Еро-театр одного актора й виконавця
Рецензія на збірку Романа Бойчука «Шал у стані ейфорії». Інтимна лірика. – Івано-Франківськ, 2013. –
Чи існує межа між еротичною й інтимною лірикою? І якщо так, то як і за якими ознаками здійснюється цей поділ? Питання, певно, більше до фахівців, та все ж… Очевидно, що якщо існують два різні визначення, то й розрізнюються два типи поетичної оповіді: одна поезія промовляє про почуття, інша теж, але маючи на увазі їхнє безпосереднє втілення. До чого це я веду? Ось тримаю у руках дебютну збірку Романа Бойчука із промовистою назвою «Шал у стані ейфорії. Інтимна лірика», що нещодавно побачила світ у Івано-Франківську, перегортаючи сторінки якої мене весь час не полишало почуття, що автор трохи ввів у оману читачів, означивши свої поезії інтимними, тоді як більша їхня частина все ж тяжіє до еротичних. Це жодним чином не применшує естетичну вартість поетичних текстів «Шалу у стані ейфорії», а радше вказує на певну розмитість самих дефініцій «інтимна» й «еротична». Пропоную потенційним читачам дебютної збірки Романа Бойчука також пройтися її сторінками і скласти власне враження з цього приводу, тоді як далі спробую викласти більш предметний аналіз його творів.
Власне, еротика у сучасній українській літературі – це річ уже буденна. Якщо говорити конкретно про еротичну поезію, то тут також можна навести цілий ряд імен – Юрій Винничук, Леся Мудрак, Келя Ликеренко, Оксамитка Блажевська, Анатолій Хромов, Марта Брижак. Але для талановитого автора із виробленою манерою письма завжди знайдеться місце під сонцем. Зокрема, і у випадку із «Шалом у стані ейфорії» можна стверджувати, що ця поезія становить самобутній мистецький феномен і знайде свою читацьку аудиторію.
Поезія Романа Бойчука не гостро-еротична, до нас ніби озивається голос того «інгтеліґентного галичанина», якому і хочеться проспівати про своє земне кохання, але зробити це у такий делікатний спосіб, щоб жодним чином не принизити учасників дійства. Варто відзначити, що читаючи поетичні тексти дебютної збірки Романа, дійсно утверджуєшся в думці, що земна любов – це найвищий ступінь блаженства, ейфорія, шал, «гарем зірок», «еро-вистава тіней», «сьоме небо», «пекло перетворилось в райський сад».
Роман Бойчук створює специфічний театр, у якому піднесеною мовою, нерідко аж занадто патетично описує двох – Його і ЇЇ. Таким чином, дійова особа авторський постановок – Ми – такий собі злютований, неподільний займенник другої особи множини Така персона – Ми – декларується постійно і свідомо, майже в кожному поетичному творі, іноді навіть винесенням у назву твору «Ми і Ерато». Автор не мислить світ кохання як існування двох розрізнених світів (і тут досить декларативним є його постійне звернення до репрезентації жіночого й чоловічого начал у межах одного світопростору – Інь і Янь), двох героїв – чоловіки й жінки. Поет промовляє і за себе, і за свою кохану, промовисто ведучи оповідь від займенника Ми: «Ми – стрілки часу в позах, ліжко – циферблат» («Ми – стрілки часу»), «В наших тіней виростали крила» («Пристрасті хвиля»), «Лиш тільки піт стікать з нас буде, наче мед.// Зіллємось ми з тобою в одне ціле – // Це усе те, чого так сильно ми хотіли!// Вдихаєм з квітів ейфорії ми букет» («Букет із квітів ейфорії»).
Поетичний світ «Шалу у стані ейфорії» вибудовується у парадигмі патріархального світогляду. Тому голосу жінки, коханої поета, ми не чуємо. Лише звучать авторські інвективи, що і як має робити лірична героїня ейфорійного дійства: «Даруй цілунок свій, торкайся мого тіла, // А потім всього зацілуй мене і всюди» («Сьоме чуття»), «Спинись, мовчи – не треба слів!// Нехай за нас говорять наші очі» («Наша мить»), «Давай відкриємо великий Світ любові.// Дозволь відчути всі інтимності місця» («Світ любові»). Те, що все саме так і має бути, не викликає у поета жодних думок (альтернативи? заперечення? звісно, ні! адже все так довершено й прекрасно, тож для чого зважати на субординацію?), і навіть до поезії у нього такий самий суто чоловічий підхід: «Скорись, поезіє, скорись мені, ти – жінка:// Одіж ошатну з себе скинь, я роздягну.// Я покохаю твою ніжність, стан тендітний,// В себе влюблю твою оголену красу» («Скорись, поезіє, скорись мені, ти – жінка»).
