КП
1 з рубрики / циклу «КП (Роман)»
Холодний вечір і теплий портвейн. Я сидів у парку на Володимирській гірці. Був кінець квітня, сумнівна пора із сумнівною погодою. У повітрі літало щось на зразок дрібного дощу чи важкого туману. Була вже одинадцята вечора і жодної душі навколо. Я сидів мовчки, повільно ковтаючи з пакета портвейн. Було холодно і сиро, але бажання йти додому у мене не було. Там занадто багато спогадів, а вони ні до чого. Я дістав цигарку і припалив її, потім зробив ковток солодкого портвейну і заховав його під куртку.
Це був перший випад до алкоголю на самоті. Якось несподівано моє життя змінилось. Щось я втратив, щось набув, але розібратися, що і де, мені не вдавалось. Я сидів у парку і перебирав думки, намагаючись знайти відповіді на непоставлені запитання. Я не шукав у вині істину, я просто ковтав його, щоб зігрітися. Мій бюджет не давав мені розгулятися, а літровий пак портвейну із уже історичною назвою «777» мав ціну трохи більше дев’яти гривень – міцно, багато і класично.
Так я і сидів, час від часу вставляючи в зуби сигарету, ковтаючи з пакета портвейн і дивлячись уперед. Бо назад мені тоді дивитися точно не хотілось. Я лишав за спиною частину життя, яке навіть у спогадах мало приносити якісь дуже непрості емоції і переживання, а це зайве. Сумніви вносять неспокій, а на той час я вимагав лише спокою. Мій неспокій мав початися через кілька днів: заліки, курсова, потім екзамени, мені цього більш ніж достатньо.
Я докурив і потягнувся до урни, що стояла зліва від мене, аби викинути недопалок. Коли повернувся назад, побачив, що вона сиділа поряд. Я трохи розгубився – ще секунду назад її не було.
– Пригости цигаркою, – сказала вона ледь чутно.
Здавалось, вона настільки змерзла, що говорити їй було важко. Я витягнув з куртки портвейн і протягнув їй. Вона зробила кілька ковтків і, зажмурившись, притисла долоню до губ. Потім я дістав дві цигарки і, припаливши, передав одну їй. Вона повернула портвейн і я повторив її комбінацію. Ми сиділи і мовчки курили, передавали пакет портвейну і випускали дим у вологу тишу. Я нічого не запитував, а вона нічого не розказувала. Разом нам було тепліше. Так ми просиділи кілька хвилин. Вечір справді був холодним, щось мокре і важке над головою зволожувало одяг і осідало на лице. Я дістав з пачки ще дві цигарки. З новими ковтками портвейну в легені ввірвався теплий дим. Стало затишно і я заговорив.
– Як тебе звати?
– Не треба, для чого це тобі?
– Не знаю, – відповів я, – мені завжди здавалося, що люди знайомляться саме так.
– Я не за знайомством прийшла, – відповіла вона і затягнулась.
Я затих, вона також мовчала. У цій тиші ми сиділи ще хвилин десять. Вечір, парк, вологе повітря і дві душі, які не шукають нічого. Ми навіть не дивились одне на одного. Портвейн швидко розходився по крові, цигарки вбирали в себе туман і ми поволі втягували в себе вологий дим. Я відчув, що мені з нею стало спокійно. Ще до її появи я ганяв якісь спогади, відкопував причини і взагалі перебирав своє минуле, тепер я не думав ні про що. Вона, напевно, відчувала те саме, тому ми і не спілкувались.
Вітер розхитував дерева над нами і важкі поодинокі краплі падали нам під ноги.
– Треба валити звідси, – сказав я в пустоту.
– Треба, – багатозначно відповіла дівчина, не виказуючи жодних емоцій.
Я глянув на неї – вона сиділа непорушно, тримаючи цигарку тремтячою рукою. Посунувшись ближче, я пригорнув її до себе. Вона витерла сльози. Притиснувшись до мене і обхопивши мене своїми холодними руками, вона важко видихнула.
