Повидло з яблук
Ти спізнився.
У саду дозбирують останні яблука.
Адаме, вже пізно варити яблучне повидло...
Я знайшла відповідний казан, дерев’яну ложку, але вже пізно, Адаме.
Я вже приросла до тебе, як шкоринки перестиглих яблук приростають до рук. Ти змиваєш їх, змиваєш, начебто звільняєшся від них, а потім раптом несподівано натрапляєш на них на іншому боці долоні.
Занадто пізно, Адаме.
Я приросла до тебе намертво і вчу нові слова з нової некириличної абетки.
А ще шукаю переписи повидла з яблук і вина. Ти не знаєш, Адаме, з яблук роблять вино?
Ми все одно його зробимо. І темними вечорами віднаходитимемо одне одного поміж свічками і зірками, питимемо вино і проситимемо Бога, аби наступний день був таким самим ,як і день минулий.
Ти ще пробуєш обернутися, Адаме.
Не треба.
Вже запізно виполювати із серця тернини. Знаєш, коли любов впивається колючками - це кінець... Для тебе того, колишнього, яким тебе ще пам’ятатимуть твої друзі і дзеркала. Не чіпай їх, Адаме! Пораниш пальці! Звісно, я заціловуватиму кожну ранку, але не треба... Я... цілуватиму і так твої руки.
Адаме, чи ти пам’ятаєш, скільки цукру кладуть у яблучне повидло? Коли треба збирати пінку і ховати його у слоїки?
Чиїсь пальці пожбурили в тебе жереб, аби ти позбирав докупи усе те, що ніяк не можеш збороти, як пінку з варення. А чи треба, Адаме, щось долати? Ти ж не знаєш, яку ціну доведеться за це платити... А якщо мною? Ти погодишся?
Занадто пізно, Адаме, відшукувати шляхи з лабіринтів, платити шалені гроші за мапи і питати нажаханих перехожих, де вихід з яблучного саду. Запізно, Адаме, бо поламано всі годинники і спалено всі календарі. Я тепер найтвоїша, Адаме.
Чи ти відчуваєш, як боляче, практично у горло, врізається намисто кольору обпечених яблук...
