Сумні янголи
Частина IIз рубрики / циклу «Наступний шанс»
Кабінет директора Інституту дослідження позаземних технологій більше нагадував невеличку кімнату аскета, аніж палати великого начальника. Єдине вікно навпроти входу, кілька м’яких стільців попід розфарбованими в світло-жовте стінами, середньої величини стіл з комп’ютерним терміналом, телефоном, канцелярським приладдям і стосом паперу – ось майже все, що складало собою внутрішню обстановку приміщення. Військова молодість Ігоря давала про себе знати: не тримай нічого зайвого – лише необхідне. Непотрібні речі тільки намарно забирають час, простір та сили. Певно, за подібну життєву позицію його й поважали, бо він не тільки був байдужим до розкоші, але й до лестощів. Проте, знаходився у кабінеті один предмет, який по-справжньому виділявся серед інших: подароване колегами на п’ятдесятиріччя шкіряне крісло. Своїми розмірами і солідністю воно радше походило на середньовічний трон. Ігорю так тоді й сказали жартома: «Великому цареві – велике місце».
Цілісіньку п’ятницю директор був з головою завантажений роботою: звіти, доповіді, розрахунки, зустрічі, зібрання. Одна виконана задача відразу ж змінювалась іншою, ще не виконаною, та наступною і так далі, утворюючи невпинний неперервний конвеєр без права на відпочинок. Аж раптом близько п’ятої години справи скінчились. Однак душевна рівновага і задоволення від завершеної роботи тривали не довго. Ігор згадав учорашній інцидент, оту нещасну дівчинку з янгольським личком та відсутнім серцебиттям. Йому дуже захотілося знову поринути у безпросвітні гори документації. Втім він добре знав: з цим бажанням необхідно боротися, адже сховавшись у печері, ніколи не дізнаєшся, що знаходиться поза нею.
Починати варто було бесідою з Рафаїлом. По-перше, він єдиний зі світлоносних, кому Ігор довіряв. По-друге, янгол повинен знати рівно стільки ж, скільки й усі його земляки завдяки спільній ментальній мережі. Але розмова з крилатими істотами в будь-якому разі справа не з легких, особливо якщо бажаєш від них дізнатися щось, чого ті казати не хочуть (чоловік підозрював: так воно й станеться). І проблема тут не лише в їхній здатності читати думки, а значить передбачати реакцію співрозмовника. Янголи значно розумніші, здібніші, могутніші за людей. Тож якщо вони чогось не воліли, то ніхто не міг їх цьому змусити. На жаль, те саме не скажеш про двоногих істот, які ще не так давно вважали себе царями природи та вершиною еволюції.
Ігор набрав на телефоні номер ангару, де за розкладом мав працювати Рафаїл.
- Ангар «В-11». – почувся знайомий голос.
- Данило?
- Ой, попався… Та ми з Сергієм…
- Що? І він з тобою? Я ж вам казав: задача серйозна і термінова.
- Пробачте, шефе. – понуро відповів Данило. – Ми зараз підемо.
- То, виходить, ви до Марека ще не заходили. – Невіруючий роздратовано просичав у слухавку. Такий хід справ йому дуже не подобався: за завдання потрібно братися відразу, коли воно було поставлене.
- Якщо чесно – ні. Якось не кортить туди потикатися.
- Ти ж, здається, нещодавно хотів носа декому втерти? – глузливо спитав директор.
- Ну, то я трохи погарячкував…
- Гаразд. День майже скінчився. Можете сьогодні нікуди не поспішати. Але щоб у понеділок зранку…
- Зрозумів. – полегшено мовив співрозмовник. – Дякуємо.
- Не треба мені дякувати. – відрізав Ігор. – Рафаїл з вами?
- Ага.
- Передай йому, аби зайшов до мене.
- Ага.
- Сподіваюсь з самісінького ранку в понеділок побачити вас на новому місці.
- Обов’язково! Гарних вихідних вам, шефе.
