15.08.2013 18:16
only 18+
235 views
    
rating 5 | 9 usr.
 © Тетяна Белімова

НАЙПЕРШИЙ

«Девушка пела в церковном хоре
О всех усталых в чужом краю,
О всех кораблях, ушедших в море,
О всех, забывших радость свою»
Александр Блок

Леонід прийшов завчасно, до побачення лишалося добрих десять хвилин. Звичка… Букет – цього разу із рожевих гладіолусів – по сезону, у пакеті – шоколадні цукерки й пляшка вина, у кишені – заповітний ключ! Сьогодні особливий вечір? О! Сьогодні дуже особливий вечір! Він довго чекав (скільки? майже дев’ять місяців? може, трохи менше…), але вона того варта! Вона, безумовно, того варта! Вона – Катя, його дівчина, яку знав так давно (чи не з дев’ятого класу? разом ходили до Малої академії наук – тільки на різні секції), але наважився на щось серйозне («серйозне» – у сенсі попросити телефон, подзвонити після довгих і болючих вагань – а раптом відмовиться зустрітися, хоча й дала цей заповітний номер?) зміг лише, коли побачив її випадково в університетській бібліотеці центрального корпусу.

Його батьки не знали ні сном, ні духом про його захоплення, хоча біля будинку Каті (та й у самому помешканні) він з’являвся із завидною регулярністю, ніби декларуючи серйозність намірів (ось дивіться – все на виду!). Але признатися своїм? Їхній націл на Ізраїль, оформлення документів, продаж майна, списування із родичами й знайомими. Ейфорія впереміж із мандражем (як воно там поведеться? а раптом не вийде? не приживуться? не опанують іврит?). Все майже було готово і впиралося у документи. Сумніви у батьків також викликало його навчання (все таки реальний фах, та й диплом Шевченка «там» ніби котується…). Ще два курси… Не кидати? Чи кидати? Довчитися і втратити два роки? Зберегти два роки й розпочати навчання на нову вже в Ізраїлі? Сказати їм зараз про Катю? Все було б набагато простіше (хоча… хтозна?), якби вона теж мала хоч якийсь мінімальний стосунок до Ізраїлю (він навіть її батьків взявся розпитувати і скрушно відзначив, що тут зовсім інша етнічна чистота).

Але ж Катя була така чудова! Просто виняткова дівчинка (певно, ще дівчинка? а як інакше? їй всього два місяці назад виповнилося вісімнадцять!) і не лише тому, що була гарною. Навколо повно було вродливих дівчат, повз яких проходив, витріщався, можливо, навіть щось відчував і спокійно (інколи, чого вже гріха таїти?, роз’ятрено) йшов далі. Але Катя була якась особлива. Пригадав, як вперше почув її вірші – ніби відкрив для себе оцю дивну українську мову, таку анахронічну тут – у великому мегаполісі (так-так, Катя віршувала українською – і це теж вражало, бо народилася й виросла в Києві, звідки у неї цей націоналістичний накал?). Потім, цей дивний життєвий вибір – філологічний факультет? Кому це зараз потрібно? Можна захоплюватися віршами, але ж життя? Воно диктує зовсім інше. І звісно, хор. Їхнє перше побачення – її виступ на концерті, цей ніби воскреслий рядочок Блока, «девушка пела в церковном хоре»… Вона співала, щоправда, в університетському, але він, завжди чутливий до мистецтва, сприйняв це за знак – це і є вона, та сама! Повз таку неможливо пройти! Вона, звісно, про Ізраїль нічого поки не знала (хоч, може, про щось здогадувалася? він неодноразово заводив мову про те, як там гарно живеться колишнім однокласникам та іншим знайомим, тактовно замовчуючи родинні зв’язки), але ж мала дізнатися? Коли? Як? Про те, щоб взяти її з собою… Батьки… Обставини національної приналежності… Все було надто складно! Та життя – одне. І чи варто замислюватися про нього аж так глобально? Зараз – ось є воно, можливо, кохання (обоє вони так це і називали), а завтра? Хай це буде завтра, та й по тому.

