Ця дивна Кись
Татьяна Толстая «Кысь»
Багатогранний роман Тетяни Толстої «Кись» за жанровими ознаками наближається до роману – параболи, мовою якого є алегорія, притчевість, увиразнення абстрактно-філософських понять через їхнє перенесення на предметну сферу. Водночас цей твір має всі характеристики гостросатиричного дискурсу. На жаль, часовий проміжок його написання розтягся на добрих чотирнадцять років (1986 – 2000). Якби не ця обставина, якби, скажімо, роман постав наприкінці 80-х, або принаймні на початку 90-х рр. минулого століття, то він би однозначно був сприйнятий як одкровення. Але зараз, у ХХІ сторіччі, саме цей гострий політичний підтекст – сатиричне змалювання радянської дійсності – сприймається як раритетне свідчення загиблої совкової імперії. (А таких свідчень, які були на часі, у російській літературі ІІ половини ХХ століття бачимо чимало – це і романи О.Солженіцина, і поезія В.Висоцького, і мемуари А.Сахарова, і багато інших імен, чия творчість не лише виломлювалась за рамки соцреалізму, а й творила ніби справжнє, а не відретушоване свічадо, у якому в усій «красі» поставала абсурдна радянська дійсність).
У «Кисі» простежується також і традиція роману – перестороги, добре відомого жанру антиутопічної й фантастичної загалом літератури. Згадаймо у зв’язку із цим хоча б роман Є.Замятіна «Ми», паралелі з яким більш, ніж очевидні – передчуття того, що людство знаходиться на межі катастрофи. У Замятіна – це гуманітарна й державницька руйнація, у Толстої – техногенна й планетарна. Саме це завдання попередити й убезпечити людство від неминучої трагедії підказує авторам, що найкращим матеріалом для втілення їхніх ідей може слугувати фантастична візія майбутнього, такого, яким воно скоріше за все й буде, якщо не зупинитися біля краю прірви.
Апокаліптичний пейзаж майбутнього, створений у романі «Кись», вражає читача своєю страхітливою потворністю, хоча письменниця, безумовно, не ставила собі за мету досягти лише цього ефекту. Та факт лишається фактом, після ядерний пейзаж – безкінечний ланцюг мутацій на всіх рівнях існування живих організмів здатен пройняти найспокійнішого і найінертнішого читача! Водночас роман Толстої – це скринька із подвійним дном: у цьому спотвореному Вибухом просторі, де, здається, переродження зазнала й найменша молекула, а у першу чергу, назавжди знівелювалися гуманістичні цінності й мораль, незворушним форпостом лишається суспільний устрій зразка Радянського Союзу. Читач відразу впізнає у цьому відчуженому від усього світові, заметеному віковічними снігами просторі модель совкового світу. Ці до болю знайомі мури й колючий дріт, сторожові вежі й чергові автоматники, сонцесяйний Мурза, який стоїть на чолі соціуму й визначає не лише політику, а й напрямок читання, міркування й духовного розвитку. Власне, й великий вибух прочитується як сумно відомий Жовтневий заколот, який поділив історію народу на дві епохи – до і після. Усе, що описує авторка, є скалькованим із радянських реалій: духовне виродження поколінь після вибуху, яке зростає у геометричній прогресії; тотальний контроль влади; санітарно-каральні загони; склади й видача з них «перед святами» куценьких «пайків»; кастовість суспільства – розкошування верхівки й злиденне напівіснування низів; строга регламентована видача книжок та інших носіїв знань, приховування джерела справжніх знань від народу (бібліотека із великою кількістю секретних відділів, до книг із яких мають доступ лише обрані); тоталітарна політика.
Найбільше вражає духовна темнота народу, серед якого лише жменька «минульців» («прежніє» - ті, які жили до Вибуху, і не загинувши відразу, ніби законсервувались, живуть не зазнаючи жодних вікових змін і можуть лише загинути від нещасного випадку) розуміє, що відбувається, і що найцінніше з того, що може бути – свободу – давно вже вкрадено у людей можновладцями.
Бенедикт – центральний образ роману – є дикуном, кроманьйонцем нової Післявибухової ери. Хоч він і є «синком Поліни Михайлівни», яка сама із «минульців», духовно розвинутись, осягнути гуманістичні цінності йому не дано. Не зважаючи на перечитані томи книжок, включно із журнальними підшивками, осягнути абетку існування Беня неспроможний: народжений у духовній темряві, духовно незрячий від народження він ніби стверджує своїм існуванням фразеологізм про те, що народжений плазувати, літати не здатен. Тому між ним і «минульцями» - прірва, вони розмовляють ніби різними мовами й не здатні порозумітися. Адже «минульці», окрилені візією кращого, попереднього життя, ніби володіють таємними знаннями: вони знають цивілізацію на верхньому щаблі її розвитку, і зрівнятися із цим не може жоден триярусний терем, ані «коклети» із птахи Паулін. Іронічний підтекст тут більш, ніж очевидний – людина без технічних засобів знову скочується до рівня дикуна.
Казкова Кись – винесена у назву роману, радше за все, не образ, а емблема, своєрідний символ темряви, неуцтва, обмеженості, що запанували у добі після Вибуху. Так, як дикуни колись, неспроможні пояснити явища природи і їхні наслідки, вимислюють собі богів, так і мешканці Федір Кузьминська вигадують Кись, яка стереже прохід у лісах і не дає пізнати навколишній світ. Кись – це нічний страх, сутінковий жах, це і тварина й містична проява водночас, її ніхто не бачив, але кожен її може описати на свій мистецький смак. Показовою тут є фінальна сцена за родинним столом у Червоному теремі, коли всі «викривають» одне в одному кись.
Окремо слід сказати про мову твору, що своєю насиченістю архаїзмами, історизмами, зумисне перекрученими словами («огнеци», «пуденціал», «пісдолет», «пензін») чимось нагадує казку О.Єршова «Коник-Горбоконик». Зрозуміло, що авторка цією стилістикою розв’язувала художнє завдання – відтворити мутацію і зубожіння індивідуумів на рівні мовлення, мимохіть чи то із навмисною метою створила чимало мовних курйозів. Хоча після золотого й срібного віку російської літератури ми якось звикли, що мова художніх творів покликана розвивати й збагачувати літературну мову, але з огляду на специфіку роману мовні експерименти Т.Толстої виглядають цілком виправданими. Загалом стереотип письменства у добу постмодернізму зазнає профанації, і, не в останню чергу, саме завдяки мові творів. До цього треба ставитися філософськи, як до об’єктивної даності буття.
Тенденцією сучасної російської літератури є переосмислення минулого, тоталітарної сутності Радянського Союзу. Очевидно сучасні автори відчувають інтуїтивну загрозу перетворення Росії на нову тоталітарну імперію. Подібні процеси ми спостерігаємо і в українській літературі останніх десятиліть – переосмислення колоніального минулого України з метою запобігти повтору цього у майбутньому – «Московіада» Ю.Андруховича, «Нація» М.Матіос, «Польові дослідження українського сексу» О.Забужко. Суспільно-терапевтична функція художньої літератури тут дуже на часі, і «Кись» Т.Толстої якраз такий той твір, який здатен пробудити свідомість читача.