Директор невдоволено поклав слухавку. «Задача стоїть, а вони в сріблянці копирсаються» – мовив сам до себе. Щоправда, завдання було не таким вже й нагальним: згідно з планом часу вистачало. Але щось всередині Ігоря вимагало закінчити ту задачу якнайшвидше. Можливо, справа у параноїдальній недовірі до янголів, адже відділ дослідження полів дуже тісно й плідно з ними працює (вони ведуть мало не кожен їхній проект). «Як можна беззастережно довіряти тим, порівняно з ким цілісіньке людство виглядає жалюгідним дикуном на дерев’яному човні?» Перевірений війною досвід безперестанку кричав: у кого є сила, той рано чи пізно нею скористається і наврядчи на благо, а всі ці показні доброта, щедрість, самопожертва – то лише хитрість.
Проте, час вже не той, що був. Поневіряння скінчилися ще тридцять три роки тому. І хоча глибокі шрами досі нагадують про себе, вони не повинні псувати життя марними підозрами. Директор це прекрасно розумів, але не міг нічого з собою вдіяти…
«Чисті та світлі істоти, які врятували нас від самих себе. Хіба ж можуть вони вдіяти нам лихе? – казали апологети дружби. – Вони спустилися з неба аби подарувати нам другий шанс!» Звісно, тут була рація. Все, що прибульці робили з моменту появи на планеті, кинутій мирним атомом в пекельну безодню, йшло на користь людству. Саме крилаті істоти допомогли зупинити війну, врятувати мільйони життів, відновити екологію. Тепер же діляться з нами своїми «божественними» технологіями, навчають як жити в злагоді з самими собою. І все задарма. «Вони ж янголи!» – натхненно казали люди. «Вони не янголи!» – натужно кричав Ігор подумки.
В кабінет постукали.
- Заходьте. Відчинено.
Гість спокійнісінько пройшов крізь двері, наповнивши кімнату м’яким приємним жовтим сяйвом. Рафаїл щиро усміхався. Від нього завжди віяло теплотою та приязню, втім як і від усіх інших його земляків.
- Рафаїле, можеш трохи притлумити освітлення? – зіронізував Ігор, бажаючи збити атмосферу невимушеності, привнесену гостем, і відразу ж узяти ініціативу в свої руки. В іншому ж разі потрібна розмова могла й не статися. У співрозмовника була погана звичка морочити голову: не від злого умислу, а тому що він мав такий характер – любив говорити ні про що.
- А тобі заважає? Зовсім вже здичавів у своїй печері. Бодай вікна повідкривав би! Нічим же дихати. – кинув у відповідь той, всівшись у крісло навпроти. Золотаві крила йому аж ніяк не перешкоджали зручно вмоститися. Вони вільно проникли через спинку і тепер ніби стирчали з неї.
- Ти ж не дихаєш.
- Я ні. А ось твої підлеглі ще й як дихають. Про них би от і потурбувався б.
- Гаразд. – вирішив припинити словесну гру Ігор. – В мене до тебе є кілька запитань.
Янгол спершу зібрався щось бовкнути, але зупинився на півслові. «Отже, думки прочитав, паразит? – сказав про себе директор.» Рафаїл поморщився. «Виходить, і це прочитав.» Невіруючий задоволено вишкірився.
- Ну як, даси відповідь?
Крилате створіння швидко посерйознішало:
- З мого боку не ввічливо копирсатися у твоїй голові, коли розмова стосується подібних тем. Давай просто поговоримо.
«От лицемір: так – можна, а тут – зась. – подумав чоловік. Проте цього разу Рафаїл ніяк не відреагував. – Схоже, дійсно перестав».
- Ви ж не справжні янголи?
- Залежить від того, з якого боку подивитися.
- З християнського.
- Тоді ні.
- Ви високорозвинена інопланетяна цивілізація. Ваші тіла дивним чином разюче схожі на людські, хоча мають корпускулярно-хвильову природу. Саме вона пояснює усі фокуси з переміщенням крізь перешкоди та випромінюванням світла. А так звані «крила» – не що інше як спеціалізовані органи харчування: на великій площі розміщено безліч крихітних клітин-фотоелементів, які перетворюють світлову енергію в електричну. Нею ви по суті й живитесь. Правильно?
- В загальних рисах.
- Добре. А з цього виходить: ви не вмієте літати.
Янгол ствердно кивнув. Чоловік пильно подивився йому в очі, намагаючись вловити брехню. Рафаїл не відводив погляду, навіть не кліпав: так дивиться коли кажуть чистісіньку правду або коли думають, що кажуть, або й взагалі коли абсолютно впевнені: обман – єдиний спосіб досягнути надзвичайно важливу мету. Забагато «або», та й співрозмовник, якщо чесно, не людина.
