На грані живого і мертвого

Олександр почув у слухавці приємний дівочий голос:

– Добрий ранок, Сашко! Це Сніжана. Ти готовий до поїздки на пляж? Ми за тобою заїдемо з моїми друзями: Андріаною та Маргаритою з її кавалером Петром. Називай адресу зустрічі, – радо повідомила Сніжана.

– Хрещатик, будинок чотирнадцять. Стоятиму біля книжкового магазину з другом Миколою, – відповів Олександр.

– Чекайте на нас. Виїжджаємо з автостоянки, що по вулиці Коцюбинського через п`ятнадцять хвилин, – сказала Сніжана.

Андріана, Сніжана з Маргаритою та її кавалером Петром вийшли із продовольчого магазина і попрямували на автостоянку. Дівчата поклали речі в багажник, і автомобіль рушив. На проспекті Кірова потрапили у невеликий затор. Сніжана стала переживати: «Олександр, мабуть, хвилюється з приводу затримки».

Нарешті череда машин стала рухатися, набираючи швидкість. Невдовзі Петро повернув на Хрещатик, зупинився біля книжкового магазина.

– Олександр, сідайте! – гукнула Сніжана, відкривши дверцята машини.

– Знайомитися будемо на пляжі, – сказав Петро, кладучи сумку Олександра в багажник.

– Петро, ти нас повезеш туди, де ми були раніше? – запитала Маргарита.

– Так. У сосновий гай, – кивнув Петро головою.

Їхали мовчки. Сніжані кортіло якомога скоріше познайомити Сашка з друзями – випускниками по школі, які вже встигли закінчити інститут журналістики Київського національного університета імені Тараса Шевченка і стали членами творчих спілок – письменників і журналістів.

Сніжана та Олександр сиділи на задньому сидінні і розглядали один одного. Сніжані здавалося, що вона вже десь його бачила. Вона пригадала одно схоже обличчя і з нетерпінням наважилася запитати.

– Скажи, Олександр, а ти рік тому коли вчився у київському Міжнародному науково-технічному університеті виступав на студентському Симпозіумі, який проводив ваш інститут на тему: «Таємниця силуетів: павука павича і дикобраза, залишених прибульцями на Землі і на Марсі»?

– Виступав, а що? – здивовано запитав він.

– Я думаю… Чи був ти чи не ти? – я тоді підтримала твою ідею про спільну інформацію закладену на Землі в силуетах павука, павича і дикобраза.

– Так це була ти! Зрадів Олександр, – і ніжно, обнявши, поцілував у щічку.

Дорога до річки ішла через село, а далі – через сосновий ліс. Не доїхавши до річки, Петро поставив машину на галявині, яка виходила до річки, і вони підійшли до її похилого берега, зарослого травою.

– Ну, що, друзі, подобається це місце? – запитав Петро і простягнув руку голубоокому з рудим чубом Олександру. – А тепер будемо знайомитися – Петро, – усміхнувшись додав він.

– Мене звати Олександр, а це – Микола.

– Це – Андріана, а я – Маргарита, а це – Сніжана. Ти вже чув, , – повідомила Олександра наречена Петра, – і молоді жінки подали їм руку.

– Дуже приємно, – сказали Олександр та Микола і поцілували їх руку.

Сніжана, що мала фігуру балерини, та атлетично скроєний Олександр, та високого роста чорноокий Микола з голубоокою стрункою Андріаною, притулившись одне до одного мрійливо дивився на протилежний берег річки, де зібралися пляжники, переважно мешканці села. Петро – середнього росту, широкоплечий, худорлявий, голубоокий блондин. Темні окуляри сиділи на його рудому кучерявім волоссі. Він став розповідати про те село, яке сховалося за пагорбом. Маргарита – трішки нижча за нього, струнка, симпатична кароока брюнетка в окулярах, які дуже пасували їй, обнявши Петра за талію розповіла, яке в тому селі смачне молоко. По вихідних, коли багато пляжників, те молоко привозять на продаж і на цей берег.

