Життя
На краю села жалібно зойкнув дзвін.
- Прости, Господи, грішну душу, - баба Орися швиденько перехрестилася і, вийшовши за пліт, почала шукати очами когось, хто б розказав їй сільські новини. В кінці вулиці показалася постать старезного горбатого діда, який поволі шкандибав собі, постукуючи палицею по втоптаному камінню.
- Агов, Миколо, а хто то помер?
- Та син Романа Івахнюка з Бачукової вулиці, - почав дід знаючим голосом, - кажуть заснув і не проснувси.
- О, Боже, - почала приповідати баба Орися, тихенько шморгаючи носом майже на кожному слові, - Такий молодий чоловік, йому ще жити і жити, а нема. І чого Бог забирає файних людий, а пусті живут собі і горя не знают.
Старий знизав плечима і пішов далі, видно не мав наміру слухати причитання баби Орисі, а вона ніяк не могла справитися з неслухняними сльозами, що все напливали і напливали на очі.
І раптом з другого кінця вулиці залунало:
Висить ябко, висить
Але впасти мусить...
Котра дівка файна,
Вити заміж мусить.
Красива молода, ніби весняний цвіт, звільна ступала попід руку з дружбами. Була гарна і струнка, тільки спереду через плаття вже трошки випирав животик.
- Вагітна, - здогадалася баба Орися. Вона ще довго стояла, спершись рукою на паркан.
А на землю звільна опускалися темно-сині сутінки…