Ось на доріжці з’явилася вона. По-літньому відритий сарафан, не викличний чи вульгарний, але все ж дражливий відвертими лініями (за смак він теж цінував її, як за певну, у багатьох відсутню чесноту), мінімум косметики, довгі коси, що вільно розсипаються від ходи. От тільки… Скільки вже просив…

- Привіт, Катрусю! Люба! Візьми серветочку! Сонечко! Зітри цю помаду! Ти й так гарна! Чесно!

Так вдало все склалося. Навмисне не придумаєш. Квартира їхніх знайомих, що вже декілька років щасливо насолоджувалися життям у тій самій землі обітованій (його батьки здавали її за довіреністю – на правах друзів), саме звільнилася від чергових квартирантів. Нових поки що не було. Леонід тайкома взяв ключа від цього помешкання. Це був такий шанс! А де ж іще? У себе вона не погоджувалася, та й там весь час хтось крутився… У нього – це теж була якась фантастика (його мама працювала вдома). Так що треба було хапатися за цей шанс.

У нього ще ніколи не було нічого. Ні з ким (їй він, звісно ж, натякнув, що має досвід… як визнати, що це для нього вперше? та й прочитавши так багато на «цю» тему, вже й сам повірив, що таки досвідчений). Про Катю – він не сумнівався ні хвилини, якось думка навіть не працювала у цьому напрямку. Він був би не розчарований (ні! це навіть не те слово!), він, певно, був би прибитий, якби дізнався, що у неї вже «було», що вона має, хоч і мінімальне, але власне, не вичитане, уявлення про це. Така скромна відмінниця, домашня дівчинка…

Минулого літа Катя вступила до університету. Стільки мрій – планів – сподівань – відкладених вражень – емоцій! Радість від здійснення омріяного! Життя – воно таки прекрасне! Бо має такий чудовий багатообіцяючий початок! На дачу так не хотілося – нудота без просвітку, але хто ж поможе батькам? Та й сидіти у місті весь час? Приїхала на тиждень (максимум – на два), але залишилася там до кінця літа. Причина була проста – крім таких знайомих Мар’янки із Юрою – сусідів і друзів, приятелів дитинства, майже рідних, які були із місцевих, з’явився Антон.

- Антон? Це хто? – спитала вона у Мар’яни, яка за неповні півгодини вже встигла раз сто (не менше) згадати це ім’я.

- Салют, девчёнки! – біля Юри стояв він – худий, довгий, смаглявий, із в’юнкими пасмами непокірного волосся (майже Електроник із фільму її дитинства), і привабливий із першого погляду – Антон.

Кому він міг не сподобатися? Приїхав здалеку до родичів на відпочинок (цей російський прононс, незвично правильна вимова й наголоси видавали й без того, що він нетутешній, але правда просто приголомшувала – із Петербургу! це ж треба!). Закінчив перший курс престижного факультету не менш престижного вузу (мати рідна! хто там тільки не вчився!). Він був просто вражаючим – співав під гітару Цоя (не полінувався, привіз інструмент із собою), робив стійку-переворот, як акробат, розгойдуючи своє довге тіло, плавав і пірнав не згірш за рибу. Але найголовніше, читав з пам’яті поезію Блока, Аненського, Гумільова, Ахматової (увесь вік російської срібної поезії, знаний виключно з хрестоматій, зазвучав якось так… навіть не по-особливому, а в авторському виконанні – виконанні Антона). А вони втрьох (вона й Юра із Мар’яною, які були двоюрідними братом і сестрою) враз принишкли біля нього. Він затьмарював всіх, диктував і визначав розклад дня, місця здибанок, умови гри чи радше якоїсь веселої дурні (не важило у що, не важило як, чи у м’яч, чи в картярського «дурня», просту шкільну гру «слова», «міста»), очолював їхні походи на дискотеку місцевої бази відпочинку. Тут, на цьому літньому, огородженому простою сіткою, танцювальному майданчику, Антон врешті зробив вибір між Катею і Мар’янкою (це вперше відчуте суперництво особливо вразило Катю тим, що, власне, супротивницею стала та, яка вчора, й у минулому, й позаминулому, й поза поза минулому році була подругою). Оці всі безкінечні дуелі-поєдинки між ними (хто краще зможе насмішити Антона, хто буде грати із ним у парі, кого першого він, зробивши із Юрою імпровізовану приступку зі сплетених рук, підкине в охолоджуючий вир Десни?) закінчилися із офіційним запрошенням на повільний танок… Мар’янка відразу щезла. Юра ще тупцював якийсь час, про щось перемовляючись із знайомими дівчатами, але врешті і його не стало.

