Маразм самотності
(Наслідки медитації...)
Люблю ніч, тишу, хорошу музику, спокій, людей з якими є про що помовчати, дощ, який по краплині стікає по склі, гарячий, зелений чай в який можна погріти руки, коли нікого, абсолютно нікого, немає поруч.
Дивитися на вогонь, запаливши ароматичну свічку. Слухати музику, мріяти або згадувати. Хочеться весь світ розцілувати. Переповнюють емоції: смуток, радість усе разом. Парадокс? Ні, це можливо, особливо для мене...
Здається самотня, але нас багато. Так легко у такі хвилини писати, писати будь-що, дивитися як графіт олівця стирається на білому папері, а ти пишиш просто... байдуже що, бо тобі так хочеться... Ти не думаєш про щось далеке чи щось близьке... добре від того що маєш.
Серце б`ється повільно, дихання рівне, за звичай, такого не помічаєш, але зараз... Такий момент коли тобі хочеться бути самій, в темноті, в тиші, сидіти на підлозі і дивитися на запалену свічку, мозок відключається і ти не вдумуєшся в музику, яка грає, ти просто пропускаєш її, ні не вухами... серцем, "м`язистим органом", який стільки всього відчуває.
Свічка догорає, треба вмикати світло, але ти ще на мить закриваєш очі, щоб повернути ті відчуття... щастя, спокою, самотності, яка дає набагато більше ніж ти думаєш.
Музика... - це все, розслаблює, надає відчуття легітації, у тебе виростають крила і ти летиш у свої мрії чи спогади. А потім реальність... не така як раніше, починаєш цінувати життя і те що маєш.
Закінчується мелодія і ти навіть не помічаєш як списала цілий листок... А потім набираєш усе в контакті... не для того, щоб хтось читав і залишав свої коментарі... ні, він не зрозуміє..., а з надією, що хоч на секундочку повернеш ті відчуття...
Закінчується музика... закінчується папір..., а тобі приємно дивитися як стирається графіт...
