На грані живого і мертвого

Пройшло два дні після одруження. Олександр та Сніжана, прийшовши в свій науковий цех почали думати над інформацією, яку отримали в день установки комп’ютерного устаткування.

– Людині процес пізнання Всесвіта зупинити неможливо, як не в силі їй зупинити час, або оберти Землі навколо Сонця. Але життя людини занадто коротке, щоб пізнати нескінченну будову Всесвіта, – сказав Сніжані її чоловік – Олександр Світозаренко, закриваючи віконні штори наукової лабораторії.

Він у задумі підійшов до робочого стола. Коло нього стояло розроблене ним та його однодумцями комп’ютерне устаткування, яке органічно з’єднувало ефір космоса з Олександром – як з біологічною системою. Не встиг надіти на голову індивідуальний шоломофон, над розробкою якого працював уже другий рік, як раптом виношувана ним мрійна істина визріла і розкрилася в мозку, мов квітка. Він зрозумів, що його творчий шлях, по якому він йшов із думкою про грані живого і неживого, які стикують біологічну систему з технічною системою, так впевнено наближаючись до істини, привів його наяву до задуманої ним мети. Його відчуття істини росло і вражало свідомість чіткістю процесу пізнання Всесвіта та доступною для нього таємницею марсіанської долини Козоро.

В цей час Олександр в своїй уяві став бачити як промені ранкового Сонця, яке сходило на Марсі, наче вогненні стріли, пронизували вологе повітря долини Козоро і, вдаряючись об траву вкриту росою, як бризки шампанського, розліталися врізнобіч, уносячи за собою ніким невидиме зображення розкритої ним таємниці долини. Таємниці, яку залишили прибульці з планети Нібіру (Мардук) в зашифрованому виді в силуетах павука, павича і дикобраза.

В цей час на Землі Сонце стояло в зеніті, і його промені через не завішені шторами вікна лабораторії заливали планетарій четвертого заводського корпуса, в якому ще тільки вчора була розташована наукова лабораторія по дослідженню космічних зв’язків.

В цьому планетарії-лабораторії розміщено комп’ютерне устаткування технічної системи зв’язку з космосом. На стінах і на куполоподібній стелі лабораторії розташовані відео табло в певному порядку, залежно від небесних світил у космічному просторі. Закривши штори, Олександр сів на своє автоматизоване робоче крісло, яке робило оберти навколо своєї осі – теж у певній залежності від космічного об’єкту, за яким велося спостереження. Загорілися індикатори простору Сонячної галактики. Зовнішні носії технічної системи встановленого комп’ютерного устаткування наповнювали свої монітори інформацією міжпланетного Інтернету. На табло векторного зв’язку стала зринати інформація в перекладі будь-якою мовою, будь-якої планети. Олександра це дуже зацікавило. Хто міг у Всесвіті знати всі мови, в тому числі і його рідну – українську?

Так Олександр почав з’єднуватися через розроблене ним комп’ютерне устаткування з міжпланетним Інтернетом. Він, як дослідник, постійно користувався у своїй науковій праці безкоштовними послугами Інтернету Землі, в який уже надходила інформація з інших планет. Йому ці послуги надавалися як молодому і перспективному для Всесвіта вченому. Міжпланетний Інтернет був організований вищим розумом розвинених цивілізацій. Цей розум був обожнений малорозвиненими цивілізаціями Всесвіта і названий Богом. Олександр зрозумів, що його ідея пошуку модуля з кремнію, який науковцями планети Земля тільки недавно визнаний елементом живої природи, залишається найактуальнішою проблемою міжпланетного зв’язку. Цей модуль із технічної системи подібної радіо і телебаченню дозволить переводити інформацію в його біологічну систему, мозок, уже в розшифрованому вигляді без міжпланетних перекладачів, які знають всі мови будь якої цивілізації. Не даремно ж прибульці, щоб довести це, зашифрували інформацію, залишену на роздум землянам в силуетах павука, павича і дикобраза, зображених на Землі і на Марсі в долині Козоро. А ще залишили інформацію, у фігурах Аку на Землі, на острові Пасхи. Підтвердження Юрона Борисвітовича Свічаго, оприлюднене в науковому цехі, що він іде вірним науковим шляхом, додало йому впевненості у наукових пошуках.