Перший поцілунок… З ним! Цього не забути ніколи! Потім будуть інші поцілунки (багато чи мало – хто їх рахуватиме?), спершу, звісно ж, з ним, пізніше – з кимось іншим... Але цей… Вперше відчута ніжність, довіра, якесь ще неусвідомлене бажання і оце невисловлене, але відчуте – нехай – це – не – закінчується! Ніколи! Нехай його руки обіймають! Його губи цілують! Полиски місячного сяйва промальовують і промальовують на Десні доріжку!

Він… Антон… Чому всі грані буття зійшлися в ньому? Одному? Він був такий, про якого завжди мріялося! І водночас він був зовсім не такий, яким уявлявся у снах – мареннях – проекціях – візіях майбутнього життя. Оце вигоріле до білого буйне волосся і майже циганська засмага (на це реагували всі! без виключень!). Майбутній фах поважного фінансиста і схильність до епатажу, безкінечної дурні й розігрування. Але всі ці його вади й чесноти були ніщо у порівнянні з цим успадкованим від батька прізвищем на «ко» й абсолютно свідомою декларацією своєї російськості, її первинності й вищості стосовно всього «мєснава»… Всі вони втрьох – Юра, Мар’яна та Катя – не змовляючись запопадливо перейшли на російську. Особливо тяжко було наломлюватися брату й сестрі, які, живучи в тридцяти кілометрах від столиці, ніколи майже й не чули тої російської, хіба що злощасний суржик, завдяки котрому всі слова, інколи перекручені й перенаголошені, оглушені фрикативним «г», давалися їм відносно легко. Для

Каті ж, яка останнім часом намагалася розмовляти українською, хай книжною, ніби виписаною зі шпальт словників, але своєю – рідною – національною, це стало перманентним докором сумління, який, звісно ж, частково нівелювався усвідомленням того, що Антон таки зовсім не володів їхньою мовою. Хоча це й не важило. У тому питанні, яке вона задавала собі повсякчас (а одного разу навіть із якоюсь дитинною безпосередністю наважилася задати і йому), це не важило нічого:

- Слухай! Чого ти так до всього українського?.. Невже ми й, справді, такі вже селюки? Чого українці так тобі не подобаються?

Антон міг не знати української, хоча й був на половину українцем (та й, зрештою, де б мав її опанувати? поза межами України, якщо навіть не всі й тут її знали та розуміли?), але він міг не забивати їх постійним декларуванням вторинності. «Чи була б Україна, якби Росія не виграла Вітчизняної війни?», «яка у вас література? хіба ваших письменників знають у світі?», «у вас ніколи тут не було ні батюшки-царя власного, ні держави!», «ви ж – хохли! хохлома, одним словом!».

Він просто не знає, але вона йому розкаже! Ніколи не чув, але від неї почує! Про все! Про Трипілля – Скіфів – Княжичів – Престольний Київ – Січ – Крути – Сандармиг – Соловки! Вона ще не знала у свої сімнадцять (потім, звісно, відкрила для себе цей закон буття), що світогляд вісімнадцятирічного – цілком сформована річ, у яку вже, на жаль, не можливо внести жодних змін чи корегувань…

Це сталося вперше, коли він сказав їй, що за тиждень їде:

- Прийдеш сьогодні до нас десь після п’ятої? Знаєш, я вже двадцять шостого поїду… Хотів побути з тобою…

Літній розморений спокій. Відчинені навстіж двері й вікна тьоті Аллиної дачки, де жив Антон. Нікого нема – всі на Десні, ловлять останні сонячні дні. Її домашні теж пішли на Десну, а вона упросилася побути вдома – болить голова (певно, на сонечку перележала).

