Монолог української Смерті
Частина ІІ – «про клієнтів»Мажори (нариси жартома)
Ех, любов навіщо мучиш ти мене?! Ай! А-а-а! Боляче! Об що це я колінною чашечкою приклалася? А, злидар під банком на шматку картону безкоштовного квиточка до Раю заробляє. Ну й правила у Творця – стражденним та сіромахам автоматично в Сади благодатні. А може й вірно…?
Що? Чого тобі бідарю? Копієчку? Ноги не маєш? Та я б друже за любки, але ж… Що? «Скупа довбня»?! «Кобила»?! Ах ти ж харпак бомжуватий! Ось тобі коліном у паплюжну неголену пику, ще раз! О, диво!!! Підхопився! Подався мов сірий роздолом! На двох?! Ну брехун, зажди! Прийду по тебе в люті морози, як ЖЕКи почнуть теплопроводи рихтувати, чи ТЕЦ за борги вентилі перекриє! А чи Росія… газові! От народ, суцільні кидали! Дивись та дивись!
Де ж тут у Біса пішохідний перехід? Ага ось він. Потрібний будинок он на тій стороні, тріщинами та покривленими облізлими вікнами вихизовується. Першого поверху за сміттєвими курганами не видно! Жекам не платять? А, чи ті в Анталії частенько зими пережидають…?
Ой! Ай! Йой… Що за…? Усю дорогу кістьми устелила! Що воно, «Феррарі»? А номер, номер? «Віталік»?! Все ясно – мажор твою… Три Господи…! Так, зібратись до купи. А щелепа? Де щелепа? О, ось вона! Дякувати дорожникам – сміття під бордюрами місяць тому позмітали на купки, а вивезти грошей на пальне не стало. Ось вона, годувальниця туди і приземлилась. А перехожі, хоч би хтось допоміг підвестись?! Я не кажу вже про штучне дихання… Сердобольці липові! Ей, пацан, ану косу не займай! Я тобі дам «металобрухт»! Теж мені піонер. Досить того, що твої батьки за двадцять років майже усі дідівські заводи під автоген пустили та за копійки морями-океанами бувшим ідеологічним ворогам розторгували!
Досить, завелася… А все той «Віталік!» Упіймаю я тебе на зустрічній смузі! Хоча вже носилася за одним… «Віталіком». Як згадаю, лобна кістка ниє. Гасала за лобурякою цілісінький день, аж очниці комашнею позаліпляло. Наздогнала за містом, дебелим ясеновим стовбуром. «Ну - думаю, - вже пройдисвіте ти мій!» Тільки-но, в момент зіткнення, голову просунула в прочинене бічне вікно, як уперіщило мене щось білою велетенською боксерською рукавицею межи очі! Остання думка, що зродилась у чернечій порожнині струшеного черепа була – «А чи не Віталік той, Кличко?». Ледве оговталася!!!
«Каєн» - у бублик, А йому хоч би хни! Ні подряпини! Саме сидить майже у багажнику, з пляшкою коньяку, а гонору…! Пальці розчепірило: - «Тату пришли своїх ментів, бо я тут крапаль тачку пошкрябав і швидку. Та ні не мені! Тут якась бабуля на дорозі ковбаниться у конвульсивному брейці. Так, жива… Свідки? Ні нема. Пристрелити і їхати далі? Так у тому то й фішка, що тачіло не фуричіть. Чекаю. Страховикам і адвокату? Зараз маякну. Розведемо стару, може хата під будівництво дачі…? Не питання. Па па! Я тебе теж». А потім вилізло із залізяччя, нахилилося до мене, майже в притул і як дихне тижневим перегаром: - «Що, старуха очухалась? Оце попандос у тебе, по взрослому! Хата є? Чи грудаста онучка..?»
Доки він зливав горілчаний конденсат на задні стопи понівеченого «Порше», я дременула геть.
Знаю я отих татусів! У 90-ті, за зелені дохлопрезидентські папірці душі Вельзевулові запродали, а тепер жирують на бариші по фірмам, банкам та Радам. А діточки – банан від пальми… Хоча мавпа ж може з’їсти і… Та досить про це. Мажори – не найгірша клієнтура…
