Злата Прага
Смачне привітання
Градчанська – Малостранська - Староместська – Празькій град. Приємний голос диктора празького метрополітену оголошує назви станцій, попереджає про зачинення дверей, закликає бути уважними. Електричка переїжджає річку Влтаву, яка поділяє Прагу на дві частини, і знову пірнає під землю. Все ясно. Все зрозуміло у цій слов’янській мові – написи, слова, вирази. Все зрозуміло і не зрозуміло… Чому латиниця? Чому католицизм? Чому замість золотої цибулини–бані стрімкий готичний шпиль? Тут проходить межа слов’янського м’якого й сентиментального, підкуповуючого своєю щирістю світу та західноєвропейського – раціонального, інтравертного, розмислового. Мова – це певно остання не втрачена ознака слов’янськості у Чехії, яка виглядає дуже європеїзованою країною, була такою завжди, упродовж багатьох віків пнулася навшпиньки, щоб досягти цієї колом окресленої зіркової брами на синьому прапорі.
Готична архітектура у щирого слов’янина не може викликати захоплення – сіре каміння, сіро-чорна бруківка вузесеньких старовинних вуличок, чорніюча над Влтавою готичність Празького граду – королівської резиденції, потьмянілі від часу фігури святих на балюстрадах Карлового мосту. Лише на другий-третій день організм починає призвичаюватись і поглинати цю сірість, знаходити в ній різні відтінки, а далі можна, піднявшись у сонячний день на оглядовий майданчик і побачивши червлене золото череп’яних дахів у легенькій імлі пари з димарів, захопитися й щиро покохати красуню Прагу!
Прага – чудова! Вона прекрасна не лише своєю старовинною, середньовічною самобутністю, чудовою інфраструктурою (безшумні швидкісні трамваї, в яких сидіння …з підігрівом і повна відсутність задовбуючих, тряских маршруток, а значить, і смогу!), а й культурним наповненням. Прага – це місто-музей! Починаючи з музею скла, іграшок, бруківки і, звісно, завершуючи величезною, у різних приміщеннях мистецькою галереєю, в якій побачиш і Рембрандта, і Гойю, і Моне, і Пікассо, і Шагала, і Кандинського, одним словом, полотна всіх тих майстрів, про які лише читав, котрі, затамувавши подих, роздивлявся в ілюстрованих енциклопедіях. Обов’язково пройдешся сумним Юзефовом – єврейським кварталом, перетвореним у роки Другої світової війну у гігантське криваве гетто…Згадаєш Празьке німецькомовне коло, його великих авторів – Майрінка, Кафку, Брода, Фукса, які жили у цьому місті, ходили цими вуличками, але проминули й чеський народ і чеську культуру, бо належали до інтелігенції, яка аж ніяк не могла послуговуватись хлопською мовою… Щось знайоме? Так! Прага початку ХХ ст. – абсолютно німецькомовне середовище в усіх офіційних сферах. Не знаєш німецької, то ти – віслюк, що вибіг із хліва і ремиґає не знати що й для чого. Але із здобуттям державності все перемінилося, бо чеський народ мав волю до перемін, прагнення жити у своєму домі за своїми правилами, але водночас орієнтуючись на європейські досягнення. Мабуть, це і мав на увазі Микола Хвильовий, коли говорив про «високочолу Європу, Європу Фауста й Гьоте»…
Дивуєшся красивим, на кожному кроці магазинам «Богемія Крістал», чистоті, величезній кількості смітниць (на кожному кроці!) і телефонних будок. Дивуєшся чехам, які, дізнавшись, що ти – з України, не змовляючись питають одне й те ж: «Як ви можете так жити?», «Чому ви так живете?», «Чому голосуєте за бандитів?». Кожен із питаючих використовує різні, залежно від культури й освіти, слова, але зміст завжди однаковий. Сумний і правдивий сенс. І так стає пекуче соромно за земляків, затурканих, задурених, зазомбованих, так шкода, що маємо таки те, що маємо. І так хочеться пояснити про навислу парадигму тоталітарного минулого, про знищену інтелігенцію, про голодомор, але, може, не в цьому річ? А тоді у чому? Можливо, ми так довго були під різними азійськими ігами, що й самі вже стали азіатами? І вже не переживемо євроазійського ренесансу, про який мріяв все той же Микола Хвильовий, так і залишимося відсталою азіатською країною, де за законами подібних соціумів народ нічого не вирішує, а лише сонцесяйний паша може вказувати перстом, карати або милувати.
Я хочу одного дня прокинутися в іншій Україні! А Ви?
Тісто:
0,5 склянки кефіру;
150 г вершкового масла;
3 – 5 ст. ложок какао, залежно від того чи більш, а чи менш шоколадний торт ви любите;
3 яйця;
1,5 склянки борошна;
1 склянка цукру;
1 пакетик кулінарного розрихлювача (у крайньому випадку – сода + оцет).
Починаємо із яєць – їх треба гарненько збити із цукром, додати розм’якшене масло, підігрітий до ледь тепленького кефір, борошно, какао, розпушувач. Все перемішуємо, ділимо тісто на три частини і випікаємо кожен корж у круглій формі при t + 180º десь до 20 хвилин. Спечений корж має бути м’якесеньким, не пересушеним! Готові коржі необхідно гарненько зволожити якимось алкогольним напоєм. Підійде коньяк, кагор, горілка, але не з перцем!, в жодному разі – віскі або мартіні! Якщо Ви готуєте торт на дитяче день народження, розведіть алкоголь водою у пропорції 1:2, або 1:3.
Крем:
Краще за все не морочитися із заварним кремом, а купити банку згущеного какао, збити його із 100 г вершкового масла. Готовим кремом змастити коржі.
Глазур:
Також із метою уникнення складнощів слід купити 100 г плитку чорного шоколаду, розтопити його у каструльці на маленькому вогні, додати трохи вершкового масла й молока. Готовою глазур’ю прикрасити торт.
Смачного!