Ролі розписує і визначає сам поет. Він – великий творець свого маленького поетичного світу: «Я – талий сніг, а ти – душа землі,// Я – вітер, ти – хмаринка сніжно-біла» («Ти вічність»). Але ж жіночі образи присутні? Невже вони справді не мають власного голосу? Так, ліричні героїні «Шалу у стані ейфорії» – це втілення ідеальних уявлень автора про жінку, це прояв його архетипу Аніми (неусвідомленої жіночої сутності чоловіка, що реалізується у творчості образами жінок). Це його театр, у якому він розігрує і жіночі, й чоловічі ролі, як наприклад, у невеличкому драматичному етюді «Налитий чарами весни»:
Березень – Впливай на мене звабами своїми,
Розтоплюй рештки скованих чуттів
Під кригами холодних почуттів…
Весна – Я сповнена рестарами твоїми,
Приливами тепла твоїх долонь…
Торкайся сміло стегон, персів, скронь..,
Входи, налитий чарами моїми.
Роман Бойчук грається і розігрує кохання (уявне, ейфорійне, навіяне, намріяне, яке лише наснилося): між Світанком і Ніччю, між Днем і Ніччю, між Осінню і трьома її коханцями – Вереснем, Жовтнем, Листопадом; на сюжет, зображений на гобелені. Мрійник і фантазер, цей поет дуже ніжний і ліричний. Навіть назви його творів промовляють самі за себе «Ніжно-ніжно», «Погляд твій ніжний», «Мить щастя… мить весни». Все так піднесено й романтично у поетичній реальності Романа Бойчука – жодних прикрих думок чи роздумів він не продукує і не переповідає читачу, все це лишилося поза межами, чи якщо хочете, завісою його еро-театру, як і межа відвертості, котру поет жодного разу не перетинає аж на стільки, щоб змусити читача червоніти. Це дійсно стан ейфорії – піднесення над всіма земними турботами, болями, жалями задля солодкого шалу кохання.
Якщо вести мову про формальний бік дебютної збірки Романа Бойчука, то тут слід відзначити, що він перебуває у межах традиційної версифікації, уникаючи радикального експериментаторства, новотворів, герметизації. Вдалими поетичними знахідками є акровірш «С.Е.К.С.» і алфовірш «Вечір інтимної лірики» – мабуть, авторові слід рухатися у цьому напрямку і далі. На жаль, не можна оминути певні недоліки, які дебютант, певно, не завважив. Існує ряд слів, які мандрують із поезії в поезію (скажімо, «енергетика», «інтим», «феромон», «брудершафт»), це ж стосується й повторення образів та обігрування ситуації. Самі по собі повтори є поетичними засобами, якщо їхнє вживання (зазвичай у межах одного твору) виправдане ритмікою цього твору, загальною візією поезії. Якщо ж повтор набирає рис самотиражування, це вже може бути загрозливим симптомом, на якій автору-початківцю слід звернути увагу.
Також не завжди виправданою, з огляду на усталену поетичну практику, є інверсія (порушений порядок слів), яка інколи утруднює сприйняття тексту: «Навмисне, наче ненароком, комірця// (Сорочки білої) мого торкнись вустами» («Світ любові»). Сама по собі інверсія є поетичним засобом, який увиразнює й логічно підкреслює сказане. Звісно, що кожен автор має право на вільний вибір тропів і фігур поетичного синтаксису, але не слід забувати, що краса слова не завжди повинна бути складною і піднесеною. Прості образи так само здатні торкати за душу. Такими простими й теплими словами поет звертається до своєї коханої дружини Олі, які присвятив чимало творів, і читач вірить йому, щиро захоплюється його почуттями.
Читацька аудиторія «Шалу у стані ейфорії» однозначно має бути дорослою (із червоним колом перестороги, що такі поезії юним читачам радше оминати до виповнення шістнадцяти років). У цілому, крім вікових, немає жодних обмежень, щодо читання дебютної збірки Романа Бойчука. Вона для всіх – усіх тих, хто, як і автор захоплюється радощами земного кохання.
