Ізольда - Трістан - Ізольда
Глава першароман-феєрія
Ось послухайте, панове!
Тільки вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.
Та чого там, люди добрі,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати»
«Давня казка» Леся Українка
Це було весною… Як мені тепер здається, у травні. Напевно у травні, коли ці млосні пахощі бузку забивають дух, а його кетяги виглядають серед соковито-юної, ще не змореної літнім сонцем зелені живими виноградними гронами – такими ж синіми чи жовтувато-білими і такими ж запашними…
Невже дні мої пораховані? І цей життєвий облік добігає кінця? А мені ж нема ще й тридцяти…
- Ізольдо! Ти записуєш? Як ти втомилася, гукни писарчука малого Готфріда…
Я чекаю, поки вона спокійно, майже професійним рухом вправної сиділки поправляє легке напинало на моєму вихудлому тілі (у чому тільки й тримається мій дух… поки що тримається) і знову тягнеться до сувою – нескінченного сувою моєї життєвої оповіді.
- Все гаразд, любий! Диктуй далі…
Надія згасає, як згасає цей день у вузькому готичному віконечку, напівзакритому химерним плетивом плюща, що розрісся тут не знати й коли (припускаю, ще задовго до нашого народження), і вже напевно переживе мене, а можливо, й мою дружину… Я все ще сподіваюся, що, може, у Ізольди скінчиться атрамент, чи їй стане зимно, чи хтось гукне її, чи раптом сама вона захоче піти до сусіднього покою і ще раз вп’ястися у синю далечінь за вікном, розшукуючи маленьку цятку на небокраї, яка буде наближатися уся червлена у променях західного сонця, бо тільки біле вітрило може стати червоним, чорне так і залишиться чорним…
Це було весною, коли навколо так багато сонця, і ніч ніби відступає, накопичуючи свою чорноту для зимової люті. Пам’ятаю, як відкрив очі і спершу нічого не міг розгледіти від пекучого всепоглинаючого жару – лише щось вохрянисто-золотаве, розмите й нечітке, мов марево, котре проте стрімко набирало виразних обрисів – риси її обличчя промальовувалися, відкриваючи рухому архітектоніку. Рудувато-русяве волосся, яке золотилося так яскраво, що спершу (о Господи, прости мене грішного!) я подумав, що потрапив до Божої обителі, і це янгол небесний у світлі свого осяйного німбу схилився наді мною – її рудаве волосся я сприйняв за щире золото і пізніше, вже навіть добре роздивившись, я не міг, не знаходив у собі сили відмовитися від цього оманливого враження і, спочатку подумки, а потім і вголос (але це було вже значно пізніше, не хочу забігати наперед), назвав її Ізольдою Золотокосою. А тоді… Чи то вітер розніс, чи я сам так голосно співав про це… Люди підхопили, і от вже поголос рознісся скрізь, передаючи з вуст у вуста квінтесенцію мого кохання: «Чарівниця, що повернула Хороброго Трістана з того світу, зветься Ізольда Золотокоса»…
- Ти живий! – це я теж почув цілком виразно, і це не було питання. В жодному разі!
Човен, що приніс тоді моє тіло (бо дух мій мандрував незнаними світами) до Ізольди, розхитував і розгойдував мене, колисаючи всю довгу дорогу безкраїм морем. І від цього, чи, може, від смертної рани велетня Морхульта, на яку не було ні ради, ні ліку в нас, у Тінтагелі, мені весь час навівало дрімоту – сон не відпускав мене, цупко тримаючи у своїх обіймах, у безкінечних яскравих мареннях. Тому, коли я наступного разу розплющив очі, зовсім не був певен, чи та діва у золотистій зливі рудуватих кіс була насправді, а чи наснилася мені, хоча й так реально…
- Прокинувся? Зможеш сісти? Просто обпертися ось так спиною? Я допоможу!
У невеличкій кімнатці зовсім не було речей, крім мого дубового ліжка, та через низьке склепіння вона здавалося якоюсь затісною, схожою на нору. Не дивлячись на це, світла було достатньо – три маленькі віконечка майже під стелею лили й лили його щедрими безжурними потоками. І це було вдруге, коли я побачив її – усміхнене обличчя, вохрянисте волосся, заплетене у дві тугі коси, темні тіні під очима (тоді я зовсім не пов’язував воєдино свою смертну недугу і її недоспані ночі…) і дбайливі руки, які допомагали мені підвестися, спершу підняти голову, а тоді вже, тамуючи різкий біль у грудях справа й сісти на моєму ложі.
- Ти – Ізольда?
- Я – Ізольда…
- Та сама чарівниця, що вміє лікувати словом?
Її сміх задзвенів, як ручай весною, як його перша вода, що після довгих холодів, долаючи кригу, нарешті вибилася з-під снігу:
- Чарівниця? У жодному разі! І не ворожбитка, й не чаклунка, й не відьма! Я лікую травами, готую з них зілля… Лікую своїм знанням, так, як мене вчили з дитинства, як вчили і мою бабу, і матір.
- А примовляння? Я ніби чув крізь сон? Пісні чи, може, мову?
- Жодних промовлянь і заклинань, хіба що побажання швидше одужати…
Щось гірке й солодке водночас було в тій чарі, яку вона піднесла мені, щось таке, що повертало життя, змушувало шумувати кров, а серце битися швидше. Вона допомогла мені знову лягти і попросила заснути. Але хіба це тепер було мені під силу? Адже я відчував, як до мене повертається здоров’я, сила, молодість. Я передчував, як незворотно наближається до мене моє щастя…
Київ, 7 лютого 2013