Чи має це бути тут і зараз? Із ним? Чи варто чекати того – самого – єдиного, із яким під вінець (так, зрештою, в один голос радили мама й бабуся, наводячи безліч дидактичних «прикладів» з життя і без кінця повчаючи, як мають поводитися пристойні дівчатка), чи жити «повним життям» (невідомо взагалі, коли воно буде те заміжжя, та чи й буде?). Всі ці питання навіть не виникали у Катеній голові (хіба що постфактум, коли вже й розмірковувати, власне, не було над чим), не з’являлися, не народжувалися. Більше того, вона якось і не припускала, що Антон замислюється над «цим», чи планує «це» (хіба що жартома? підколюючи? висміюючи «взгляды – девушки – пушкинского – века»?), адже вони знайомі якихось неповні два місяці…

Заскочена зненацька («но ведь ты же знала, что это непременно будет? или ты не любиш меня?»), але ж… Але ж, як відмовити Антону, про якого сама ж днями й ночами строчила вірші («ну ладно, прочти… хотя на вашем тєлячем…»), сама жартома називала Блоком (і він приймав це, як належне – «не ты одна заметила»), сама визнала, що він єдиний – на – цій – планеті – і – навіть – у – космосі – такий (а іншого? якого іншого? хіба може бути після Антона хтось інший?), сама радісно підтвердила, що – і – я – тебе – теж!

- Тебе не могло понравиться! У тебя же первый раз! У женщин так не бывает!

Вона сиділа на його ліжку, звісивши ноги, а він поклав голову їй на коліна («хочу спать! устал!»). Перебирала непокірні в’юнкі пасма. Його волосся… Таке рідне… Воно пахло чимось дуже знайомим – полем, Десною, літніми яблуками. Сонячне світло пробивалося крізь старосвітські, але біленькі й накрохмалені, тьоті Аллині фіранки. Розсипи візерунків на підлозі, повторені контури вибитих квіточок на шафі, одна з дверей якої була дзеркалом. І там, у цьому трохи тьмяному люстрі, Катя побачила оце дивне видиво, яке закарбувалося у пам’яті назавжди – гола вона (лише білі трикутнички від купальника світяться на засмаглому тілі), і Антон (звісно ж, теж без одягу) – довершений своєю статурою, бронзовим кольором тіла із білими залисинами сідниць, ніби антична статуя бога Аполлона із підручника світової історії, тільки жива, тепла й… кохана.

- В – моём – доме – не – видно – стены… Я – слеп – но – я – вижу – тебя, - наспівував Антон під гітару. Їй давно треба було бути вдома (знову буде сварка – вичитування – питання – істерики…), але ще не було «цього», бо ще не всі сплять, ще не всі вклалися у цьому домі… А без «цього» – на останньому тижні їхнього існування – тепер ніяк! Ні йому, ні їй («детка! а ты шаришь в этой теме, хоть и маленькая совсем!»).

- Ну, прощай, моя хохлушка!

Хохлушка… Це, певно, така невесела птаха, як ота давньоруська чайка-зигзиця. Що ж літай, чаєчко, над сумною осінньою Десною, над дачними будиночками, утиснутими в шість стандартних, відведених за схемою квадратів. А краще не потикайся сюди зовсім – до весни, до літа, до повного зцілення.

Ні зальотів (це теж життєвий фарт!), ні дзвінків (якщо не рахувати тих двох офіційних «як ти доїхав – спасибо, все хорошо»), ні минулого, ні майбутнього, лише вірші – вірші – вірші, сумні, як осінні листочки… самотні, нікому не потрібні, як зужиті пожухлі квіти у вазі. Ті самі квіти, польові, зірвані ним для неї. Їх випадково забули на столі в кімнаті (просто не викинули на смітник, коли закривали дачку на зиму).