- Гаразд. – мовив Ігор, розуміючи всю безглуздість невдалої спроби. – Тоді інше питання. Ні, не так… Виправ мене, якщо десь помиляюсь. Мета візиту янголів на Землю: врятувати людство і навчити його мирному співіснуванню з природою і самим собою.
- Так. – незворушно відповів співрозмовник.
Чоловік же зам’явся, не уявляючи як продовжувати далі.
- Гаразд… Але в чому причина такої доброчесності й щедрості? Технології, подібні вашим, на дорозі не валяються. Потрібні тисячі років, аби їх винайти та розвити… А про лікування я взагалі мовчу: жертвувати собою щоб врятувати непутящих дурних тубільців. Сам бачив, як ви це робите. Спалах, і той, хто однією ногою вже міцно стояв на тому світі, раптово повертається до життя. Навіщо? Навіщо йти на такі жертви, якщо ваш вид навіть не розмножується?
- Ігорю, ти й сам прекрасно знаєш відповіді. Вони загальновідомі.
- А я хочу почути від тебе! – чоловік підвищив тон, зненацька відчувши, ніби його притисли до стінки.
- Ми хранителі життя, миротворці. Не ті, які приносять мир зброєю, а ті, які творять мир серцем та розумом. Згоден, вам важко зрозуміти наші дії й мотивацію, але ви обов’язково зрозумієте. Не зараз. Пізніше…
Директор відчув у голосі янгола незрозумілий дивний відтінок, немовби той вибачався. А раз вибачався, значить завинив, або мав завинити. Цей здогад сколихнув у його душі новий виток підозр. Очі заходилися пильно стежили за поведінкою Рафаїла, намагаючись вловити найдрібнішу деталь.
- Знаєш, що за пригода зі мною вчора трапилася?
- Ні.
- Уявляєш, – уїдливо промовив Невіруючий, зумисне провокуючи співрозмовника на необдумані слова та вчинки, – коли вчора вертався з роботи додому у підворітті натрапив на тіло дівчинки, віком років дванадцять. В неї було таке чарівне личко і довгі руді кучері.
- Мені шкода.
- Не поспішай шкодувати. Я ще не закінчив. Оглянувши тіло, лікар зі швидкої сказав досить химерну річ. Дитина, виявляється, померла від крайнього виснаження організму: внутрішні органи немов перетворилися на прожовклі сушені яблука. Завваж, ніяких зовнішніх ознак недугу не спостерігалося. У медика склалося враження, неначе хтось чи щось вмить висмоктало усі життєві сили з дівчинки, лишивши оболонку незайманою…
Янгол якось осів: плечі опустилися, крила згорнулися і потьмяніли. А погляд його сумовито поблукав столом. Ігор однозначно сприйняв це як зізнання в брехні – тоненьку ниточку, що вела до заплутаного клубка темних загадок крилатих прибульців. Щоправда, впевненість Невіруючого більше ґрунтувалася на невпевненості співрозмовника, аніж на чомусь конкретному. З таким же успіхом у Рафаїла могли бути особисті причини для подібної поведінки. Проте директор не завбачив цього варіанту.
Прибулець підвів голову і понуро мовив, дивлячись чоловікові прямісінько в очі:
- Мені дуже шкода. Це трагедія. Але чому ти поводишся зі мною, ніби я в тебе на допиті?
- Позаяк на місці злочину помітив твого побратима, котрий успішно дав драла, здійнявшись у небо! – зробивши наголос на останньому слові, рішуче відповів Ігор. – Тепер скажеш: ви не літаєте?
Несподівано жовте світіння янгольського стану щезло, а замість нього спалахнуло крижане, блакитне. Вираз обличчя Рафаїла суттєво змінився: плавні, м’які риси зникли, поступившись місцем різким та грубим. Брови зсунулись до перенісся, а на вустах з’явився диявольський вишкір. Чоловік від побаченого несвідомо подався назад, втиснувшись у крісло, відчув, як тілом побігли мурашки: «Невже під цією личиною спритно ховався демон».
