На грані живого і мертвого

Захистивши в аспірантурі київського Медичного інституті Української асоціації народної медицини дисертації на ступінь доктора медичних наук і, отримавши дипломи Микола, Олександр та Сніжана стали працювати на заводі «Токарно-фрезерного устаткування». Вони підготували для комітета Державної юстиції документи на узаконення заводського міжпланетного Інтернета. Олександр провів дослідження органів чуття та зора павука, а також органів чуття, зора і нервової системи людини. Він занурився в нейробіоніку і замислився над тим, як виявити оту спільність біологічної та технічної систем. Нині створює математичну модель відповідної дії біологічної системи – нервових клітин (нейронів) і нейронних мереж на різні подразники технічної системи – нейтронів. Сніжана, після того, як Олександр створить математичну модель, по цій моделі напише комп’ютерну програму, щоб перенести оту спільність двох систем та втілити її як аналогову базу в технічну систему. Це дасть можливість подальшого удосконалення обчислювальної техніки і розробки нових елементів та устроїв автоматики і телемеханіки та систем виявлення і пізнавання.

Мислячу енергію Олександра, спрямовану на вирішення мрії, в той момент, коли знайдено логічний кінець, зупинила мелодія мобілки.

– Знаєш, Сашко, ми як домовлялися з тобою?! – буркнула Сніжана. – Ти мені казав, щоб я цього разу взяла свій паспорт. Навіщо він мені в лісі?

Сніжана в лісі вела відео зйомку і весь час з нетерпінням чекала на нього, думаючи, навіщо їй потрібний паспорт. Олександр відвіз її в ліс, на вибраний об’єкт спостереження за павуком. Установивши на об’єкті відеокамеру він повернувся в кабінет, щоб завершити складання математичної моделі по темі «Нервова система людини», та знову поїхати до неї в ліс.

Сніжана мрійливо вела зйомку, а ліс шумів неповторним звуком. Через його крони пробивалася енергія сонячного тепла і навівала приємні спомини про знайомство з Олександром. Сніжана пригадала той сосновий ліс, в якому, збираючи опеньки, зустрілася з цим хлопцем. В її уяві він раптово виріс із-за кущів, як величезний опеньок.

Згадуючи Сніжана стала тонути в солодких спогадах і, вслухаючись в звуки лісової пісні, вийшла з бажаних тенет спогадів. Вона продовжувала вести відео зйомку і чекала на нього вже більше години, роздумуючи, навіщо ж потрібен паспорт. Олександр Андрійович був засмучений тим, що змусив дівчину чекати, тож вирішив зателефонувати. Він зачинив кабінет. Сів у машину і набрав її номер.

– Пробач, моя Снігова королева, їду! – промовив ніжно.

Так він називав Сніжану завжди, коли відчував провину, або коли вона його чимось радувала. Вона дійсно була для нього, немов Снігова королева: під час якихось наукових дослідів – розсудливо холодна, а в дотриманні наукових принципів – строга і вимоглива. Біла копна волосся здавалася йому сніговою короною. Все це та її ім’я асоціювалися в його уяві з образом Снігової королеви.

В лісі було тихо і затишно. Сонце стояло в зеніті, освітлюючи об’єкт їхнього спостереження, а Олександр стояв перед Сніжаною і дивився в її карі очі, зігрівав її душу, гнав геть від неї холод очікування і викликав ніжні почуття від зустрічі.

Олександр заніс в машину переносний комп’ютер з автономним електропостачанням, і вони стали переглядати відеозапис. На табло з’явився об’єкт спостереження, де чітко було видно, як павук із залишків розірваного зранку Олександром та Сніжаною павутиння – свого «гнізда» – спускається на землю. Підлазить до стовбура дерева, на якому він сидів у своєму «гнізді» і, швидко рухаючись, прямує вгору до гілки, яка росла на три метри вище від його розірваного «гнізда». Лізе по ній майже до кінця, потім із неймовірною швидкістю падає з гілки під кутом і пролітає через центр розірваного «гнізда» на нижню гілку. Випустивши за собою павутину, натягує її, як розчалку, закріплює і знову повторює такі ж самі дії:лізе вверх по гілці, падаючи з гілки змінює траєкторію падіння – кут падіння із гілки.

