Тепло твоїх долонь
Тримаєш мене на віддалі, немов припнутого пса. Чим ближче кроки до тебе, тим сильніше ланцюг впивається у горло. Так треба. Треба для всіх, окрім мене.
А знаєш, твої руки… ось яблуко на долоні, ось горішок, ось зозулька, ось покручений листочок… тільки не я…
Вітер пхається у моє життя і волосся. Ти просиш забрати пасмо з обличчя, бо так ти не бачиш моїх очей. Посміхаюся: «Забери сам». Ти простягаєш руку і… зупиняєшся: «Ну, якщо тебе влаштовує, що вітер брудними осінніми лапами мацає тебе… Що ж… Твоя справа…»
Відганяю вітер, немов набридливу муху. Він вистрибує на яблуню, хапає яблуко, надкушує і кидає на землю. Здригаюся від гуркоту. Ти задивився, як вітер стрибає по гілках та обриває яблука. Користуюся можливістю і торкаюся до твоєї долоні. Боляче! На кінчиках пальців залишаються опіки. Зітхаєш: «Я ж казав…»
Казав… Ти багато чого казав… Про те, як річка не спить навіть уночі. Про те, що світанок завжди теплий. Про те, що у горісі можна заховати весь світ.
«Підемо пошукаємо мазь в аптечці, бо як ти житимеш з такими пальцями?»
Ти ще не знаєш, що я більше не збираюся сідати за фортепіано, тому немає значення, чи заживуть мої руки. Я втомилася вірити у те, що можу зігріти клавіші. Ти навіть не уявляєш, як це боляче: щоразу натикатися на чорно-білий холод. А так хотілося торкнутися клавіш і зіграти так, щоб вони відповіли тобі вогнем. Недостатньо таланту. Вогню ніколи не буває, коли чогось недостатньо: чи то любові, чи то віри.
Але мовчки бреду за тобою, бо мені байдуже куди йти: чи за маззю, чи на край світу. Знаходиш в аптечці мазь, простягаєш, намагаючись не доторкнутися до мене. Кілька крапель падає на жовте листя. Опіки від сонця загоюються, і листочок нагадує маленького плямистого зелено-жовтого леопарда. Мої ж – ні. Певно, вони десь під шкірою.
Сьогодні не могла заснути. Тиша. Вона не давала спокою, врізалася у вуха, штурхала у плечі, стягала ковдру. Люди тут намащують тишу замість масла на хліб. Кидають у каву замість цукру та варять супи з неї. Змащую нею попечені пальці. Тулюся до дерева. Холодно. З тобою було б тепліше, але… Жінці треба до когось тулитися. Любиш – не любиш, віриш – не віриш, холодно – гаряче, вітряно – тихо… Фортепіано і моя невідбула музична кар’єра заростають бур’янами. Усі спогади рано чи пізно заростають травою. Ще гірше, коли на них поволі насувається ліс, доки не поглине, тоді вже ніхто не віднайде. Хіба що пам’ять про обпечені пальці.
Ти стоїш обличчям до щойно воскреслого сонця, повільно п’ючи тишу. Твоя тиша гаряча чи холодна? Мабуть така, як свіже молоко…
Ступаю крок. Ще крок. Ланцюг біля горла. Ще крок. Лещата на шиї. Ще крок. Я майже задихаюся, але торкаюся тебе.
Твої долоні. І більше нічого не треба. Так холодно. А вони гарячі. Шепочеш: «Дурненька, що ж ти робиш…» Та нічого. Просто ховаю лице у твої долоні. Лишаєш опіки на обличчі, руках, спині. Наче жаринки перекочуються тілом. «Якщо дуже пектиме, кричи, я зупинюся, аби лиш ти тільки не згоріла». А як я можу кричати, якщо, я у твоїх долонях. Краще горіти, ніж бути прив’язаною…
Торкаєшся попелу, шепочеш: «Дурненька, я ж просив…». Заварюєш чай. Дивишся, як вітер підхоплює попіл і розносить яблуневим садом. Робиш перший крок у тишу.
