І в машинах бувають привиди
Частина IIз рубрики / циклу «І в машинах бувають привиди»
Наш герой з двома однокласниками вирішили спочатку податися в найближче кафе, щоб скуштувати там солодких тістечок, випити гарячого шоколаду та скласти план, за яким будуть відвідувати атракціони. Кав’ярня знаходилась недалеко, але за час поки трійця дійшла до місця призначення, до них встигли причепитися кілька популярних мультиплікаційних героїв. Кожен з них наперебій напрошувався сфотографуватися за якусь нещасну десятку, але діти були невблаганні. Позбувшись костюмованих причеп, учні радо відзначили, що опинилися вже біля кафе.
Прикрашена в стилі Снігової Королеви кав’ярня зустріла дітей казковими скляними воротами, оздобленими сніжинками та трояндами. Коли трійця підійшла до, ніби мальованої, брами, та сама собою відчинилася, пропускаючи відвідувачів всередину. Зразу ж до них підійшла Герда, трошки недоладно усміхнулась і провела до найближчого вільного столика, котрий знаходився майже в кінці залу.
– Ніяк не можу до них звикнути. – прошепотів наш герой своєму товаришеві. – Скільки чув, скільки бачив по телевізору, а звикнути не можу.
– То й не дивно. Наживо – зовсім інша справа.
Як тільки діти всілися в, на диво, зручні скляні крісла і замовили три чашечки гарячого шоколаду і три шматочки шоколадного торту «Лапландія», у них відразу ж зав’язалась гаряча дискусія. Виявилось, що в Універсумі було стільки цікавих та захопливих атракціонів, що аж очі розбігалися. Круглий монітор, котрий являв собою кришку столу, дозволяв переглянути тривимірну карту комплексу, а натиснувши на піктограму кожного закладу, можна було подивитися відповідний відеоролик. У дітей аж дух захоплювало від побаченого: кімнати жахів, кімнати сміху, кімнати з кривими дзеркалами, лазерні бої, чортове колесо, перегони на електромобільчиках і багато-багато чого іншого.
Школярі й незчулися, як повернулася Герда з замовленням. Вона, аж занадто плавними рухами, обережно виклала з таці десерт з напоями, розвернулася і пішла до наступних клієнтів.
– Дивно. Ніби й людина, а ніби й не людина.
– А чому по-твоєму людина, Грицю? – однокласник запитав нашого героя, котрого гордо звали Григорієм, а всі завжди називали Грицем.
– Ну, виглядає ж як людина: руки, ноги, голова.
– І все?
– Ну… Здається все. – зам’явся Гриць. – А хіба цього не досить?
– Дивись глибше. Ніяка це не людина. Навіть і близько не схожа. В опудала, що стоїть на городі та птахів відганяє також є і руки, і ноги, і голова, але ж ти його людиною не називаєш.
– Ні…
– Так у чому тоді справа? Чому тоді це людина?
– Хм… – хлопчик зосередився, звів брови і почав натужно думати, поволі стаючи схожим на Григорія, а не на Гриця.
Мишко тим часом вдоволено попивав гарячий шоколад та заїдав його «Лапландією».
– Ну як, не знаєш? – запитав він однокласника.
– Майже здогадався … – скрушно відповів Гриць.
– Гаразд, не буду тебе довго мучити. – Мишко втамував свою жагу гри у незнайку та всезнайку. – Різниця полякає у тонкощах рухів, ходьби, міміки. Ось, ти бачив, як рухалася Герда?
– Ага.
– Погодься, що вся її грація була аж занадто не правдоподібною. Офіціантка не може так ходити. Точніше сказати, може, але навіщо їй себе так мучити? Звичайно, є й інша сторона медалі, яку ти вже спостерігав на вулиці, коли дивився на звичайних андроїдів. Вони навпаки рухаються підкреслено різко та незграбно. Створення андроїдів – це як біг по лезу ножа: крок вліво, крок вправо – і ніякої тобі схожості з людиною.
– А що ти казав про міміку? – зацікавлено спитав Грицько.
– О, міміка – то найбільша загадка для робототехніків. І тут проблема не стільки в тому, щоб відтворити злагоджену роботу усіх, майже п’ятдесяти, чи скільки їх там, м’язів на обличчі людини, а у відчутті присутності. Ні, краще сказати наявності в андроїді людськості.
– Щось я тебе погано розумію.
