Поетеса
з рубрики / циклу «Оповідання»
Вона стояла на балконі у рожевій сукні і пила вологе вечірнє повітря з пелюсток подарованої троянди.
Їй подобався вечір без людей, але позаду неї, у залі, було повно натовпу. Їй подобався вечірній дощ, але на небі не було ні хмаринки. А ще вона не любила рожевий колір. Просто не любила.
І те, що її витягнули у такий тихий на цей галасливий захід, було теж не з приємних. Вона мала у рожевій сукні (чому рожевій? та ну, діло не в цьому…) читати свої вірші цілому натовпу незрозумілих типів, які запивали ЇЇ метафори і каблуками танцювальних туфель ламали ЇЇ кришталеві епітети. Вірші, присвячені не їм, а єдиному ілюзорному ідеалу…
«Браво!» - кричали вони, не розчувши половини слів. Кричали, бо так вимагали правила. Хороші такі, древні правила стада.
А хтось навіть кинув троянду. Рожеву.
І от вона стояла, знаючи, що її вже шукають, щоб запросити на танець або в якийсь журнал – повідтоптувати ноги чи фрази, байдуже.
Хтось підійшов ззаду. Офіцер? Гаразд, хай буде офіцер. Такі скоріше лишають у спокої.
Відчула майбутню приторність звичайних фраз. Затамувала подих…
Але він навіть не привітався. Дивився раптом в очі і прямо сказав:
- Чому Русалка залишила все, що в неї було?
Вона вдихнула на повні груди і вперше відчула приємне тепло повного місяця. Посміхнулася і сказала до троянди:
- Бо хотіла вийти за рамки…