Минуле поверталося. Саме таким зляканим та безсилим директор пам’ятав себе, коли багато років тому серед холодної сніжної пустелі вперше зустрівся з крилатими істотами. І чужий голос в голові тоді владно й безупинно повторював: «Не бійся, Ігорю, ми прийшли з миром».
- Ти драний боягуз, Ігорю! Думаєш ми тут розводимо вас, як свиней на фермі?! – вибухнув гнівом Рафаїл. – Тобі простіше знущатися з друга, аніж зізнатися самому собі у власних проблемах. Запам’ятай, хронічна недовіра до оточуючих – це не особливість характеру, а важка хвороба! Згоден, поневіряння, пережиті в юному віці, на все подальше життя накладають свій гнилий відбиток. Та й давнішні перевірені лекала важко викинути в кошик для сміття: вони ж бо дали змогу вижити. Але все одно нікого це не виправдовує. В новому світи потрібно жити по-новому, не оглядаючись назад, інакше ж ризикуєш перетворити його на старий добрий світ. А ти ж не хочеш знову опинитися в старому доброму світі, жалюгідний параноїку?
Невіруючий настільки розгубився, що не міг знайти й слова у відповідь. Проте найгіршим було не це, а повільне та невблаганне усвідомлення почутого. Янгол ніби заліз директорові в душу, зібрав звідти чисту есенцію його сутності й ткнув нею прямісінько в очі: «Ось, подивись-но. Це ти. Не той, яким себе уявляєш, а той, який є насправді». І видиво це Ігорю дуже не сподобалось: було воно жалюгідним й облудним у своїй підозрілості й недовірі. Не тільки до прибульців, але й до людей…
З пам’яті проти волі полилися потоком спогади – епізоди з життя, картинки, що змістом та кольором рішуче підтверджували викриття, зроблене товаришем (чи то колишнім товаришем). Плин все сильнішав, перетворюючись на скажений калейдоскоп пережитих події. Обличчя, предмети, почуття, переконання, враження заходилися зливатися воєдино, переплітаючись білими нитками непроникного туману. Невіруючий відчув себе злочинцем на лаві підсудних. Прокурор безперервно читає звинувачення, підкріплюючи його безкінечним рядом доказів. І чим більше злодіянь викривається, тим яснішим стає як майбутнє, так і минуле.
Зніяковіння впевнено переходило у пригнічення. Чоловік більше не міг спокійно зустрічатися з Рафаїлом поглядом, адже відтепер бачив у ньому лише власне, чисте від усякої полуди, відображення. Так закінчується дружба, коли відкриваються очі.
- До тебе прийшли. – байдужим голосом сказав янгол. Він вже встиг заспокоїтися й обгорнутися звичним тепло-жовтим сяйвом.
Директор іще не втямив що до чого, як вхідні двері відчинилися, і в кабінет ввалився русявий здоровань з ледь посивілими скронями. Він хотів був щось мовити, одначе завагався, бо очікував зустріти в кімнаті тільки Ігоря.
- Добридень, Мареку. – не розвертаючись обличчям до гостя, привітався Рафаїл.
- Здоров, Рафе… – зам`явшись відповів той. – Ви…
- Ні, я вже йду. – кинув янгол, а потім до директора. – Не дарма в тебе прізвище таке, Фомо.
По цих словах крилате створіння піднялося зі стільця і вийшло з кабінету. Невіруючий приречено дивився йому в слід.
Принесена Мареком пляшка коньяку дуже швидко спорожніла. Ігор жодного разу не пригубив янтарного трунку. Всю роботу гість виконав самотужки, неначе хотів до памороки напитися, але боявся зробити це наодинці.
- Так ти мені розкажеш, що з тобою сталося? – запитав директор, іще відчуваючи гнітючий присмак неприємної розмови з янголом.
- Знаєш, який сьогодні за день?
- П’ятниця.
- Ні, не просто п’ятниця. – шмигнув носом співрозмовник. – Страсна п’ятниця. Цього дня помер Бог. Його розіп’яли на хресті, проштрикнули серце списом і поховали. А на третій день… Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, хто в гробах, життя дарував.
