Його нема
Даша і Вадим з дитинства знайомі. Стосунки у них почалися з дружби, а потім переросли в кохання. Зараз вони навчаються в одному університеті і живуть «душа в душу». Тому логічним кроком у їх стосунках було рішення жити разом.
Того дня Вадим запросив Дашу до ресторану, аби відсвяткувати новосілля і прийняття важливого рішення, що змінить їх життя. Вечір вдався на славу: приємна і спокійна атмосфера, розбавлена жартами Вадима.
Як вони кохали один одного! Здавалось, ніхто й ніколи ще так не кохав. Хтозна, може це просто палке юнацьке кохання, але вони не уявляли свого життя один без одного. В ресторані на Дашу чекав сюрприз: Вадим зробив їй пропозицію! Радості не було меж в обох. Це був найщасливіший день у їхньому житті.
Отож, після святкування в ресторані слідувало святкування квартирі, новій квартирі, спільній квартирі. І хоч вона була невеличка, але це було їх перше спільне житло і, принаймні, зараз квартира здавалася їм ідеальною.
Молоді люди вийшли з ресторану, весело обговорюючи плани на майбутнє.
- Гуляти, то гуляти по-повній! – махнув рукою Вадим і заходився зупиняти таксі.
- Та ну, краще пішки пройдемося. – відмовляла його Даша.
- Сонечко, цей вечір має бути ідеальним. Я хочу, щоб він запам’ятався. – ласкаво промовив хлопець. – До того ж, зекономлений час ми можемо витрати на дещо інше.
Він обійняв Дашу за талію і ніжно поцілував.
- Ну гаразд, вмовив. – усміхнулась дівчина.
Нарешті підвернулось авто. Вказавши маршрут, вони вирушили в дорогу…
СВІТЛОФОР. ЧЕРВОНЕ СВІТЛО. ЛЕГКОВИК, ЩО МЧИТЬСЯ ПРЯМО НА НИХ. ВАДИМ ОБІЙНЯВ ДАШУ. УДАР…
Даша прокинулась в лікарні. Нестерпно боліла і дещо паморочилась голова, але на думці у неї було лиш одне: «Де Вадим?»
До палати увійшла подруга Даші Аня.
- Слава Богу, ти прокинулась. – з полегшенням зітхнула подруга.
- Де Вадік? – сказала Даша, намагаючись якомога чіткіше сформулювати своє запитання попри головний біль.
Аня глибоко вдихнула і присіла на стілець біля Даші.
- Даш, тобі не можна хвилюватися….
- Що сталося?!
- … Його нема… більше нема… - видавила з себе Аня.
ШОК. ІСТЕРИКА. СМУТОК. ВІДЧАЙ.
Так змінювались емоції Даші після цих страшних слів «його нема»…
Минув тиждень. Дашу поглинула апатія до всього. Вона замкнулась собі, рідко виходила з квартири, завдаючи цим собі ще більших страждань: тут все нагадувало про нього. Даша погано спала і сотні картинок-спогадів, пов’язаних з ним, пробігали у неї перед очима: його сині очі, темне волосся, сильні руки і ніжні губи. Як їй всього цього не вистачало! Вони ж мали одружитись!.. Смуток огорнув її серце і заполонив душу, безпросвітний смуток за ним. Останнім часом все частіше і частіше Даша стала помічати за собою, як її уява малює його невидимий, але такий відчутний образ всюди, куди б вона не пішла, де б не була. Вона відчувала йог присутність, хоч і не бачила…
«Його нема» - скільки разів чула Даша це від друзів і родичів, які намагались їй хоч якось зарадити, допомогти відпустити його і забути, щоб Даша могла жити далі. Але вона не могла, не хотіла. Все так різко втратило сенс після однієї фрази «Його нема»…
Тоді вона все вирішила: їй нема чого більше жити, коли його нема. Даша увімкнула кран у ванній.