Де проходить та межа, коли кохання переростає у свою протилежність? Із яких глибин підсвідомості виринає люта ненависть, до того, кого ще вчора обіймав – цілував – віддавався?

Коли батько їй сказав (це було наприкінці жовтня), що їй дзвонив «молодий чоловік із приємним голосом» («ні-ні! він не назвався, лише спитав, коли ти будеш?»), вона відчула, що літо повернулося – хай на день – годину – відстань дзвінка! Але це дзвонив не Антон, це був Леонід, давній знайомий, серйозний, розумний, ґрунтовний в усьому до дрібниць.

- Де ми можемо зустрітися? А приходь на цьому тижні на концерт в центральний корпус! Я буду виступати – співаю в хорі.

І він прийшов. Із великим букетом – урочистий і дорослий – справжній кавалер. Леонід був таким несхожим ні на кого із її знайомих молодих людей (вона навіть не відразу наважилася назвати його Льонею – так просто, по-домашньому…), і найменшою мірою, звісно, скидався на Антона, радше був його антиподом. Він відразу погодився розмовляти з нею такою-сякою українською, хоч і був із абсолютно російськомовної, за всіма міськими розкладами, родини («жили по всякім городам і вєсям»), цілком щиро захоплювався її віршами і співом, і навіть перейнявся питанням її родоводу, роздивляючись запропонований батьками альбом із старими пожовклими світлинами.

Ні. Космосу не було. Не було польотів. Не віршувалося. Але була дружба, спільні інтереси, постійні теми для обговорення, «культурні» походи у музеї – театри – виставки, зрештою, його КВН-івська розвесела компанійка, яка прийняла її, ніби рідну. Поступово народилося захоплення. Та й як таким можна було не захопитися? Ерудованим, розумним, начитаним, із своєрідним (але менше з тим) почуттям гумору? Але, найголовніше, до Льоні була інтуїтивна довіра. Навіть тато врешті прийняв його («не те що той, «літній», прости, Господи!»). Мама зронила якось, що «за таким будь-яка проживе, мов за камінною стіною». От тільки… до себе Льоня її не запрошував («це моє особисте життя – до чого тут батьки?.. ще не на часі… мама часто хворіє, а зараз взагалі на лікарняному»).

Чи було це кохання? Чи можна було ствердно відповісти на це питання, знаючи як можна шаленіти – горіти – божеволіти від одного лише дотику?

«Це було вікове!» – переконувала себе Катя. Люди дорослішають і їхні чуття змінюються. Вперше, певно, закохуються саме так, ніби впадають у лихоманку… А потім одужують, вже мають імунітет і зрілі почування. «Він мені підходить. Він такий, яким має бути мій хлопець», – написала Катя у своєму щоденнику. Про те, що це був вибір розуму, а не серця, вона не зізналася… навіть собі…

Льоня довго не міг відкрити дверей, чи то від хвилювання, чи замок і дійсно був «із секретом»?

- Завтра підемо до мого товариша на квартиру? Він, правда, зараз не в Києві. Просив приглянути… А потім ще кудись сходимо, добре?

Катя чула, як стишився його голос (навіть телефоном передалися ці флюїди неспокою!), розуміла, що він чекає на її відповідь (бо ж і так ясно, чого йти на чужу квартиру, коли хазяїв нема?). Все вже між ними було погоджено, чого ж їй тепер комизитися? От тільки… Вона так і не змогла розповісти Льоні про «перший раз» (та й чи треба? але ж не сказати теж не випадало? може, безпосередньо «перед»? чи вже після того «як»?).

«Цього разу все буде добре! Льоня – такий як я! Ніби моє продовження! Він мене кохає і розуміє!» – занотувала Катя після їхньої телефонної розмови. Їй хотілося близькості із ним? У процесі стане ясно? Він же не буде її силувати? Звісно, ні! Хто завгодно, тільки не він! От тільки, коли він ніжно лоскоче її по колінцю, чи намагається опустити руки з талії трохи нижче, замість знайомого гарячого тепла виникає якесь тупе одерев’яніння. Але це мине? Мабуть, мине.