Від останніх почутих слів Ігореві стало трохи не по собі: минуле заходилося занадто часто стукати у двері. Коли він був хлопчиком, то кожного Великодня разом з батьками ходив у церкву на нічну службу. Збудований доволі невеликим храм вміщував у собі на диво багато людей. Тож всі стояли щільно, тісно притиснувшись один до одного, так що й яблуку не було де впасти, але у той же час ніхто нікого не штовхав. Складалося враження, ніби юрба перетворилася на єдиний живий організм, що вітає світ з Воскресінням. «Христос воскрес із мертвих» – виводив невисокий, одначе міцний на вигляд, священик. А кожен з усмішкою на вустах йому радо підспівував.
Тоді багато людей вірили у Бога. А зараз же все змішалося: прибульці, як дві краплини води схожі на янголів, Кінець Світу, відповідний уявленням про Апокаліпсис, неземні, майже божественні, технології… І якщо спочатку з появою осяйних створінь усі враз повірили в існування Господа, то за тридцять три роки потому про релігію майже ніхто не згадував, адже приїлося, призвичаїлося, а сакраментальне виродилося, зробившись нудним та буденним. Утім, наївне й безтурботно довірливе ставлення до прибульців, немовби до справжніх янголів, чомусь залишилося.
- Чому люди не повстають із мертвих Ігорю? Творець же зробив нас по образу й подобі своїй. Так чому ж Він може воскреснути, а ми ні?
- Я не філософ і не богослов, друже, відповіді не знаю. А вигадувати не хочу. – директор починав здогадуватися, що змусило Марека – міцного наче дуб чолов’ягу, який ніколи не скиглив, не падав духом, а під час війни не просив пощади – настільки змінитися, ба більше – зламатися. Здогад цей був настільки ж страшним та розпачливим, як і останнє запитання. – Роз…
- Схоже, я був дуже поганою людиною, якщо небо забрало в мене дочку. – мало не зі сльозами сказав гість.
- Мені дуже шкода. – на силу вичавив з себе Ігор. Це вперше помирав хтось з його знайомих, відколи глибоким старцем відійшов на той світ Петрович.
Єдина дитина в сім’ї, викохана, виголублена дівчинка, яка за місяць мала ввійти у повноліття. Невіруючий добре пам’ятав її. Ту, чиє ім’я марновірно побоявся згадувати. Світлі кучері, округле личко, ласкава посмішка, великі щирі блакитні очі, добра вдача, ніби справжнісінький янгол. Від цього порівняння всередині директора все перевернулося, бо одночасно з пам’яті ринули й учорашній жахливий інцидент, і розмова з Рафаїлом, і перша зустріч з янголами, і власна «параноя», і діти, і те, як образив старшенького, і те, як обіцяв дружині вибачитися. А якщо завтра з кимось із його сім’ї станеться таке горе? Що тоді?
Чоловік побілів.
- …знайшов її коло порогу: таку ж саму красиву та квітучу, але мертву. – заїкаючись закінчив Марек.
Настала дуже довга мовчанка. Кожен марив про своє. Гість упивався власним нещастям, картаючи себе і Бога смертю дочки, а Ігор… Він тонув у спогадах, наново переглядаючи мотиви особистої поведінки. Невже кожного разу на прийнятих рішеннях стояла лукава печатка недовіри й підозрілості? Невже за всяким зробленим вибором так чи інакше стояв страх, боягузтво, а не щире бажання по-справжньому досягти мети?
Раптом Марек підвівся, обійшов стіл і незграбно впав на коліна якраз перед товаришем. По обличчю чоловіка текли сльози. Директор спершу ніяк не відреагував, адже був зайняти власними малоприємними думками. Проте коли сердега почав говорити – Ігор відразу ж забув про особисті проблеми й, заклякнувши на місці, приголомшено витріщився на співрозмовника, котрий заходився до останньої краплі виливати свою душу.
- Ти пробач мене, друже, за мою жорстокість, брехню та ненависть. Я ж тоді не просто хотів тебе вбити – познущатися хотів. Правду кажу. Я ж бо бачив: ніякий ти проти мене боєць у рукопашній. Один на один не встоїш. Та й ніж мій улюблений завжди був під рукою. Господи, ким же я став. – чоловік ще сильніше схилився до підлоги. Тепер він нагадував зруйновану нещадною стихією гору, гострий і могутній кам’яний пік якої перетворився на пологий попелястий пагорб-горб.
- Мареку… – видавив з себе Ігор.