– То й не дивно. Я й сам себе час від часу погано розумію. – згодився Мишко. – Справа тут в тому, що подивись ти мені в очі, чи Наталці – зразу відчуєш… Гм… наповненість всередині тіла. Ось так. А глянь в очі тій же Герді – там нічого, сама пустота. Та й говорити вона буде або занадто сухо, або занадто барвисто, ніби опинився в театрі недоучок аматорів.
Гриць задумався: перебирав у пам’яті всі зустрічі лицем до лиця з андроїдами, які тільки міг згадати. Дійсно, він ні разу не відчував отієї повноти, про яку розказував товариш. І хоча голографічна маска, що вкривала все тіло робота, перетворювала неживий шматок металу то на суворого міліціонера, то на красуню офіціантку, вона створювала лише форму, не надаючи їй жодного змісту. Розмірковуючи таким чином, хлопчик мимоволі спостерігав за Гердами, які бігали з тацями по кав’ярні, за Сніговою Королевою, котра грала на піаніно, за Каями, що готували коктейлі за стійкою бару. Потім його погляд перейшов до процесії, що йшла назовні. Це був цілий карнавал андроїдів. Чого там тільки не було. Дійшло, навіть, до того, що одного робота, рядженого в комбінезон прибиральника, поклали на імпровізований гамак. Той гамак тримався на двох пальмах, котрі стояли на острівку, який тягли три здоровезні слони – також роботи.
– Хлопці, а ви про мене часом не забули. – трохи ображено одізвалася Наталка.
– Ні, звичайно не забули. – відреагував Мишко, поки Грицько ще задумливо дивився на костюмовану процесію.
– Михасю, а ти вже розказав своєму другові новину?
– Ще ні. – відповів той, і відразу звернувся до товариша. – Грицю, повернись до нас. Досить тобі витріщатися на роботів. Подивись краще на людей.
– Га?
– Не «га», а «що». Ми з Наталкою хотіли тобі по секрету сказати, що почали зустрічатися. Навіть вже цілувалися… В щічку.
Хлопця мов холодною водою обдало з криниці. Гриць знову став більше схожим на поважного та шанованого Григорія, котрому вдвічі врізали зарплату: очі округлилися, рот відкрився, волосся майже дибки стало. А справа тут була в тому, що наш головний герой десь глибоко в душі і сам був закоханий в файну дівчинку Наталку, однак усіляко відхрещувався від цієї думки.
– Ага.
– Що ага? Ти просто кажеш «ага» після того, як дізнався цю важливу для нас таємницю? – обурився Мишко. – І який же ти після цього друг?
– Ну, я… Це було… Несподівано… Я…
– Тесля ти неотесаний, а не друг! – хмикнув Михайлик і почав розглядати стіни кав’ярні, ніби розмальовані завірюхою.
– Хлопці, та що ви себе поводите зовсім як діти! – вирішила помирити однокласників Наталка. – Давайте краще доп’ємо гарячий шоколад і підемо на атракціони. А то в нас часу зовсім мало залишиться.
На щастя, поклик розуму здобув перемогу над киплячими емоціями. І школярі знову почали жваво обговорювати план подальших дій. Вирішено було почергово відвідати:
1. тир, щоб постріляти та виграти Наталці іграшкового ведмедика;
2. перегони на електромобільчиках, щоб розігнати кров та показати Наталці найкращого автогонщика;
3. велетенські каруселі, котрі крутяться в трьох площинах та переміщаються у трьох просторових вимірах, для того щоб показати Наталці, хто сміливіший;
4. кімнату з кривими дзеркалами, щоб показати Наталці, хто смішніший;
5. кімнату жахів, щоб показати Наталці, хто сміливіший;
6. бої на світлових мечах, щоб показати Наталці, хто вправніший;
7. чортове колесо, щоб відпочити та подивитись на весь Універсум з висоти пташиного польоту, звичайно, птахи тут не літають, але якби літали, то літали б саме на такій висоті.
Мишко був піднесений духом змагання, оскільки завжди і у всьому перемагав Грицька, і на радощах розплатився за всіх у кафе. Герда прийняла платіж, трохи незграбно всміхнулася і занадто граційно пішла до іншого столика.
