«Як тебе»…
Київ начебто стурбований поліпшенням свого іміджу.
Додам і я свій внесок!
Власне, нічого поганого від гостей рідного міста я ніколи не чула. Збиває з пантелику кирилиця, не сприяє рівень англійської жителів столиці, дивують особливості обслуговування, але все це нівелюється загальною атмосферою міста. Чи то сонячний зайчик з купола підморгне, або ж красуня яка - з висоти своїх підборів. Ось, ніби, центр міста, а яблуні вздовж вулиці в яблуках, і група хлопців у шльопанцях з рушником через плече кудись поспішає з упаковкою запітнілого від холоду пивка.
Москвичі кажуть мені: «Яке європейське місто!» Європейці кажуть: «Як затишно, спокійно!» А потім всі одноголосно: «Київ все ж таки дуже гарний». А я що, я погоджуюся. Погоджуюся, розповідаю, як прекрасний кригохід на Дніпрі, співаю про красу весни та чарівність осені. Співаю й трохи хвилююся - а раптом розчаруються, а раптом не сподобається? Адже моя любов придивляється до обличчя міста з лупою. І не все, не все її радує. А дещо навіть пригнічує. Пригнічує, що з Києва намагаються вичавити його наївну провінційність. Але що вдієш, зацікавленість і відкритість поступається під натиском пересиченості та легкої втоми з одного боку й хамуватої підприємливості - з іншого. Змінюється влада в Малинівці, змінюються і пісні.
Але чи так це неминуче?
Я нещодавно їздила в Прагу, так, коротенько, - на вихідні, побачити друзів. Чехія колись була моїм першим закордоном. Я пам`ятаю, як дивували якісь дрібниці - від бруківки до кранів у ванній. Все здавалося зовсім іншим. Я, тоді ще школярка, купила на зекономлені на морозиві гроші якісь кеди в ВАТА і здавалася собі іконою передової моди. Але це все було років п`ятнадцять тому, а тепер ми під`їжджали до міста, і від усього віяло домівкою. Від бабусь на автобусних зупинках, від дівчат, що стрибають в класики у дороги, від самої дороги. І ось ця Влтава з катамаранами, з весіллями на теплоходах, з кафе на човнах. Ось сади на пагорбах вздовж річки, де розливають пиво і невпинно смажать соковиті сосиски. Ось нічний трамвай, до якого біжать дівчата на хитких, натруджених за день, підборах. Ось жінка, що продає троянди зі свого саду під бутиком Баленсіага. Ось антикварна барахолка. Ось концерт Сметани. Ось виставка Мухи. Ось серія борделів із затемненими вікнами, неоновим підсвічуванням і назвами зі світу тварин: слон, спрут, кобра... А на вулицях опісля одинадцятої безлюдно, і на бієнале сучасного мистецтва - ані відвідувачів, ані експонатів...
І ловиш себе на думці: «Ну ось, і в Києві ж так само!» І щось в цій думці є недобре. Мовляв, так, та не дуже. Як-то виходить, що їздять до Праги німці, англійці, французи, італійці, та тільки ледачий не їздить! Причому їздять всі в індустріальних масштабах. І не треба замислюватися Празі про поліпшення іміджу. Живуть собі за своїм укладом та жодних особливих реверансів не роблять. Думаєш так, крокуєш собі вимощеною вуличкою вздовж побіленої стіни, заглядаєш в прочинені ворота, за ними - сад. Заходиш, в саду - ані душі. І тільки десятки павичів ходять туди-сюди. Навіть уваги на тебе не звертають. Сидять собі на дереві чи голові якийсь статуї, як плебейські голуби, і у вус не дують! Немає плати за вхід, немає примхливих дів у тигрових костюмах, що фотографуються з пташкою, немає тітки, яка відром погрожує тим, хто ходить по газону. Ось, кажеш ти собі, ось вона, різниця! Але ж не в тітці різниця, і не в діві? Смішно! Ну, а в чому? У чому? Мабуть, як завжди, в голові.
Чомусь чехам не треба шукати, чим Прага схожа на Відень, на Рим або на Стокгольм. Їм не потрібен європейський ремонт, щоб опинитися в Європі. Так, вони теж не всім задоволені, і, можливо, вони теж не позбавились містечкового комплексу, тільки це не так кидається в очі. Вам не натякають на кожному розі, що у них «не гірше». І ось в цьому, мабуть, і різниця. Як пишуть на пакетиках з чаєм, який я стала останнім часом купувати в сусідньому індійському магазині: «ніхто не може зробити тебе досконалим, крім тебе самого». І починати, як завжди, треба з прийняття себе.
Так що я - за Київ провінційний (не плутати з регіональним).
Давайте любити його, він того вартий і на тому і стоїть!
м. Київ, 15 січня 2013 року
