Знов метро. Знов час. Дивно, що час був наш, а тепер у кожного свій. Ти їдеш додому, і я їду додому. Повертаємось кожен у свій вирій життя, з особистими проблемами, з радостями, у свій світ робіт, у свої інтереси. У кожного тепер свій час, у кожного тепер своє... Ти читаєш і згадуєш, а я закривши очі згадую. Згадую і не переймаюсь, що щось було не так. Єдине на, що можна нарікнути - час, він невпинно, він невблаганно, просто йде так як йому треба, незважаючи ні на що, і ні на кого.
Ти знову їдеш. Я любитиму тебе завжди. Ти приїдеш, я знаю приїдеш, бо ти так, як і я не любив, і не зазнав ні з ким більшого, ніж зі мною. Але час, він тепер у кожного свій. Не судилося нам бути в парі. Може, коли виростуть твої діти, і я впорядкую своїх, то може тоді стомлені життям, десь у щасті пожити дні, може. Я чекатиму на той час, я чекатиму кожної зустрічі з тобою, я чекатиму на твоє - алло, алло, це я... А сьогодні вже час, шалений, який біжить стрімголов і йому байдуже, але він наш, він завжди буде наш... Я так тебе люблю. І мені так мало треба - Тебе. Я не забуду і не зраджу ніколи, я любитиму і чекатиму, ти це знаєш, знаєш, ти просто це знаєш.
Хочу, щоб ти стояв на схилі, який зеленим оксамитом вкритий, де над тобою буде твоя веселка, де пройшов твій дощ, де на шовкову траву впали срібні краплі роси, і грав на дримбі, і бачив як я біжу по своєму волошковому полю, зриваючи мак, який неначе краплинки крові. Всміхнись, я відчую, люблю тебе серцем. Мій, з Тобою.
Візьміть участь в обговоренні
11.09.2013 22:49 Марієчка Коваль
перечитала і цей лист. Ви так страждаєте, що геть пишете. гарно виходить, але так жаль бачити причину. Все ж натхнення)