Всі наступні події, котрі відбувалися аж до катання на чортовому колесі можна назвати одним словом: щастя. Такого задоволення від ігор, забав та веселощів діти не отримували вже давно. Нудна шкільна наука вилетіла з голів, заповнивши їх радощами перемог і зовсім крихітними прикростями поразок, котрі неминуче супроводжують шлях справжніх гравців. Навіть Михайлик перестав мудрувати, захопившись перегонами і стріляниною з пневматичної зброї. Що ж тоді казати про Гриця й Наталку, котрі майже у кожну справу занурювалися з головою. Ото були веселощі! Ото були забави!
А поки наш герой махає світловим мечем, вдаючи з себе непереможного лицаря-джедая, варто закінчити оповідь про Універсум – найбільший у світі торгівельно-розважальний комплекс. Зрозумівши всі переваги створеної системи управління, котра проявила себе найкращим чином, приватний інвестор вирішив максимально зекономити і підключити до неї все, що тільки можна. Звичайно, розробники спочатку сумнівалися і відмовлялися, але коли побачили гонорар та відчули приємний запах текіли на узбережжі Середземного моря і уявили прекрасні танці місцевих засмаглих аборигенок, – зразу погодилися, не заважаючи на стислі терміни. Робота кипіла півроку. І ось, за три місяці до того як наш герой вперше відвідав цей комплекс, інженери звітувати про завершення робіт на об’єкті. Замовник був в нестямі від щастя, і від цього таки щастя розщедрився на кілька сотень найновіші моделей андроїдів для комплексу, звичайно їх також підключили до загальної системи управління. Розробники не заперечували, так як вже відчували на собі краплі солоного морського бризу. І коли усе, нарешті, включили, то нічого не запрацювало… Це був справжній кошмар для інженерів, які прямісінько з курорту потрапили до пекла, де балом правив сам приватний інвестор у костюмі диявола з гострим тризубом у руці. Вони вже відчували на собі жар розпеченого заліза, коли все увімкнулося… І запрацювало так, як належить… Шок пройшов. Раптом виявилось, що так і повинно було бути. Все відповідно до задумки, а головне: ніколи, ні в якому разі не вимикати систему. Вона сама знає, коли їй працювати, а коли проводити діагностику. Найважливіше: нічого не чіпати руками. Всі були задоволені, а комплекс здали в експлуатацію…
Вечір вже давно кінчився. Надворі стояла глуха ніч, а в Універсумі продовжувалося свято. І продовжуватися йому залишалося близько півгодини. Якраз вистачить, щоб разок прокататися на чортовому колесі.
– Друзі, а ви точно хочете туди піти? – трошки з острахом запитав Гриць.
– Звичайно, ми ж запланували. Та й час ще лишається. – відповів Мишко.
– Ну, все-таки зараз пізно, може в кафе і додому?
– Яке кафе? Яке додому? В нас квитки на цілий день на всі атракціони, причому оплачено школою. Такого може вже більше не бути. А ти пропонуєш кинути це все і гайнути по домівках?
– Ну, я…
– Грицю, невже ти повірив отій дурній байці Дімона? – лагідним голосом спитала Наталка.
– Ні.
– Та повірив, повірив. Точно бачу. – глузливо промовив Мишко.
– Гаразд, повірив. – ображено погодився хлопчик. – Ну то й що з цього?
– Нічого, але не можна ж бути таким довірливим до всього, що люди кажуть. Тим паче старшокласники! Я тобі скажу точно. – провалив далі Михайлик. – В мене тато свого часу був одним з розробників системи управління Універсуму. Так він розказував, що вона тупа як колода і виконує тільки ті команди, які в неї вкладені. Не більше. А відповідно все, про що нам набелькотів Дімон, – абсолютна нісенітниця.
Грицько перевів погляд з однокласника на однокласницю. Та схвально кивнула, посміхнулася, схопила за руку Мишка і потягла його до чортового колеса. А наш герой мовчки поплентався за ними.
Коли трійця дійшла до андроїда, котрий перевіряв квитки, Наталка якось хитро запитала Гриця:
– Грицю, поїхали з нами в кабіні. Третім.
– Там місця мало. Не влізе. – встряв в розмову Михайлик, відчуваючи, що щось тут не до ладу.
Наш герой боровся з собою. Йому так не хотілося кататися на тому чортовому колесі, що аж жах. Але ж не можна було впасти лицем в багнюку перед дівчинкою. Та поки Григорій розсудливо та не поспішаючи думав, його однокласники вже були в кабіні, яка невблаганно рухалася нагору. Щоб врятувати власну репутацію лишалося тільки одне: стрибати в наступну, що Грицько і зробив. За ним відразу ж автоматично зачинилися двері.
