Декілька слів про несказанне
з рубрики / циклу «Слово на С»
Така людина (чи люди) з’являється у твоєму житті тоді, коли ти найбільше потребуєш її участі, але можеш і не усвідомлювати цього, і ти дивуєшся, захоплюєшся, приростаєш до неї серцем. Іноді для цього потрібен час, іноді необхідно пройти складні етапи вибудовування взаємин, а буває, що тебе прошиває кулеметною стрічкою один погляд − і ти – довічний раб тих очей. Одразу варто застерегти, що йдеться не про кохання, навіть не про закоханість. Це однозначно любов, але іншого ґатунку, і, думаю, ніхто не візьметься сказати, яка з цих двох форм любові приносить більше щастя.
Ось це справді та любов «з вектором НА, а не ДАЙ», як писав безсмертний Юрко Покальчук. Не пристрасть, не залежність, не бажання повного володіння – альтруїстична, безмежна, світла любов, такий собі синтез давньогрецької Аґапе й Сторге, плюс щось власне, неповторне, непояснюване.
Ця людина (чи люди) є твоїм натхненником, порадником, вічним двигуном сонячного колеса всередині тебе. З нею можна завжди бути собою справжнім, не намагатися видаватися кращим, ніж є насправді, не боятися бути смішним чи сказати щось не те. Це твій друг (друзі), навіть більше – наддруг. Бо твоя душа навіть від згадки про нього (друга), подібно до повітряної кулі, яку відриває від землі гаряче повітря, з кожним імпульсом тепла, з кожним ударом серця розширюється і злітає все вище, і вище, і вище…
Отже, ти любиш цю людину, але не говориш про це. Інші ж залюбки кажуть твоєму наддругові, про ТВОЄ ставлення до нього, а ти ні пари з уст. І хоча звідусіль закликають говорити про свою любов близьким, ти вперто мовчиш.
Мовчиш, бо переконаний, що ці три слова віднедавна стали справді лише трьома словами, 10 буквами, 11 звуками, а твоя душа, твоє серце містять те, що аж ніяк не може вмістити ця мізерна форма. Тобі самому важко тримати цю надзвичайну легкість в собі. Все можна побачити в очах, у посмішці, можна відчути, але не зрозуміти. До того ж говорити про любов завжди складно, а у твоєму випадку і поготів.
І лише Бог щодня чує твій гарячий шепіт: «Дякую, дякую, дякую… Я так люблю, так люблю свою (-го, -їх)…», і ти молиш Всевишнього про щастя того, хто є твоїм щастям.
І не має значення, чи люблять тебе у відповідь так само, як і ти. Ти знаєш, що теж друг для цієї людини, може, навіть більше, і душа твоя обіймає весь світ від усвідомлення цього, і ти набираєш повні пригорщі золотих зернят радості і сієш їх в серцях інших.
Черкаси, 20.03.2013 (20.00 - 22.30)