Вже випито було півпляшки вина із принесених Льонею пластикових стаканчиків (не варто брати хазяйські… не відомо, хто тут квартирувався…), але все йшло якось не так. Катя була зажата (певно, від хвилювання… перший раз… воно й ясно), вона цілувала його, але не жагуче, а ніби механічно (хоча це не зовсім те слово). Попросила опустити жалюзі, потім – розкласти диван (так буде більше місця!).

- Перший раз завжди нелегко… але головне – почати… – ніжно шепотів Льоня їй на вушко. Він стягнув із неї білизну (сарафан вона зняла сама. яке полегшення! бо опанувати ці крючки із шнурком на спині… це теж не з першого разу вийде…), тепер залишилося небагато – стягнути власну, а далі… вже природа візьме своє.

Він пестив Катю так, як знав (чи думав?), що треба (компетентні джерела радили! вагомі видання підказували, як слід поводитися з жінками!), намагаючись розворушити її, завести, втягти в процес. Вона теж рухалася у межах жанру, але коли за тими ж неписаними правилами їй треба було взятися за нього, раптом вся зажалася:

- Льоня, ти що єврей?

Механічно махнув головою і не міг зрозуміти, що з нею відбувається? Чого це раптом сіла і вкняпилася кудись в стіну? Єврей – не-єврей? Чи це важить зараз? Раніше її не обходила його національна приналежність, навіть питання ніколи такого між ними не виникало, хто ким є і чи охрещений – освячений, чи син колишніх партійців? Чого це їй заманулося це з’ясовувати? І саме зараз?

- Це так… після обрізання?

- Як – так?

Подальший Катін вчинок його просто шокував! Згребла свої і речі й кинулася до ванної.

- Вибач… я не можу… певно, іншим разом…

Він провів Катю додому, зловив першу-ліпшу тачку, яка їхала до центру (ні! тіснитися у громадському транспорті після всього пережитого сорому, ганьби, приниження? вона йому відмовила! і чого?), повільно плівся через скверик Чкалова до свого будинку. Усі вільні лавиці позаймали парочки, які цілувалися – милувалися без жодних упереджень і забобонів щодо національних – моральних – релігійних ознак… Ніби на зло! А йому дісталася така-от чудна (справжнє чудовисько, чого вже там…), голова якої забита якимись дурницями чи вичитаною старосвітчиною (або ж самостійно вигаданими фантазіями, від чого, однак, не легше).

- Льонічка! Де ж ти ходиш? У такий день?

Мовчки дивився на батьків, які вдвох вийшли до передпокою (ніби на Новий рік чи день народження, коли необхідним є сімейний кворум – для підсилення урочистості) і щасливо переминалися, тамуючи дурнуваті посмішки.

- Льонічка! Є! Ми отримали дозвіл від міграційної служби Ізраїлю! І тьотя Рая сказала, що допоможе замовити нам квиточки за пільговим тарифом!

Слухав батьків, які навперейми поспішали донести до нього цю радість, цю пісню пісень, і ніби не чув їх (чи просто зміст сказаного ще не просочився – не осів у голові?). Всі думки крутилися навколо Каті, її останніх слів про те, що все буде, «це вже точно!», але наступного разу (якого наступного? може, йому через тиждень вже доведеться полетіти звідси… назавжди…).

- Льонічка! Чого ж ти не радієш? А! До речі! Тобі щойно дзвонила та дівчинка… яка не має звички називатися… вона трохи не вихована… А хто її батьки? Вони хоч євреї?

Та він уже був не з ними. Швидко схопив телефон і побіг до себе в кімнату.

- Я буду дзвонити! Потім поговоримо!

Лежав, уткнувшися обличчям у подушку. Заходила мама – вдав, що спить. Поправила подушку, забрала телефон і вийшла.