Зроблено одинадцять таких підйомів і падінь. Всі одинадцять розчалок павутини пройшли в центрі розірваного «гнізда», схрестившись між собою в одній точці. Далі чітко видно, як павук у центрі колишнього «гнізда» з’єднує в одній точці всі розчалки павутини і починає плетіння нового «гнізда», перелазячи від розчалки до розчалки, тягнучи павутину між лапками, щоб вона не злипалася.

– «Гніздо» павука, – промовила Сніжана, не вимикаючи комп’ютер, – ще не готове, але я думаю, що цього вже достатньо, щоб зробити певні висновки. Ти, Сашко, згодний з моєю думкою?

– Так. Погоджуюся. Ти блискуче впоралася зі своєю комп’ютерною програмою дослідження, поклавши мою математичну модель в основу програмування, – промовив він і ніжно поцілував її трояндову щічку.

– Це ж іще не все, – сказала Сніжана і вивела на табло комп’ютера підсумки спостереження. У зведеній таблиці були дані, які показали, під яким кутом кожен раз падав павук та якою була швидкість при кожному падінні. Олександр не вірив своїм очам. Цифри в таблиці показували чітку закономірність: чим більший кут падіння, тим більшою була швидкість падіння. Це означало, що павутина, яка в рідкому стані знаходиться всередині павука, випускається зі швидкістю, яка залежить від вибраного ним кута падіння і при цьому процес перехода павутини з рідкого стану в твердий, створює відповідну невелику реактивну тягу, якої достатньо для того, щоб відштовхнутися, перемістивши в координатах простора вагу павука.

– Науці вже давно відомо, що у павука м’язів немає, а рухається він завдяки гідравліці. Тобто ноги – «циліндри», а рідина, наповнюючи їх, призводить до руху тіло, – зауважив Олександр, дивлячись в карі очі Сніжани. – Ти розумієш, до чого це я веду наше обговорення?

– Ти хочеш, Сашко, сказати, що завдяки гідравліці павук виштовхує із себе рідину, яка окислюючись із киснем, переходить у павутину, створюючи від цього реактивну тягу? – запитала Сніжана і ніжно хлопнула його по плечу, дивлячись в голубі очі.

– Ти що, читаєш мої думки? – здивовано запитав він, ніжно скуйовдивши її сніжну зачіску.

– Ти, Олександр, хочеш сказати, що на залишках стіни, збудованої невідомо коли і ким на нашій планеті, лежить плита, яка має таку вагу, що її не підняти жодному сучасному підйомному механізму, була покладена прибульцями, в яких теж замість м’язів рухала гідравлічна сила? – продовжувала думку Сніжана, занурюючись все глибше в історичні події.

– Коли ти все знаєш, тоді скажи мені, Сніжана, навіщо нам прибульці залишили силуети Павука, Павича і Дикобраза?

– Може, ти хочеш поставити ще і таке питання:«Яку інформацію закладено у зображеннях і що спільного мають ці силуети?», – випередила його думку Сніжана.

– Ні, я вже хочу відповісти на це запитання, та хіба ж за тобою встигнеш, – промовив Олександр, усміхаючись.

– Спільне, що їх об’єднує в інформаційний об’єкт, це гідравліка, кремній, співіснування матерій: живої і неживої, співпраця систем: біологічної і технічної, – сказала, усміхаючись, Сніжана. – Ось дивись і читай! і вивела, усміхаючись, на табло комп’ютера його щоденник.

Олександр – від такої несподіванки, а Сніжана – від упередженості його думок щиро розсміялися. Коли сміялися, то несподівано для себе обнялися і поцілувалися. Їхні тіла, з’єднавшись воєдино почуттями любові, довго бриніли в теплих обіймах. І коли, націлувались, Олександр спитав:

– Паспорт не забула?

– Взяла, – відповіла Сніжана.

– Чудово! А тепер, моя Снігова королево, поїхали! Він швиденько зібрав у машину всі прилади, які були задіяні в цьому спостереженні. Розігрівши двигун, вони по просіці виїхали на автостраду в Київ. На Хрещатику зупинилися коло будинку, на стіні якого була табличка з чотирма красивими літерами: ЗАГС. Сніжана, хоч і здогадувалася тепер, усміхаючись, впевнилася навіщо їй в лісі був потрібен паспорт. Біля цього урочистого будинку їх з квітами зустрічали друзі.

– А тепер, моя Снігова королева, ходімо на шлюбну церемонію, – сказав Олександр і, дивлячись у сяючі карі очі, взяв її, мов пушинку, на руки.

19.04. – 22.04.2013.

м.Дніпропетровськ, 19.04 – 22.04.2013 р.