Богоматір
з рубрики / циклу «Оповідання»
Трава лоскотнула йому ніс, так що хлопчик одразу ж чхнув, але миттєво затулив рота зашкарублою долонею. Хтось йшов польовою стежкою і, видно, не один. Чувся сміх, жвава розмова долітала лише уривками фраз. Гунько аж злився з житом, всім єством припавши до чорної землі. Над ним погойдувалися клаптики неба, прикидаючись волошками. В холошу продірявлених штанів заліз жук, але хлопець наче не помічав цього. Гурт пройшов – це були всього лиш селяни. Вивільнившись з незручної пози, Гунько підвів голову над полем.
Скільки сягало око, майоріли верхівки зеленого, воскового жита. Ззаду були кілометри. цілі вічності доріг, які хлопець подолав лише за день. Тут віяло свободою, вільним життям – з поля, з неба, з масних плям сонця на землі. Високі мури, де тхнуло лише розпеченим асфальтом, кричущими думками з обстрижених голів і сирітством, лишилися позаду.
Гунько пам’ятає дитинство клаптиками, які ніколи не вдається зібрати докупи. Воно закінчилось тоді, коли він вперше побачив високі стіни нелюдського каменю, які, як на зло, були радісно-білими, хоч того моменту вже й не пам’ятає. З інтернату втікав двічі – перший раз вернули рибалки, як заліз і заснув у човні. Другий майже стерся з пам’яті – тільки ті клаптики білого-білого поля досі ввижаються, з чорними проталинами, де земля тверда, наче порепаний асфальт під лиховісним муром. Потім казали, що знайшли в кучугурі, вижив дивом – та чи було йому, задубілому, на волі гірше...
Тільки б зараз до плавнів дібратися – там точно не знайдуть! Маленький, худющий, що всі ребра можна порахувати – чого ж до нього стільки всім діла? Чуб обстригли, дали тісну синтетичну одіж, залатану і вже засмацьовану... Босоніж подорож далася взнаки – ноги зранені до крові. А очі блистять, мов не од того малого і нещасного тіла, і думка одна – воля!
Гунькові було тільки 10. Скільки ж то він пережив за цей вік! Найдужче в інтернаті кривдили за ім`я – ні в кого такого не було. Усе життя тезки не стрічав, то й втлумачив собі, що один він Гунько на весь світ, що він знає. А пам`ятав того світу, правда, небагато – оте біле поле, дорогу коло інтернату та сам мур… Те, що всередині, краще б навіки забути, та не стирається оте…
Хлопчина озирнувся – якась темна споруда бовваніла удалі поля. Гунько пробрався туди. Коло дивного будинку було лише кілька бабусь, тому він вийшов і підійшов до них. Жадібно пив запропоновану воду, а потім розговорився з селянками, дотримуючись обережності.
– Що це за споруда? – спитав він, обтерши рот темними од сонця пальцями.
– Церква, шиночку, – всміхнулася беззубо одна з бабусь і побожно перехрестилася.
Гунько ще не бачив таких будівель: мов звичайна хата, та якась вища, урочистіша. Ще й на верхів’ї - хрест. Великий, сяючий, мов не од цього світу, а з самого сонця. Хлопчик ступив на поріг. Його здивувала церква і в середині. Ні печі, ні ліжок – тільки багато свічок, якісь картини і рушники. В центрі висів великий, потемнілий образ. Молода красива жінка у довгому платті дивилася прямо йому у вічі. На мить здалося, що вона жива – от-от зійде з картини, підійде до нього і заговорить. Але губи були все так же стулені, а полотно, що вона тримає в руках, незворушно мерехтіло при світлі свічок. Очі дивилися так ніжно, незвично і лагідно.
– Богоматір. – почув Гунько голос тієї ж бабусі.
Раптом його, як громом вдарило. Зціпивши зуби і з сльозами на очах, Гунько вибіг з церкви, пробіг полем, доки не впав у жито і голосно заридав. Він не плакав ніколи, доки себе пам’ятає. Били, ображали, не різко відповідав – але лише мовчав, зціпивши зуби, коли сварили, карали чи кидали в «карцер» – кімнату з важким засувом і малим віконцем аж під стелю. Гулько нікого і нічого не бачив, лише хвиля сліз чимдуж підступала до горла і просто-таки душила. Він не відчув, навіть, як його підняли, сварили, повернули в інтернат – тільки йшов, машинально переставляючи ноги, доки не впав у тому ж-таки «карцері» на сіре, тверде ліжко і, затулившись обома руками, плакав.
А потім довго сидів, зціпивши зуби, постановивши однаково втекти. Хай вп’яте, вшосте вертають, але він піде однаково. Але перед плавнями обов’язково віднайде ту дивну споруду з сяючим хрестом зверху і купою свічок, щоб ще не раз глянути на той дивний образ, який зветься так незвично і ніжно – Богоматір. Досі він пам’ятав так багато жорстких, образливих слів, серед яких були і «карцер», і «інтернат», які просто впивалися, мов колючою смугою, в пам`ять. Та не від ніжного слова він плакав.
У чарівного «Богоматір» так щасливо і болісно видзвонювала та друга частина. І сам образ Марії, – мов застигла копія його матері, – такі ж тендітні риси, тонкі, міцно стулені губи, і очі, погляд – ніжний, тремтливий, теплий, рідний… Той образ матері, який він ще пам’ятав з маленьких уривків щасливого дитинства…
