Чорнильна хмара стелиться по підлозі, повзе по стіні, вилазить з усіх щілин, про які необачно забули.
Хрускотом піску на зубах відлунює пронизливий жах. Від нього неможливо відплюватися, як і від піску.
Тікає в шаленому ритмі серце, та ґрати ребер не відпускають його з полону.
Безмежно хочеться зникнути, розчинитися, але навіть у цьому відмовлено.
Які ще жахи готує майбутнє? Що твориться тепер під покровом таємниці?
А прийде день і затопить триклята сірість, безвихідь, замкненість. Все як завжди. Наче нічого й не відбувається. Зневіра не має ніякого значення. Навіщо це замкнене коло?
Що ж тепер? Зціпити зуби, ковтнути розпечений свинцевий клубок, що застряг в горлі і чекати. Знову чекати?