Крізь прозорий скляний купол кабіни хлопчик міг спостерігати за цілісіньким Універсумом: настільки високо сягала конструкція чортового колеса. Десь далеко внизу в світлі яскравих ліхтарів порпалися маленькі чоловічки. Вони ходили, бігали, танцювали, їздили на іграшкових електромобільчиках, стріляли з іграшкових рушниць, пили несправжню каву і готувалися повертатися до своїх крихітних іграшкових будиночків. Все це виглядало настільки смішно та неймовірно, що Гриць мимоволі посміхнувся. Потім він глянув у сусідню кабіну, де їхали його однокласники. Вони також здивовано та заворожено стежили за тим, що відбувалося внизу. Раптом Наталка підвела очі, подивилася в бік нашого героя, усміхнулася йому якось дивно, підморгнула і помахала рукою. Грицько автоматично відповів їй тим же, дуже не задумуючись, що міг означати цей вияв уваги.
Коли чортове колесо, нарешті, зробило повний оберт, двері автоматично відкрилися, Гриць, задоволений своєю мужністю, спробував вийти назовні. Але не зміг. Його миттєво пройняв непереборний страх: усюди була темрява.
Ніч
Вже кілька годин Гриць сидів майже непорушно. Він втиснувся в дальній куток кабіни і намагався, навіть, не дихати. Все надіявся, що це сон, і скоро прикинеться. Однак триклятий сон не хотів закінчуватися. Він продовжувався, продовжувався, продовжувався, продовжувався. А час тягнувся, тягнувся, тягнувся, тягнувся.
Можливо, насправді пройшло не більше й години, проте в непроглядній темряві хода часу була зовсім іншою. Спочатку Грицько кричав, надриваючи горло. Він кликав вчительку, однокласників, навіть батьків, котрих тут бути не могли. Але відповіддю була лише тиша. Потім, надірвавши голос, хлопчик замовк, сів у дальній куток нерухомої кабіни, закрив очі і заплакав. Він плакав так само довго, як і кричав, аж поки в нього вже забракло сліз.
Грицю ще ніколи не було так страшно та моторошно. Він ніколи, навіть на хвилинку, не міг подумати, що коли-небудь втрапить в таку гнітючу ситуацію, коли не буде видно жодного виходу. І взагалі: нічого не буде видно. Хоча, була надія. Надія дочекатися ранку, коли усе в комплексі знову запрацює, і можна буде знайти вихід.
Та раптом, настало світло!
Це сталося настільки швидко, що Грицько не повірив своїм очам, котрі вже призвичаїлися споглядати безкінечну стіну сліпого мороку. Він подумав, що це йому привиділося. Кліпнувши кілька разів та протерши очі, хлопчик почав вірити, що то дійсно було світло, а не підступні марення. Гриць непевно виліз з кабіни, тримаючись руками за все, чого тільки можна було дотягнутися. А якщо знову наступить темрява? Проте темрява не наступала, а сяйва все більшало. Тепер хлопчик міг іти по тьмяно освітленій дорозі. Але куди йти? Наш герой не задався таким питанням. Він просто був окриленим від щастя, оскільки морок відійшов, і можна було щось робити. Не важливо що. Головне: не сидіти на місці.
Тепер плин часу повернувся до норми. Настрій покращився, не зважаючи на те що горло, ніби шкребли коти, а в очі, ніби потрапив пісок. Справи налагодились. Залишалося знайти дороговкази або потрапити на знайому дорогу. Тепер це було простіше простого. Гриць вже почав мріяти про те, як буде розказувати однокласникам про свою нічну пригоду, про темряву, про те, як він сміливо блукав по безлюдному Універсуму в пошуках виходу, про те, що йому було ніскілечки не страшно і, навпаки, він жадав зустрічі з безумним втіленням шаленої системи управляння. Ось так. І може, навіть, трішечки прикрасить історію зустріччю з розумним андроїдом, котрий прикидався людиною, але кмітливий герой розкрив план підступного робота й вивів його на чисту воду. Ось так!
Грицько не зчувся, як опинився біля кімнати з кривими дзеркалами. А звідти до виходу було трохи більше десяти хвилин неспішної ходи. Задоволений собою, він вирішив зайти всередину, щоб подивитися, чи дійсно його теперішній вигляд відповідає образу героя, котрого він малював в уяві. А то негоже виходити на люди заплаканим, тим паче хлопчику. Ще подумають, що дівчинка!