Побудова із кремнія такого модуля – міжсистемного з’єднувача і перекладача – вимагала неабиякого наукового інтелекту. Олександр розумів, що в цій справі має бути нова матерія, яка могла б переносити інформацію з технічної системи в біологічну, а такою транспортною матерією може бути тільки кремній і лише з нього слід будувати перехідний модуль зв’язка, і тільки модуль із кремнія може з’єднувати нейрони мозку із нейтронами електронів, щоб досягти миттєвого отримання інформації. Розуміючи це, Олександр з головою занурився у свою мету. Він ще раз переглянув розміщені раніше в Інтернеті Землі питання своєї пізнавальної інформації (хто він?) і свої координати у просторі Всесвіта і почав наполегливо вести пошуки інформації, яка могла б пролити світло на вибраний ним шлях щодо побудови модуля переходу інформації з технічної системи в біологічну. Перечитуючи сторінки в Інтернеті, натрапив на цікавий науковий фрагмент. Виявляється, кремній буває у твердому, рідкому та аморфному станах. Не встиг усвідомити важливість аморфного кремнія в науковій темі, як раптом перебила його кмітливу думку інформація, яка щойно з’явилася на табло. Вона була такого зміста: «Олександр Андрійович, я з планети Нібіру – Свічаго Юрон Борисвітович, начальник відділу по збереженню даних на зовнішніх носіях інформації. Вчора на ваше прохання послав інформацію, в якій пропонував розробку індивідуального модуля із аморфного кремнія.

Що скажете з цього привода? Я чекаю на вашу відповідь».

Вдруге побачена і прочитана інформація підтвердила його сподівання. Олександр радів із того приводу, що йому як вченому зі світовим іменем першому поталанило озвучити на Симпозіумі мирового значення ідею про пізнання Всесвіта з допомогою нового виду транспортної матерії яку він теж назвав «ньютоній». Таку назву ефіру дав ще Д.І. Менделєєв. Голубі очі Олександра, сяюче обличчя, рухи його тіла виплескували радість душі і серця. І цього душевного і духовного тріумфів не могла не помітити його дружина – «Снігова королева» Сніжана Світозаренко.

– Саша, ти знову вийшов на зв`язок?! Так?! – вона аж скрикнула:

– Вийшов! – радісно відповів Олександр.

І раптом його обличчя наповнилося неочікуваним смутком.

– Чого це ти, Сашко? – запитала вона стривожено.

– Прикро, що тоді на інститутському симпозіумі не підтримали мою ідею про розкриття таємниці долини Козоро. Ти пам’ятаєш, запрошені студенти, крім тебе і шести вчених, утрималися, – додав Олександр.

– Авжеж, пам’ятаю... Це ж було давно, – сказала вона і занурилася у спогади, які виникали у чарунках її мозка, ніби вона знову опинилася на Симпозіумі і веде розмову у своєму виступі: «Підтримую ідею Олександра Світозаренко, – каже вона і пояснює: – Дійсно, в цих силуетах закладено спільну інформацію. Спільною інформацією, є: перше – це кремній, який знаходиться у шкірі павука, пір’ї павича, у голках дикобраза, друге – це співіснування різних систем: біологічної системи павука з його «технічною системою» – павутиною. З неї (павутини) інформація через кремній переходить у біологічну систему павука – в його мозок. Я вже не кажу про гідравлічні ознаки, адже нам всім відомо, що павук рухається гідравлікою за рахунок павутинної рідини. Павич і дикобраз розпрямляють, відповідно, пір’я і голки, за рахунок колодочкової рідини. Але ця інформація для іншої наукової теми».

Вона так пірнула у свої спогади, що Олександру довелося її по-цілувати у щічку. І Сніжана, наче прокинувшись, обняла його і поцілувала. Їхні спогади про довгий шлях наукових дебатів та спостережень упереміш з поцілунками закінчилися опівночі солодким сном.

17.05 – 18.05.2013

м.Дніпропетровськ, 17.05 –18.05.2013 р.