І навіть неможливе може бути
з рубрики / циклу «Слово на С»
Я думала, що ніколи більше його не побачу. Не сміла сподіватися, що доля подарує нам зустріч. Не могла уявити, що станеться таке…
Той день був особливо напруженим. Роботи було багато, але працювала я захоплено, із задоволенням. Мені дуже пощастило з роботою: гарний колектив, цікавий матеріал, непогані перспективи. Поставивши останню крапку у черговому творчому проекті, я почала збиратися додому. Стояв тихий теплий осінній вечір. Мені подобається цей переддощовий період, коли ще відчувається останній подих літа, і сонечко ще таке ласкаве, а дерева вбрані в золотаво-багряні шати, коли ранком не можеш напитися свіжим повітрям, а ввечері довго гуляєш, не бажаючи відпускати цей чудовий день. Уявивши, які набиті заклопотаним і втомленим людом їхатимуть зараз автобуси, вирішила йти пішки, тим паче, що погода стояла чудова. Цього разу я обрала незвичний, довший маршрут, щоб був час розвіятись трохи після тривалого робочого дня. Дорогою я повністю абстрагувалася від того, що діялося навколо, повністю заглибившись у себе. А дарма…
Він ніби виринув з-під землі, я виявилась геть неготовою до цієї зустрічі.
- Доброго вечора, - самими губами промовила я, сподіваючись, що хоч якийсь звук вирвався з моїх уст.
- Доброго… Як справи?
Чомусь подумки мені краще вдавалось відповідати на це запитання, адже я знала, що він не засудить, не боялася бути багатослівною, здатися смішною чи дурною. А тепер в моєму атрофованому стресом мозку не було жодної думки, жодної зачіпки для гідної відповіді. Я стояла і дивилася на нього щироко розплющеними очима, як діти дивляться на феєрверк, серце молотом гатило в груди, несамовито калатало у висках і, здавалося, було скрізь, ніби шукало виходу. Мені здавалося, що час зупинився, що душа скрутилася в клубок, як їжачок, а серце зараз випаде з грудей і покотиться йому під ноги. Власне, я була зовсім не проти цього, бо не знала, що говорити, коли вийду із ступору. Якщо вийду…
Він, певно, і не чекав від мене відповіді, бо дивився не очікувально, а із смішинками в очах. Його тихий добрий сміх подіяв на мене сприятливо, і я почала потроху повертати собі ознаки людини розумної.
- Ну чого ви від мене чекали? Згадайте всі наші зустрічі. Я ж завжди поводилася, як дурепа. А справи в мене добре. От іду з роботи, з найкращої роботи у світі. До речі, а що ви тут робите? – я злилась на себе за виявлену дурість, і мій несподівано пробуджений мозок почав видавати море нефільтрованої інформації. Розуміння того, що моя відповідь далека від ідеальної помножили мій сором на сто.
- Я радий, що в тебе все гаразд. І до речі, ти зовсім не дурепа. Повір, я знаю, як вони виглядають. (Так наче він скаже мені в обличчя, що я набита ідіотка). А тут я прогулююсь вечорами.
- Дивно, я живу неподалік, але ніколи вас не бачила в цих краях.
- Я сьогодні вирішив змінити маршрут. Тут свіжіше повітря, менше транспорту, більше зелені і до Дніпра рукою подати.
Оце так! Від думки, що я могла піти звичною дорогою у мене похололо все всередині, але зараз же в душі застрибали сонячні зайчики. Я раділа, що вибрала цей шлях - сама доля вела мене.
Ми перекинулись ще кількома фразами і тепло попрощались. Ми сказали один одному «до зустрічі», а це означає, що вона (зустріч) обов’язково буде незабаром. Буде багато зустрічей!
Ми почали прогулюватися вдвох. Він ніби ненароком підлаштував свій розпорядок до мого, і наші зустрічі стали частими, довгими і цікавими. Раніше він видавався мені холодним, стриманим, замкнутим, зосередженим на собі і роботі. Тепер же я пізнавала нові й нові грані цієї непересічної особистості. Спілкування з ним збагачувало, і я росла духовно й інтелектуально. Переді мною був досвідчений, розумний і надзвичайно харизматичний чоловік, і я знала, що він завжди подасть руку і допоможе піднятися, підтримає, не дасть упасти. Я обожнювала наші прогулянки. Я обожнювала його.
А скоро сталося те, що перевернуло мій світ.
Того вечора ми вирішили прогулятися пляжем, насолодитися заходом сонця, яке повільно ховалося за горизонтом, посилаючи світові останній на сьогодні привіт. Ми йшли поруч, розмова не дуже клеїлася. Зненацька налетів теплий вітерець і недбалим рухом вийняв із моєї зачіски пасмо волосся, а він турботливо поправив його. Це було несподівано, і я завмерла здивовано.