Знов відчувається його присутність…
- Ну що таке?! Покинув мене, а тепер являєшся?! Як ти міг? Як?? Якщо не заради себе, то заради мане ти повинен був боротись за життя, не здаватись у руки смерті! – захриплим голосом кричала Даша, звертаючись до Вадима і будучи впевненою, що він чує. - Ми ж мали одружитись! В нас була б чудова сім’я, прекрасні діточки. Ми б сварилися і знову мирилися, бо без цього ніяк… Ми прожили б щасливе подружнє життя, ми б…
Сльоза потекла по її щоці, а біль здушив так, що вона не змогла договорити. Видавила лиш нанависне «але тебе нема»…
Даша вийняла зі стакана лезо і поклала його на ванні. Потім написала прощальну записку, одягнула нову сукню, яку вони вибирали разом з Вадимом, міцно стиснула в руці обручку і лягла у ванну.
Жахлива рішучість пробрала її розбите серце. Вона взяла лезо.
- Ти мене покинув! А я без тебе не можу… і не хочу…
Даша взяла у вільну руку лезо і піднесла до іншої руки.
Раптом з’явився Вадим. Він швидко вийняв кохану із води, скинув свій светр і накинув на неї. Даша вся тремтіла. Вона не могла зрозуміти, що відбувається. Невже вона вже на тому світі, адже вона ще не встигла втілити задумане?
Вадим міцно обійняв її, жадно вдихаючи запах її волосся. А тоді палко поцілував.
- Сонечко моє, любов моя. Я тебе не покидав! Я завжди, чуєш: завжди поруч. Не добивай мене будь ласка, бо справжньою мукою було для мене залишити цей світ, залишити тебе… Я не можу допустити, щоб ти через мене пішла з життя! Ти заслуговуєш бути щасливою, ти маєш жити! І у тебе на це мінімум одна причина. Пообіцяй мені, Дашунь, що ніколи навіть в думці у тебе не буде цього жахіття, на яке ти щойно була готова. Пообіцяй, що житимеш, що будеш щаслива. Пообіцяй.
Вадим дивився їй прямо у вічі. Мурашки бігли по її тілу, вона не хотіла, об він її відпускав. І все, на що вона зараз була здатна – з ліва на право махати головою. «Не можу» - думала Даша.
- Пообіцяй мені, сонечко, бо пекельними муками є для мене твої страждання. Заради мене, заради нас… Я тебе завжди кохав і, як кохав на землі, так кохатиму на небі. Тільки пообіцяй. – вже благав Вадим.
Невідомо звідки взялась сльоза на її обличчі, бо здавалось, всі сльози вона вже виплакала. Вадим обережно витер сльозинку з її щоки.
- Обі.. цяю.. – ледь чутно промовила Даша. Хлопець лагідно посміхнувся і ще раз, востаннє пригорнув її до себе. Тоді поцілував дівчину у чоло. Даша заплющила очі. Вона відчула блаженний спокій вперше за останні дні. Вона розуміла, що більше ніколи його не побачить, не почує ніжного оксамитового голосу і не загляне в глибокі очі. Але вона буде жити. Заради нього, в ім’я його пам’яті.
Що то було таке? Сон чи провидіння? Може, він дійсно являвся їй, врятував її? Хай там як, але Даша назавжди відкинула думки про суїцид. Вона пообіцяла…
Раптом почувся грюкіт у двері. Вона відчинила.
- Здрастє. – роздратовано сказав незнайомий їй чоловік. – Я ваш сусід знизу. І ви мене затопили!
«Кран у ванній!» - згадала Даша.
Минули роки. Вадим тоді не збрехав: у Даші дійсно був принаймні оди вагомий привід жити – вона була вагітна.
Даша стояла з маленьким темноволосим хлопчиком на руках біля пам’ятника і могилки.
- Ось твій татко. Це він врятував мене під час аварії і врятував нас з тобою одного жахливого вечора. Ми його не бачимо, але він поряд, оберігає і спостерігає за нами.
Молоді мама дивилась на фото усміхненого молодого чоловіка мармуровому пам’ятнику.
- Я дотрималась обіцянки. Я щаслива. Спасибі тобі, коханий. – вона схилилась до могили і поклала білу троянду. – Завжди тебе пам’ятатимемо і любитимемо.
Даша лагідно посміхнулась і пригорнула до себе синочка.
Подув легкий вітерець. Це наче Вадим благословив свою сім’ю на довге і щасливе життя.
Його нема живого, але любов його житиме вічно…
Миколаївка, 21.02.2012