- Не перебивай. Я маю закінчити. Маю очистити сумління. Може тоді Він поверне… Поверне мені… Поверне мені мою доню… – голос бідолахи надломився, втративши звичні інтонації. Здавалося, то вже була не людська мова, а передсмертний хрускіт поламаного дерева.
Нарешті Невіруючий вийшов із заціпеніння. Усвідомлення ситуації, що склалася, прийшло миттєво – у товариша трапився серйозний нервовий зрив. Тож, на деякий час забувши про власні проблеми, Ігор заходився діяти. Спочатку спробував самотужки підняти друга з підлоги й посадити назад у крісло. Одначе не вийшло. Після чого набрав номер медпункту та викликав допомогу.
На щастя, медики прибігли швидко. Поки захеканий лікар, вколовши заспокійливе, на місці уважно оглядав Марека, санітари завбачливо розклали ноші. Директор спостерігав за всім цим немовби здалеку, неначе він не був прямим учасником подій, а лише випадковим свідком. Свідком, який опинився не в тому місці і не в той час.
Власне тіло для Ігоря раптово стало ніби чужим: руки й ноги налились свинцем, а в голові нещадно загупали барабани. Чоловік похитнувся. Занадто багато подій для одного дня.
Марека було вирішено госпіталізувати. Кремезні санітари підійшли до недужого, з легкістю підняли і обережно поклали його на ноші. Той несвідомо силкувався опиратися. Проте, спроби виявилися занадто кволими: ніхто їх навіть не помітив.
- Вона ж нічого. Це все я. О доню, моя доню… – ледь чутно бурмотів бідолаха, зникаючи в дверному прорізі.
Невіруючий повертався додому, коли надворі була вже глупа ніч. Місяць на диво яскраво освітлював будинок, надаючи йому несправжнього казкового вигляду. Скошений дах перетворився на берет, темні вікна другого поверху – на двійко здивованих чорних очей, освітлені ж вікна першого майже повністю затуляли кущі, через що споруда-істота мала незрозумілі жовтуваті рум’янці на щоках. Тим самим виникало враження певної недоговореності, двозначності. А ось двері більше нагадували роззявлену пащеку, аніж рот… Тож казка могла спокійнісінько перетворитися на кошмар, де ожилий будинок із задоволенням живцем з’їдав своїх господарів, котрі мали необачність у ньому оселитися.
Наблизившись впритул до входу в оселю, Ігор вже збирався діставати ключі, як двері відчинилися. На порозі стояла Оля з якоюсь незнайомою молодою жінкою.
- Добрий вечір, пане Невіруючий. – скоромовкою випалила від несподіванки дівчина.
- Добрий.
- Це пані Валентина – класний керівник нашого Вовчика. – представила жінку дружина. – Ти з нею позавчора розмовляв по телефону.
Ігор задумався, намагаючись згадати про що саме спілкувався з учителькою. Але в нього ніяк не виходило. Пам`ять немовби позакривала усі двері на засуви зсередини і нікого до себе не впускала.
- Пане Невіруючий, з вами все гаразд? – стурбовано запитала Валентина.
Директор мав жалюгідний, нещасний та розбитий вигляд. Не помітити цього було просто неможливо.
- Важкий день. – понуро відповів він. – Володимир бешкетував у школі?
Від чоловікового запитання погляд Ольги зблиснув гнівом. Вона ледь стрималась щоб на нього не нагримати. Одначе той не завважив різкої зміни її настрою. Не в тому стані знаходився Ігор, аби помічати подібні речі. Хоча помічати було що. Завжди моложава дружина за день ніби постарішала на добрий десяток років. Невеличкі зморшки тягнулися від кутиків заплаканих очей, а на обличчя спадало кілька сріблястих волосин.
- Ні, ні, ні. Нічого ваш хлопчик не накоїв. Тут просто…
- Пані Валентина вже збиралася йти. – втрутилась Оля, бачачи, що класному керівникові забракло слів. – Відвезеш її додому?
- Я б не…
- Не варто. Мені швидше самій дійти. – з полегшенням мовила вчителька. Їй дуже не хотілося ані розповідати про вранішні події, ані щоб її хтось проводжав. – Доброї вам ночі.
- Доброї…
- До побачення, пані Валентино. Ще раз дякую за допомогу. Не знаю, як би ми без вас справилися.