– Ходімо, тут занадто мокро, – сказав я і встав з лавки. Вона підвелась слідом, засунувши руку у мою куртку, дістала звідти недопитий портвейн. Зробивши кілька важких ковтків, вона передала пак мені. Вливши в себе залишки рідини, я взяв її за руку. – Треба десь погрітись.
– Поїхали до мене, там тепло і, здається, ще залишився коньяк.
Мені сподобалась пропозиція. Не знаю чому, але мені хотілося їй допомогти, і якщо для цього треба пити у неї вдома, то чому б і ні.
Я знав її п’ятнадцять хвилин. Просто симпатична дівчинка з дорослим поглядом і непереможним відчаєм в очах. З таким самим відчаєм, який носив і я. За інших обставин я б спитав, що у неї сталось, але знати мені цього не хотілося.
Маленьке і симпатичне створіння, чимось нагадуючи дитину, упевнено тягнуло мене у бік Європейської площі. Коньяк, подумав я про себе. Останніх півгодини я не відчував ніг, кеди промокли повністю, те саме було з джинсами і курткою. Вітер проходив по мокрій голові і різав вуха. Вона йшла трохи попереду, схиливши голову, я тримав її за руку і плівся за нею.
Зараз ми зловимо таксі, – говорила вона, – і за десять хвилин будемо в теплі.
– Е, стій! – зупинився я. – Яке таксі? Ще метро відкрите, – в мені говорили разом бідність і протестантська натура, я не мав великих грошей, аби їхати на таксі.
– Але я дуже змерзла, щоб їхати на метро, це ж буде довше. – Вона підвела очі на мене. Ці очі не можна було сприймати спокійно, у них щось ховалося.
– Ну добре, поїдемо на таксі, – погодився я і пішов за нею.
Спустившись до площі, ми підійшли до першої машини.
– Добрий, до площі Перемоги скільки? – Водій подивився на нас.
– Сідайте, за двадцять п’ять завезу, там далеко ще?
– Ні, метрів двісті, – сказала вона, сідаючи на заднє сидіння.
– Поїхали, один хєр стояти тут, людей сьогодні зовсім немає. Не найкращий день ви обрали для побачення.
– Ми незнайомі, – сказала дівчина і взяла мене за руку.
Водій глянув на нас у дзеркало і затих.
Їхали мовчки. Я тупився у вікно, вона дивилась на мене. Час від часу водій дивився на нас у дзеркало і мовчав. Взагалі мовчали всі, у кожного з нас були свої причини не рвати тишу. Вона тримала мене за руку, ніби підтримуючи. Я відчував, що рука, яка тримає мене, зовсім чужа, але я не хотів її відпускати. Чомусь саме тоді я відчув, що такі чужі руки будуть супроводжувати мене і надалі і потрібно звикати до цього відчуття.
За десять хвилин ми зупинились біля цирку, я дістав тридцять гривень і вручив їх таксисту.
– Дякую, решти не треба, – сказав я і відчинив дверцята. Не те щоб я хотів виїбнутись перед нею, і не тому, що у мене було багато грошей. Це був правильний таксист. Принаймні він не говорив.
– Дякую, гарного вечора! – крикнув він нам услід і поїхав. Не обертаючись, я підняв руку, прощаючись з таксистом.
Ми пройшли за цирк, і перебравшись через дорогу, зайшли в прохідну.
У квартирі було тепло, але незатишно. Якась тривога переповнювала мене, я розвісив мокру куртку на дверях і пішов на кухню. Кухня чимось нагадувала гуртожиток. Ремонту там не було, точніше, він був десь у вісімдесятих і з тих часів його залишилось мало. Загалом було досить брудно і навіть якось по-холостяцьки противно, не вистачало тільки пустих пляшок під ногами, натомість по всій кухні були розкидані дитячі іграшки.
Вона зайшла на кухню, вже переодягнувшись у теплий халат. Я сидів за столом і крутив у руках пластмасового солдатика.
– Як ти? – запитала вона у мене.
– Нормально, тут можна курити?
