцю. Той відпив, не розуміючи, що в горлянку ллється коньяк. Так і сиділи ці двоє, пили, не закусюючи. Головне, думалось їм, що не валяються безпомічні, а самостійно і впевнено сидять на бетонці. А тому духові мабуть зараховано вантажівку і двох шураві, один з яких – офіцер. То нічого, хай тихо радіє. І добре, що на війні статистика іноді кульгала. Необ’єктивність у бік життя завжди вітається.
Чому і як вони відірвалися від «нитки»? Подробиці забулись. Унікальних історій, пов’язаних з автоколонами безліч, від дивовижних випадків порятунку до повного знищення колон, як у 1987 році під Карвангахом.
Пробігаючи повз машини, я бачив і чув саму правду життя. А почитайте книжки афганців-баталістів Верстакові, Проханова… З них можна зробити висновок, буцімто середньостатистичний водій сенс своєї роботи бачив у звитязі заради простого людського щастя афганського трудового народу. Вночі прокинеться і не засне, думаючи тяжку думу. Схопиться і рветься в рейс, щоб доставити зайвий мішок борошна багатодітній сім’ї. Неначе за кермом сидить не 18-20 річний юнак, а клон Павки Корчагіна. Забагато пафосу, та мало істини.
Насправді, як усі нормальні молоді люди, хлопці думали про дівчат, про кайф, про стареньку «Яву», залишену іржавіти в сараї, про нічні танцюльки, про колгоспну кукурудзу, яку треба обідрати, перехитривши сторожу, про горілку і перегар зранку, про головний біль, про вуличні бійки, про побиті і набиті ліхтарі. Їдучи на Кушку, екіпажі готували хитромудрі хованки для горілки, бо в один голос своє «не можна» рекли митниця, прапор, старлей і майор. Але ті самі прапор, старлей і майор, купуючи за 60 чеків пляшку, здогадувались, що вона доїхала у запасці, або у паливному баку автомобіля тієї самої колони.
На дверцята машин навішували бронежилети. Чому їх не надягали на тіло: вони так зручно зроблені маєчкою? А всьому причина – сонце. Кліматичні умови вимагали інших підходів до прописних істин. Коли на осонні шістдесят плюсом і більше, тоді скільки ж у кабіні? Зрозуміле риторичне запитання, відповіді на яке я не знаю. Багато там тепла. На металі кабіни можна засмажити яєчню – перевірено. Лізти у таку духовку не хотілось навіть у самій тільки панамці. Метикували, як зробити краще. І бронежилет працював на захист… тільки не з усіх боків.
Обличчя у всіх не кіношно-патріотичні, а нормальні такі мармизи. На них крізь вимушену недозрілу дорослість просвічує казна що: і відгомін безголового юнацтва, і напускна хоробрість. Хоча, їм вже не треба було вичавлювати з себе мужність. У рейсі все відкривалося, як воно є. Вони мусили бути мужніми. В дорозі багатьом доводилось вести вогонь, не зупиняючи руху. Одна рука на кермі, а вказівний палець правиці – на спусковому гачку. Одне око дивилось вперед, друге – вбік і вгору. Вони одночасно воїни, вправні водії і пацани з «мухами» в головах. Подвиг і дисциплінарний зальот – це дві природи одного єства. Одна вже встигла сформуватись, а друга ще не вмерла. Вдень будь хто з них міг поставити на кон життя, а ввечері наш герой слухав у виконанні молодшого товариша потішну чукикалку про дембель. І хай стережеться той «дух», який забувся, скільки днів «дідові» лишилось до наказу Міністра оборони.
Це так – життя у всіх його проявах, найкращих і найгірших. Врешті-решт, ми не на конкурсі виграли право служити там. Тож і влаштовували своє існування, хто як міг, щоб мінімально потерпати від негативу. Негатив – дуже похмурий супутник казенного життя.
Біг допомагав тримати організм в тонусі. Після пробіжки обов’язково холодний душ. І від постійного недосипу не лишалося слідів. Дарма, що пару кілометрів доводилось дихати вихлопами: відчуття бадьорости затушовувало залишки недобитої сном втоми. Як подумати, вояки з автобату воліли краще крутити «бублик», ніж тягнути рутинну лямку у частині. Командирам завжди є до чого прискіпатись: «Боєць, іди до мене!..» «Рядовий, чого сидиш?» «Зроби те…» «Принеси се…» «Рівняйсь! Відставити! Рівняйсь! Струнко! Відставити! Рівняйсь!...» Хай мене ріжуть – знову поринути у це! Більшість нормальних хлопців хотіли у рейс, на «війну» (бойову операцію), аби тільки здихатись дуроломства і самодурства, що є синонімами, та процвітає на обнесених колючим дротом територіях. Десь у глибині, тільки дуже глибоко, бійці були задоволені виходом в рейс.
Донецьк, 2010 рік