- Не треба дякувати, вони ж у певному сенсі й мої діти. – по цих словах дівчина спритно оминула директора, який трохи загаявся коло дверей, помахала подружжю ручкою і швидкими кроками рушила вулицею.
Ігор похнюплено увійшов до хати. Йому дуже не хотілося ні з ким розмовляти, нікому посміхатися, навіть дивитися ні на кого не хотілося. Єдине, що було потрібно чоловікові – це впасти в ліжко й забутися. І чим на довше – тим на краще. А от Ольга потребувала слів. Вона мала виговоритися, ба більше – викричатися. В ній палахкотіла лють, котра облудним клубком підступала до горла, аби вилитися всією своєю отрутою на першого ліпшого. Материнські страхи, прагнення справедливості та важкий душевний тягар сьогоднішнього дня підігрівали гнів, змушуючи жінку виплеснути назовні все, що накипіло.
Вона закричала. Голосно, дико, навіжено, ніби не жінка, а вовчиця. Мова її лилися вируючим крижаним потоком, який був гостріший за сталеве лезо ножа, а обпікав сильніше за полум’я лісової пожежі. І це зачепило Ігоря. Здавалося, ніщо не здатне вибити його зі стану пригніченої, безсилої байдужості, проте слова, котрі ранять болючіше за зброю, змогли. Невіруючий, стоячи у коридорі навпроти ошалілої дружини, почав сприймати окремі уривки, фрази: «невдячний батько», «жалюгідний чоловік», «бідний хлопчик», «нещасна дівчинка», «лікарі приїхали вчасно», «відвезли зі шпиталю додому», «сидиш там на своїй роботі зі своїми янголами, щоб вас усіх», «а якби ти, гадюка, хоча б раз подзвонив і поцікавився»…
Пролунав різкий неприємний звук ляпасу. На щоці Ольги червоною відмітиною швидко проявлявся його слід. Жінка замовкла.
- Пробач мене, Олю. – благаюче, з тремтінням у голосі мовив чоловік. – Пробач мене, кохана. Я не хотів. Я просто…
- І ти мене…
Вони обнялися. Гаряче, аж до щему в серці й до дрижання в колінах. Кожен знову відчув, що не самотній у цьому світі.
Ігор розповів дружині про все, що з ним сталося: про Рафаїла, про Марека, про дивну янгольську поведінку та про горопашну знедолену людську. А Оля – про все, що спіткало її. Невіруючий жахнувся, коли дізнався як Володю забрала швидка зі школи через нервовий зрив. Як хлопчик ридав, зриваючи собі голос. А причиною тому була смерть однокласниці – Софійки.
Всі добре бачили (усі крім рідного батька): вона йому подобається, а він їй. Мало не кожен у класі кепкував з них: наречений та наречена, два чоботи – пара. А вони мовчки терпіли дотепи, не намагаючись навіть захищатися, адже знали й відчували, що це правда. Проте й зізнатися один одному не могли, бо ж діти ще. І не кожен дорослий зміг би витримати подібну душевну напругу, балансуючи між ніжними непевними тендітними почуттями та невблаганним тиском оточуючих. Можливо, Вовчик дійсно кохав Софійку. По-справжньому, по-дорослому. А вона – його. Коли б вони виросли – то певно одружилися б – завели дітей, збудували будинок, гуляли з собакою. Кохалися б у щасті та взаєморозумінні. А тут така трагедія.
- Хтось знайшов її у підворітті, майже біля дверей власного дому…
- Олю, а як виглядала Софійка? – з острахом в голосі запитав Ігор.
Жінка дістала мобільний телефон, щось там натиснула, після чого простягнула чоловікові. Той узяв пристрій і з жахом вп’явся в екран, де на фотографії красувалася гарненька дванадцятирічна дівчинка. Вдягнена у білий сарафанчик з такими ж сніжно-білими босоніжками. Неслухняні довгі руді кучері силкувалися затулити чарівне янгольське личко, що осяювало світлину по-дитячому щирою, радісною посмішкою. І цікаві очі, які ніби дивилися у майбутнє з надією та безтурботною ніжністю.
У Невіруючого все похололо всередині: та мертва дівчинка, котру він учора знайшов. То була Софійка – знедолене кохання його старшого сина.