– Так, тільки двері в кухню зачиняй. – Вона подивилась на солдатика, якого я тримав у руках. – Це мого сина.
– Класний, у мене в дитинстві був схожий, – спробував я підтримати її.
Вона дивилась на мою реакцію. Певно, цією фразою вона хотіла мене залякати. І справді, було незвично почути ці слова від маленької дівчинки, але я цього не показав, просто посміхнувся і продовжив роздивлятися солдатика.
– Він не тут, сьогодні він у батьків, не лякайся.
Страшно мені не було, скоріше незвично. Вона відкрила холодильник і дістала почату пляшку коньяку. Я вже не вперше бачив, що дівчата тримають коньяк в холодильниках – напевно, щоб не зіпсувався. Побрязкавши каструлями і посудом, вона закрила холодильник.
– Вибач, але їжі немає.
Тепер не дивно, що дитина у батьків, подумав я і сказав:
– Та нічого, я не голодний, тим більше – я ж в гуртожитку живу, це не проблема – це будні.
На милому лиці на мить з’явилась чарівна посмішка, це було гарним знаком. Вона поставила на стіл дві кружки і присіла поряд. Я відкрив коньяк і налив. Ми випили. Я дивився на неї і не міг заспокоїтись. В моїй голові пролітали сотні запитань, які я не наважувався озвучувати. Вона все бачила, і здавалось, їй це подобалось.
Взагалі я помітив, що вона повеселішала. Очевидно, звична домашня обстановка давала їй якийсь невагомий спокій. Її погляд став ще дорослішим, лице відбивало рум’янцем. Вона дивилась на мене з цікавістю. Так дивляться на тварин у зоопарках, ніби чекаючи, що вони зараз утнуть. Я нічого не робив, навіть не говорив, просто пив свій коньяк і курив.
У квартирі було тепло, але я сидів у мокрих речах і мене трусило. Вона допила з кружки свій коньяк, скривилась, протягнула мені руку.
– Ідемо зі мною.
– Куди? – я запанікував. Не знаю, чого я тоді більше злякався: перспективи безголового сексу із малознайомою дівчиною чи появи такого ж малознайомого мені чоловіка, який скоріш за все виб’є з мене мозок.
– Не бійся, я не кусаюсь, – сказала вона, таємничо усміхаючись, і чомусь я тоді подумав, що вона таки кусається. – Ти весь мокрий, тобі треба перевдягнутись. Чи ти соромишся знімати одяг?
– Не соромлюсь, – відповів я не своїм голосом і сам собі не повірив.
Вона завела мене в кімнату. Там стояло велике ліжко біля стіни, на столі валявся старенький, роздовбаний комп’ютер. Вся кімната була завалена лахами, здавалось, їх навмисно повиймали з шафи і розкидали по кімнаті вперемішку з іграшками. В гуртожитку, де я жив, було чистіше, але я думав не про те. Вона витягла з шафи велику футболку і протягнула мені.
– Я буду на кухні.
Вона вийшла з кімнати, причинивши двері. Я кілька хвилин роздивлявся обстановку. Там не було нічого такого, що б нагадувало про присутність у цьому домі нормального життя. Хоча категорія нормальності для мене була розмитою. Чомусь домашній затишок мені набрид ще в сімнадцять і я позбувся його. Я стояв посеред кімнати і перебирав думки. Згодом, трохи зібравшись, я скинув з себе реглан і майку, натяг велику футболку, яка пахла квітами, і вийшов на кухню.
– Я так і думала.
– Що саме? – не зрозумів я.
– Я так і думала, – повторила вона, показуючи рукою на мене, – що ти залишишся в мокрих джинсах. А я хотіла побачити тебе без них. – Вона це сказала з таким смутком, що я відчув себе винним.
– Я просто...
– Не виправдовуйся, я жартую, – сказала вона і так тихо, майже до себе додала: – Я все одно з тебе їх стягну.
– Що?
– Та ні, нічого.
Я перепитав мимоволі, не те що я її не почув – мені було незвично від такої прямоти, і певно, я хотів пересвідчитись в істинності того, що почув.