Катя назвала його зрадником, коли він півгодини назад їй все розказав про Ізраїль, про переїзд, про своє нове життя на новій батьківщині (може, не варто було поспішати? сказав би ліпше вже завтра й наживо, але так хотілося поділитися радістю із нею, найріднішою!).

- Я приїду за тобою! Може, через рік, а може, й раніше! Там дуже гарно! Ми будемо щасливими, ось побачиш!

А вона? Сказала, що у неї інша батьківщина, і що вона нікуди не поїде! Хіба не дурна? Просто хвора!

Рвучко встав, дістав їхню спільну фотокартку із шухлядки свого столу і відірвав її, отак просто розчахнувши їхнє злите зображення на дві половини! Відірвав від себе! Назавжди!

Публікації: Тетяна Белімова

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 27.05.2019 17:11  роман-мтт => © 

В тому і справа - це таке нині, еміграція, це не дивує і не чіпляє, тому пропустив мимо уваги. Ну буває, ну виїздять. А про кохання - цікаво було. 

 27.05.2019 09:08  © ... => Душа 

Щиро вдячна, пані Олечко, за увагу!!! 

 27.05.2019 09:07  © ... => роман-мтт 

А про еміграцію в Ізраїль? Не переконала? От коли обрізаний - тоді таки справжній???
ПС: річ була не в обрізанні, а в коханні (майже в риму). 

 27.05.2019 09:05  © ... => роман-мтт 

Господи, Романе))))) Дякую Вам! Їй-бо... У такий важкий період змусити усміхатися від старого (дуже!) твору??? Респект! Подяка! Уважуха!!! Цьому творові років із десять. Зараз це не актуально. Чорнобриві вже втямили... І без довідок. Інколи танки діють і на мозок, до того ж сильніше, ніж застороги класиків... 

 25.05.2019 10:28  роман-мтт => © 

А взагалі текстом заколисали, бо те що Льоня - єврей, я чомусь зрозумів лише на моменті виявлення обрізання :) 

 25.05.2019 10:27  роман-мтт => © 

Я б прокоментував, але такі коменти тут заборонені. :) як буде час - заходьте, поспілкуємось.

Кохайтеся чорнобриві, як всі довідки позбираєте :))))) 

 24.05.2019 13:56  Душа => © 

)))))))))))))))))))))))))) Гарний епітет, Пані Танечко!!! А я б теж так вчинила!.. так, з національних і релігійних міркувань!.. Далі більше того..)) Майстерно написано, пані Танечко!!! Нехай збереже нас все Господь!.. 

 03.12.2018 09:24  © ... => Уляна Яресько 

Дякую, Улясю) Так, у творі не про національну ідентичність, це просто один із акцентів. Але так сталося, що новела актуальна, на жаль. Згодна з Тобою на всі 100 %. Почуття національної гідності - невід`ємний складник людської гідності в цілому. Дозволяємо називати себе "хохлами", звертатися до нас у черзі "женщина" або "мамочка" - отже, заслуговуємо на це.

Як Тобі цікаво, ця новела існує в двох варіантах (до речі, маю три такі твори у двох варіантах). Один - тут, на сайті. Інший я цілком переробила і "продала" у "Львів. Кава. Любов". Можу переслати ще "львівський" варіант)

 30.11.2018 16:35  Уляна Ярес... => © 

Зачиталася... чудова новела! стійкішими нам, українцям, треба бути в питаннях національної ідентичності... Хіба може приваблювати людина, що ставиться зверхньо до нашої мови та будь-яких проявів українськості? Це, можливо, й не головне у творі, але актуальне і зараз... особливо зараз, на жаль... І епіграф з вірша Блока «Девушка пела в церковном хоре
О всех усталых в чужом краю,
О всех кораблях, ушедших в море,
О всех, забывших радость свою» теж наче про сьогоднішній день наш... Сподіватимемось, що наші полонені моряки все ж повернуться живі-здорові...