Оглянувши обидва береги, повернулися на галявину. Петро витяг із багажника сумку Олександра та сої надувні матраци. Олександр дістав із сумки свій і Миколи матрац, і вони стали їх накачувати. Андріана, Маргарита та Сніжана простелили під кущем лісового горіха скатертину і стали її сервірувати. Поставили целулоїдні блюдечка і чашки. Потім наробили бутербродів і погукали хлопців снідати.

Петро відрізав кут пакета, налив молока у чашечки. Снідали, стоячи.

– Який ми розробимо пляжний сценарій? – запитала Сніжана. – Купатися будемо по десть хвилин через кожні п`ятнадцять хвилин загара, – запропонувала вона. – Чи хто як захоче?

– Все залежатиме від води. А годинник? Невже купатимешся у годиннику? – пожартувала Маргарита.

– Треба загартовуватися, – відстоювала свою пропозицію Сніжана. – А годинник у мене водо непроникливий.

– А ви жеребки потягніть, – сказав, усміхнувшись, Олександр.

– Давайте краще проголосуємо, – іронічно запропонував Петро. – А як на мене, то воно покаже, – додав він і, взявши матрац, пішов до річки. – Я вас чекатиму на березі.

Прибравши зі скатертини Олександр та дівчата взяли матраци і пішли на річку.

Петро стояв на похилому березі. Чекав, поки підійдуть його друзі.

– А тепер – беремося за руки і ми будемо ланцюжком опускатися до води, – запропонував Петро.

Вони зайшли у повільну течію. Спочатку було мілко – трохи вище пояса. Дно – піскове. За декілька метрів дно опускалося, і вже було з головою. Маргарита та Петро пливли на одному матраці, Сніжана та Олександр пливли на другому, а Микола та Андріана – на своїх. Потім зсунулися у воду, тримаючись за матраци. Вода була приємна і тепла, як парне молоко. Вони випливли на мілину і стали загорати на матрацах. Сонце все сильніше припікало і вигнало молодих людей на берег. Вони обсохли і пішли на галявину. Там на них чекав надувний диван, розташований під лапатою кроною високого дуба, який стояв, мов парубок, посеред галявини і щось шепотів своїм листям струнким та колючим сусідкам – соснам. Вони влаштувалися на дивані, і зав’язалася досить курйозна розмова.

– Що думають робити далі наші русалки Сніжана, Андріана та Маргарита? А ти, Петро, будеш вчитися чи працювати? – запитав Олександр.

– Я думаю вчитися ще на лікаря – в Медичному інституті Української асоціації народної медицини. Хотілося б, як журналісту, фахово спеціалізуватись на лікувальних справах, – сказав Петро.

– А я з Миколою мріємо стати доктором медичних наук, – сказав Олександр. – Теж навчатимемось у цьому інституті.

– Ми з Маргаритою та Андріаною також мріємо там вчитися, – повідомила Сніжана.

– А як поезія? На неї не впливатиме медицина? – запитав, жартуючи, Петро. – Зібралися тут самі поети. Хоч і собі – сідай та пиши вірші.

– Поезія – це той світ, поза яким я була б не я, – зізналася Сніжана.

– Почитай, – попросила Маргарита.

– Слухайте... До речі, про медицину, – сказала Сніжана і стала читати:

ЛІКАР ЗА ВИКЛИКОМ

Вона з’явилася на виклик:

– Тепер будь ласка роздягніться…

Холодна трубка? Ще не звикли!

Вдихайте глибше. Поверніться...

І де ж це ви так застудились?!

– Було це дуже романтично:

Ми, як мисливці, натрудились…

Навколо нас краса антична.

А наш ведмідь під сніжним тином –

Це гребля ГЕС, їй в хуртовині

Упнулись електроди в спину, –

Немов свічки хтось перекинув.