- Вибач, я не хотів тебе налякати. Можеш мене не боятися, я не зроблю тобі нічого лихого, - якось ніби винувато поспіхом сказав він.
- Я знаю, як ви до мене ставитесь.
- Ти не можеш знати всього, - з надсусиллям зберігаючи рівний тон, відповів він.
- Повірте, можу. Тільки не знаю, що робити з цим знанням.
Голос дзвенів від напруження. Я знала, що зараз має вирішитись майбутнє наших стосунків: разом чи ні, все або нічого. Також прийшло усвідомлення того, що все залежить від мене – від моїх слів і дій, що далі просто товаришувати неможливо і треба зробити вибір, визначитись зі своїми прагненнями і почуттями.
- Я завжди знав, що ти розумниця, але щоб настільки… - крізь туман думок почула його голос з відтінком іронії. – Думай, вирішуй.
Думай, вирішуй?! О, як це по-чоловічому - перекладати відповідальність на жіночі плечі і совість! Він, певно, думав, що я з розгону кинуся йому в обійми. Ні, не раз обпечена, а тому обережна. Хтось може звинуватити мене у фальшивості і лицемірності, адже де є почуття, розум повинен відступати на другий план, а тут майже математичні розрахунки кожного кроку; адже треба вміти ризикувати заради кохання, а тут така собі «свідома любов». Хай. Я завжди діяла імпульсивно, а потім страждала, окрадена і обдурена через бездумну і безмежну любов.
Так я вчинила і тоді – різко повернулась, швидко підійшла до нього і поклала долоню йому на груди, якраз на рівні серця. Він завмер.
- Вам цікаво, що я роблю?! Я не зваблюю вас. Просто хочу відчути, чи жива плоть під моєю долонею, а чи лід, чи є щось там, де мають жити…
Я не договорила. Він приклав палець мені до губ і змусив замовкнути. Очима я метала блискавиці, часто і поривчасто дихала від обурення, дивилась прямо йому у вічі і не могла зрозуміти, що виражав його погляд. Такий же ураган бушував і в моїй душі. Всі почуття змішалися, напруга між нами була такої сили, що здавалося, ніби й повітря тремтить.
А він взяв мою долоню, гарячу від тепла його тіла, яке було відчутне навіть через сорочку, і підніс до губ. Від повітряно-легкого поцілунку серце моє розірвалося, ніби вулкан, і ріки лави-крові розлилися жилами. Тепер горіла я вся. Мені стало тісно у власній шкірі, було важко дихати. А він обережно торкнувся мого обличчя, повільно провів рукою від скроні до підборіддя. Я заплючила очі, бо не могла витримати магнетизму його погляду і тих незвичних, але прекрасних відчуттів, які з головою накрили мене. Тілом раз у раз пробігали мурашки. Це були навіть не мурашки, а якісь стада доісторичних гігантських комах, бо від кожного дотику, від його дихання на моїй шкірі мене ніби била пропасниця.
Він схилився до мого вуха і прошепотів: «Моя дівчинко…». Все. Мене не стало. Душа здійняла крила і полетіла увись. Я забула як дихати. Коліна підігнулись, і я мало не впала на пісок. Але він мене підтримав, міцно притиснув до себе і повторював знову й знову: «Моя дівчинко… Моя маленька дівчинко…». Я ховала лице у нього на грудях, і на в очах стояли дурні, незрозумілі сльози. Потроху я приходила до тями. Ми обоє оговтувались від лавини почуттів і фонтану емоцій… Заходило червоне і гаряче, як пристрасть, сонце. А ми все стояли, тримаючись один за одного, ніби в цих обіймах було все життя, остання надія, порятунок і притулок втомлених душ.
Вдома лежала в ліжку без сну й довго думала. Ну й ну… Невже це було зі мною? І як далі бути… Але треба віддати йому належне – він не скористався моєю недосвідченістю і слабкістю, не впав разом зі мною на холодний пісок пляжу. Він навіть не поцілував мене, хоча я жадала його поцілунку, я була готова вмерти з відчуттям його губ на своїх устах…
Стало очевидно, що так, як було, вже не буде ніколи. І я була готова спробувати. Мені згадалися слова ворожки, яка говорила, що він «пустий» для мене, що між нами не може нічого бути. Тепер я знаю, що може бути все.
Ми продовжуємо наші прогулянки. Тільки тепер вони не мають ні тіні офіційності. Я учусь говорити йому «ти», хоча старі звички важко викорінити. Ми не форсуємо подій, просто насолоджуємося тим, що є зараз, просто плекаємо нашу ніжну дружбу, народжену у променях передзахідного сонця.
Черкаси, 08.10.2012