 17.08.2013 11:41  © ... => Наталія Сидорак 

Дякую, Наталко)) 

 17.08.2013 01:05  Наталія Си... => © 

Дуже класно...Тема просто ріже... 

 16.08.2013 17:36  © ... => Володимир Пірнач 

Дяки)) 

 16.08.2013 12:48  Володимир ... => © 

Класний текст.
Сподобалось.
Плюсую. 

 15.08.2013 21:21  © ... => Олена Вишневська 

Дякую, Оленко! Рада бачити! Думаю, це нікому не під силу. 

 15.08.2013 21:10  Олена Вишн... 

Було б добре отак відривати спогади і біль, як шматок фотокартки...
Майстерно, гарно! 

 15.08.2013 20:09  © ... => Світлана Рачинська 

дякую, Світланко, так і задумавалось)) 

 15.08.2013 20:07  © ... => Ірина Затинейко-Михалевич 

так і є... він - довершений руйнівник. Ізраїль не допоміг... І Штати теж. 

 15.08.2013 20:03  © ... => Світлана Рачинська 

Так, у Льоні особисте життя не склалося... Цей герой - списаний із реального прототипа. Пітерського я вигадала))) тому нічого сказати не можу))))))))))))) 

 15.08.2013 19:53  Ірина Зати... => Світлана Рачинська 

ага-ага...теж про це думала... не одну ще жінку на своєму шляху такий обережний Леонід відірве символічно від себе...розірве цілісність на двоє...зіпсує зверхністю істинний смак насолоди... 

 15.08.2013 19:45  Світлана Р... => © 

І ще, цей акцент, на дзеркальне відображення -"І там, у цьому трохи тьмяному люстрі, Катя побачила оце дивне видиво, яке закарбувалося у пам’яті назавжди – гола вона (лише білі трикутнички від купальника світяться на засмаглому тілі)...", як рубець, що закарбувався у пам"яті Л.Г. , і так вдало викарбувався в основній частині новели.

 15.08.2013 19:41  Світлана Р... => © 

Леоніду, з його законсервованістю - не легше прийдеться, а от Пітєрський - не пропаде))) 

 15.08.2013 19:38  © ... => Ірина Затинейко-Михалевич 
 15.08.2013 19:38  © ... => Світлана Рачинська 

Дякую, Світланко! Справді, люблю длубатися у психології))))) Думаю, Каті буде важко жити... Вона занадто цілісна. 

 15.08.2013 19:37  Ірина Зати... => © 

тішусь, що вмію людям приносити задоволення))))))))))))))))))))))))))) 

 15.08.2013 19:35  © ... => Ірина Затинейко-Михалевич 

йой... якби це із приватки вихопити "червоніюючого дівчачого смайлика" і всторомити його сюди... шкода, не зможу... просто пишу - почервоніла від задоволення)))))))))))))))))))))))) 

 15.08.2013 19:32  Світлана Р... => © 

Це була не любов... Класно. я поринула і втонула. Усе на краще) І у Каті усе ще попреду. Перший раз оступилася по наївності, а вдруге проявила мудрість, а може страх... Очевидно, що з роками підключається якась інтуіція...
Супер, Тань) Ти як завжди - неперевершенна в цьому жанрі!... 

 15.08.2013 19:28  Ірина Зати... 

дозволю собі нахабність зізнатися, що цю новелу прочитала вже тричі, і вперше не на нашому порталі. Твір дуже психологічно тонкий, літературно (як і завжди у нащої Тетяни) майстерний, культурно ціннісний (особисто для мене) тим, що справді простежуються нестандартність спілкування юних максималістів різних ментальностей (таких трьох непростих культур), що дуже актуально для нашого соціуму сьогодні...
Новела чудова! Юнацькі протиріччя, сила "хімічної" закоханості, яка обуздана вихованістю і певними табу, які таки зїзджають з рейок, бо ж - усе заборонене таке манливе...розчарування глибокі в людях, яких любиш так нестямно в такому делікатному віці...
Словом, я ще повернуся, бо дуже вже кожне слово намагнічене. Спасибі, Тетянко!!!