Як тільки Гриць увійшов до кімнати, там відразу ж автоматично увімкнулося світло. Хлопчик і оком не моргнув, так він посмілішав. На щастя, цей атракціон мав єдине нормальне люстро за написом: «Запам’ятай себе таким, бо більше таким себе ти вже не побачиш». І воно знаходилось там де й було, коли ще удень тут сміялися один з одного веселі діти. Власне відображення не дуже потішило Грицька: скуйовджене волосся, заплакані червоні очі, перекручена сорочка. Так герой виглядати не повинен. З наміром привести себе до ладу, хлопчик почав пригладжувати неслухняне волосся та заправляти в штани сорочку. На жаль, з очима так просто не вийде. Їх не пригладиш і не заправиш. Потрібно було просто почекати. І не плакати.
Тільки наш герой хотів виходити з кімнати, як почулись чиїсь голоси, котрі лунали знадвору. Перша думка була: почулося. Але голоси гучнішали, насуваючись все ближче й ближче. Реальність? Гриць зачаївся біля виходу, спостерігаючи за тим, що діялося ззовні.
– … знову зламав моє брязкальце! – хтось репетував.
– Ніяке воно не зламане, просто трохи луснуло. – виправдовувався інший.
– Зламане, зламане!!!
– І навспак, як мовив рак! Якби воно було зламане, то не тарахкотіло б!
– А воно не так тарахкотить, як треба.
– Ех… – зітхнув той, кого звинувачували в злочині проти брязкальця. – Жаль, що з нами немає Аліси.
– Так. – погодився інший. – Вона б нас розсудила, і я міг би тобі іще раз нам’яти боки!
Саме в цей момент власники обох голосів пройшли повз причинені двері кімнати з кривими дзеркалами, де сидів Гриць. Погляду нашого героя відкрилися два малих товстуни, котрі йшли поруч. Вони наблизились до схованки хлопчика достатньо близько, щоб він зміг прочитати, що в них було вишито збоку на комірах: в одного – «РУТЬ», а в другого – «ЕРТЬ». «Щось знайоме. – подумав Григорій. – Де ж я це міг чути чи бачити?»
– То значить, ти б мені боки нам’яв? – обурився Ерть.
– Еге-ж! – гордовито підтвердив Руть.
– Та я, коли розійдусь – кришу все, що трапить на очі!
– А я – все, що трапить під руку! – вигукнув Руть – Хоч бачу, хоч ні!
Більше Грицько нічого не чув, бо ж опецькуваті хлопчаки швидко віддалялися. Нашому герою навіть в голову не прийшло виходити зі схованки та розпитувати тих двох. Якісь вони були не справжні. Не тому, що не схожі на дітей, а тому, що Гриць був упевнений, що він в Універсумі один. Потрібно було чим швидше, тим краще дістатися до виходу. А то така чудасія дійсно почала нагадувати зарозумілу розповідь Дімона та його привидів у машинах. Хлопчикові знову стало страшно, але тепер цей страх спонукав до дій, а не до сліз.
Почекавши кілька хвилин, Грицько дужче відкрив двері, обережно просунув у щілину голову та подивився навколо. Ніде нікого не було. Дорога чиста. Хлопчик знав куди потрібно направлятися. Залишалось тільки почати діяти. Він вийшов з кімнати, оглядаючись, і покрокував навшпиньках, щоб його не було чутно. Але поволі впевнившись, що все-таки він один, перейшов на біг. Так Григорій іще ніколи не бігав. У школі на уроках фізкультури вчитель завжди йому казав: «От, ти зараз сидиш на лавці без форми і нічогісінько не робиш, граючись на своєму мобільному телефоні. А хто його знає, може через десять років за тобою будуть гнатися скажені вовки, а ти, слабак, і ста метрів не пробіжиш, як вони тебе з’їдять! От тоді ти й спом’янеш мої слова». Але десяти років так і не знадобилося. Все сталося значно раніше. І Гриць, змушуючи себе не реагувати на надзвичайно неприємний біль у боці, пообіцяв собі, що коли повернеться додому, то кожного ранку буде робити зарядку, відвідуватиме всі уроки фізкультури, кожного вечора буде бігати по кілька кіл на шкільному спортивному майданчику, і, взагалі, запишеться на якусь спортивну секцію.