– Так ви романтикою грілись?!

– Мої ви ліки відгадали, 

Але діагноз би хотілось?!

– У мене ви влюбились здавна!

– А ти, Маргарито, маєш, що прочитати? – запитав Олександр.

– Залюбки це зроблю і теж не таку тематику. Прошу вибачення, якщо забуду якийсь рядок.

І вона, трохи хвилюючись, прочитала власний вірш:

ЛІКИ

Провідав мене в лікарні

Мій колега по зміні, 

Казав: «Справи токарні

Йдуть на відмінно.

І хлопці наші

«Набили» добрих рекордів…»

Я цехом іду – неначе

Вітаю їх гордих

І, ніби хмарини з вікон, –

Хлопці в білих халатах

Приносять, мов діючі ліки, 

Добрі слова в палату!

– Ще прочитай, будь ласка, – попрохав Олександр.

– Із задоволенням, – посміхнулася Маргарита і стала читати:

ІСПИТИ

Перед операцією, немов перед іспитом, 

На грайливе «ні пуху» посилають «до біса!»

В світлім коридорі – тихо, іде операція…

За дверима, в другому життєноснім октанті, 

Пацієнти складають життєбажаний іспит

І життєдайний – хірурги витримують…

Приймає іспити кровомовний лиш скальпель:

Невідступно – і тільки! В тихім коридорі – тихо.

Кінець операції… Оголосили оцінку:

Людина – буде жити!

Петро перевів погляд на Сніжану. Дівчина зрозуміла все без слів і продовжила поетичну естафету:

НІЧНИЙ ЛІКАР

Нас вечір стрічав, а Ранкова Зоря проводжала.

Заснула, втомившись, ти в мене на грудях аж вранці, 

Проснувшись, з цілунком моїм ти в обіймах лежала.

Сіяли серця, як світанок, в душевному танці!

Коли ж у ранковій воді омивала нас річка:

Там Місяць, як лікар нічний, нас обстежив із неба –

Поставив діагноз: «Хвороба, – сказав він, – в них вічна –

Кохання. І їх лікувати немає потреби!».

– Сніжана, а тепер, будь ласка, вірш про любов та поїдемо додому – будемо готуватися до екзаменів, – попросив Петро. 

Сніжана стала читати вірш:

РОЗУМ, ДУША І ЛЮБОВ

Живуть три матерії: розум душа і любов

У мозку – в його лиш резервній частині, 

З якої лунає, мов сполах, вічності зов –

Він в душах любов висіває, мов зерна!

Любов у житті довголіття людині дає, 

Палким почуттям наділяє людину –

Їй все віддає, що у неї самої ще є –

Хорошу і світлу любовну годину!

На атомнім рівні утрьох об’єднались вони –

Тихенько собі у космічному вирі живуть!

І теж володіють магнітом й тяжінням земним.

Ніхто їх не бачив, та мають матерії путь!

Як двоє стрічаються й в них протилежний заряд, 

То їх почуття і душа не сприймають любов, 

Якщо ж в них тотожні заряди, то любовний їх взгляд –

Магнітом у них притягається тіло і кров!

Зробили недавно лиш вчені таке відкриття –

Отаке в них у трьох у Вселеній існує життя!

– От тепер я впевнений, – сказав Олександр, що ми всі разом витримаємо іспити, щоб бути фахівцями живого, а не тільки неживого – техніки.

– Давайте поклянемося, що обов’язково станемо цілителями, – запропонував, усміхаючись, Петро.

Плечистий дуб, що стояв на галявині, ніби парубок, та стрункі сосни – солісти лісу – були свідками їхньої розмови, в якій звучала майже клятва з уст Гіппократа, яка їхніми словесними звуками доповнювала лісову мелодію.

27.03. – 29.03.2013.

м.Дніпропетровськ, 03.07. – 06.07.2013 р.