Фаустівська Валентинка
Зілля у колбі. Цифри магічні.
Каменю формула. Мій еліксир...
І Мефістофель, товариш привичний,
Надить мене в задоволення вир.
Бачу Гелену, безтямно довершену,
І одалісок тілистих гарем.
Та в шерезі неземних перевершень
Не залікую сердечний мій щем…
Відьми рогаті сходяться колом,
Місяця повня… Лиса гора…
Чорт оглядає прибулих спроквола –
Перед ним никне кожна мара.
Зашморгу слід, від кайданів подряпини,
А на обличчі скажений ухмил.
Доньку втопила? За це її стратили?
Я власноручно обох їх убив!
Враз зупинилася. Погляд безумний -
Не впізнаю Маргариту мою.
Серце удари відлунюють, шумні.
Каюсь, хоч пізно! Вернися! Молю!
– Гей, Мефістофелю! Демоне пекла!
Ти ж бо всесильний! Горю у вогні!
Гретхен кохання негайно воскресни!
Хочу любові, як в юності дні!
– Ні, це не можу, звучить хай незвично!
Я ж не Господь, зрозумій мене теж…
За всі страждання вона возвеличена.
Їй ні життя, ні любов не вернеш.
Немає сили кохання вернути
Зрадою вбите, затоптане в бруд!
Плями з сумління нічим не відмити.
Й для Валентина даремний це труд…
.gif "{#}")
Але з поправкою, що це мій сміх крізь сльози.