Мені не подобалась моя поведінка, але по-іншому я поводитися просто не вмів. Я був занадто незрілим, щоб відчувати себе комфортно поряд з дорослою жінкою. Але їй це все подобалось. Їй подобалась моя поведінка, подобались слова, вона наперед знала, як я відреагую на її гострі випади. Мені завжди здавалося, що треба витратити багато сил, часу і алкоголю на те, щоб зацікавити і розвести дівчину. Того вечора я розумів, що розводили мене. І не те щоб мене це не влаштовувало, скоріш було незвично. Незвично відчувати себе у ролі жертви – жертви, яку сьогодні точно відтрахають.
Дві стихії боролись у мене всередині. З одного боку, вона була дуже гарна і приємна. З іншого боку, мені було її шкода. Я знову налив нам коньяку і зробив кілька великих ковтків. Вона закурила, підійшла ближче і, обійнявши мене, тихенько поклала голову мені на груди. Серце у мене прискорено забилось, і вона це відчула. Вона була дуже близько, ніби вбираючи мій страх. Звичайно в такі моменти у фільмах двоє цілуються, і я розумів, що зараз настав саме той момент. Але мені хотілося зробити щось незвичне. Ну, не настільки незвичне, щоб почати танцювати чи довбонутися головою об стіл. Ні. Хотілося утнути щось, чого вона не очікувала, і тим самим показати свою незацікавленість. Не відводячи від неї погляду, я взяв з її руки цигарку і глибоко затягнувся, випустивши дим поверх її голови. Вона посміхнулась.
– А ти швидко вчишся, вже майже не боїшся мене, – сказала вона і забрала в мене цигарку. Затягнулась і випустила дим. – Але ти все одно нервуєш, я от тільки зрозуміти не можу, чому? Не схоже на те, що я у тебе перша, хоча ти ще зовсім юний. Але ж це не важливо, правда?
– Правда, твоя правда. – Слово «юний» в її устах звучало якось хтиво. Так, ніби я молодий неофіт, який потрапив до рук досвідченої жриці, і вона мала провести мені обряд очищення.
Вона загасиила цигарку і зробила великий ковток коньяку, глянула на мене і вийшла з кімнати.
Я боявся покидати кухню, тут мені було якось більш затишно, я знав, що тут зі мною нічого не трапиться. Допивши зі своєї кружки залишки коньяку, я відчув, що стаю зовсім п’яним. Потушивши цигарку і зачинивши вікно, я розвернувся, щоб вийти з кухні. На порозі стояла вона. Я побачив її і хитнувся. Повільно кліпаючи і тяжко вдихаючи, я зробив крок назустріч. Вона підійшла до мене і поцілувала.
– Ти пахнеш справжнім чоловіком.
– Це як? З перегаром і накурений?
– Ні, у тебе якийсь дуже приємний чоловічий запах, це не парфуми і навіть не перегар, це твій власний запах, так пахне твоє тіло, або твій страх. Знаєш, у кожної людини є свій запах і у тебе цей запах дуже приємний.
Я хотів зробити їй комплімент стосовно гарного нюху, але вчасно стримався, тільки на мить уявивши собі цей діалог: «Ти знаєш, у тебе гарний нюх». – «Гарний нюх??» – перепитала б вона мене. – «Так гарний нюх», – відповів би я, уже тихим невпевненим голосом, розуміючи тупість своїх слів. «Гарний, як у кого? Як у собаки?» – «Ні, як у риби». І до чого там мали бути ті риби?
– Певно, я маю сказати «дякую».
– Не обов’язково, це не комплімент, скоріш це думки вголос, не зважай. Ідемо зі мною, у мене є дещо цікаве, я маю тобі це показати. – Вона взяла мене за руку, і ми вийшли з кухні.
В кімнаті було затишно. По всіх закутках вже не валялись розкидані речі, іграшки лежали в коробці біля вікна. Вона не витрачала часу, доки я упивався на кухні. І тепер вона стояла просто переді мною і дивилася в очі, трохи схиливши голову вбік.
