Тиша атлáсової мовчанки
Четверта ранку.
А між нами лишень слабкувате світло, розведене джазом.
Спокій. Незрозумілий та неоднозначний подих.
Та алкоголь. В надлишку.
Вперше за стільки часу ми готові берегти мовчанку, яка притаманна лишень зневіреним або ж щаслививм.
Лиш тут її з надлишком.
Бо ж не тривожить її метушнею рейкового трамваю незнайоме та не набриднувше місто.
Вже давно поламані мої нігті у відчайдушному намаганні зупинити час.
Дихання стихає і повільно гасне...
Малюючи сліди на шкірі атлáсовій.
Кудись дівається сутінь,а з нею, в такт, блідне й щастя...
Якого завтра теж [не стане].