Я пройшов до вікна і відхилив штору. По той бік ночі було темно, по шибці барабанив дрібний дощ. Я знов хитнувся. Вона підійшла зі спини і зняла з мене майку. Потім розвернулась і, скинувши з себе халат, пішла до ліжка.
Ліжко було одягнуте в червоний шовк, холодний і водночас приємний. Я поклав її на спину, вона розщепнула ґудзик на моїх джинсах.
– Давай я сам, – перервав я її.
Я взагалі не люблю скидання джинсів у такі моменти. З одного боку, ти можеш просто вистрибнути з них, наче на батуті, але у моєму стані я б скоріше стрибав на одній нозі, тримаючи до половини зняту колошву, і після трьох-чотирьох стрибків я б обов’язково звалився на землю, наче важкий мішок. Тому я просто ліг на спину і скинув з себе вологий брезент. Лишившись в самих трусах, я забрався на неї. Заплутуючись у шовку, я забрав у неї залишки одягу. Її тіло було м’яке і приємне, настільки м’яке, що могло розтанути у моїх руках. Я притулився губами до її грудей, вона прогнулась і обхопила мою голову, притискаючи до себе. Потім відштовхнула мене і здерла з мене останній елемент гардеробу.
У ній було тепло і приємно. Я намагався не спішити, однак переймався, що можу на швидкість завершити все. Ми були разом. Вона не стримувала своїх емоцій, і я із задоволенням слухав її. Через десять хвилин я зрозумів, що боятись немає чого – кінчити я не зможу. Певно, відігрався на мені портвейн з коньяком і мій справді дитячий страх. Пологий і мирний секс почав переростати у нестримне трахання.
Я втомлювався.
– Ти ще не все? – питала вона у мене.
– Ні, ще довго, – випалював я не зупиняючись.
Вона зупинилась, поклала мене на спину і сіла зверху. Так тривало ще хвилин з двадцять.
– Ти що, залізобетонний?
– Ні, я хочу пити.
– Тоді давай перепочинемо, бо у мене їх було вже три.
Мені сподобались ці слова. Вони якось додавали впевненості у собі.
– Я зараз, – сказав я і попрямував на кухню. Перед собою я ніс скіпітр перемоги. Попивши води, я повернувся назад.
– Ти готовий? – запитала вона.
– Майже, от тільки резинка заважає, ти не проти, якщо я її скину?
Вона подивилась на мене, і я зрозумів абсурдність запитання. Випереджаючи відповідь, я продовжив:
– Не переживай, – все, що я зможу видати, буде у тебе на животі чи спині.
Вона посміхнулась.
– Усе в твоїх руках.
Ми продовжили. Продовжували ми ще хвилин тридцять, перевертаючись у шовку і змінюючи відстані. Переможний постріл прийшовся їй на спину. Так, я не був джентльменом і міг собі це дозволити. Вона пішла у душ, я розкинувся на подушках. Повернувшись, вона лягла поряд, потім різко підвелась і встала з ліжка.
– Ще нікому я такого не робила, але для тебе сьогодні все, – сказала вона мені і вийшла з кімнати. Повернувшись, вона протягнула мені прикурену цигарку.
– Ой, дякую, це те, що треба.
– Тобі дякую, – відповіла вона і знову лягла поряд.
Ми лежали і курили. Я дивився, як у світлі нічного ліхтаря дим заповнює кімнату. Було приємно. Тілом прокочувались легкі хвилі тепла. Вона поклала голову мені на груди і вмостилась зручніше.
– А ти довго тримався, – сказала вона і засміялась.
– Це не я, це коньяк.
– Не переживай, це дуже добре.
Я зненавидів розмови після сексу. Хоча у більшості випадків, у своєму недалекому минулому я сам був їх ініціатором. Це ставалось мимоволі. Але наскільки це тупо звучить, я зрозумів тільки тепер, і мені захотілось блювати. Я підвівся з ліжка, взяв у неї недопалок і пішов на кухню..
