«У кожного своя доля і свій шлях широкий»
або декілька слів до портрету Надії Савченко
Надія Савченко, українська льотчиця, 28 червня 2014 року у Донецькій області була викрадена озброєними проросійськими бандитами і таємно вивезена на територію РФ, де зараз вона перебуває у слідчому ізоляторі й чекає на так званий «суд». Ця інформація зараз набула такого поширення й резонансу, що, здається, вже нема жодної людини в Україні, яка б не чула про українську льотчицю. Надія Савченка для всіх нас, простих українців, приклад справжнього, непоказушного патріотизму і гідності, а можливо, й того самого незламного духовного імперативу, який продемонстрували свого часу і Тарас Шевченко, і Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич, Василь Стус та інші подвижнки української ідеї. Ми всі захоплюємося стоїцизмом і силою духу Надії, важко навіть уявити собі її життя зараз. Хотілося б якось підтримати, розрадити її, розказати, яка величезна кількість людей підтримує її в Україні.
Нещодавно із подивом (і це навіть не той вислів) дізналася, що Надія Савченко була студенткою Університету «Україна», навчалася на кафедрі української мови і літератури (заочна форма) 2002 – 2003 навчальний рік, а потім забрала документи і вступила до лав Збройних сил України.
Для розмови про студентські роки Надії Савченко зустрічаюся з Мирославою Владиславівною Дячинською, завідувачем кафедри української мови і літератури (з 2001 по 2002), пізніше старший викладач цієї ж кафедри. Мирослава Владиславівна тримає у руках кольорові знімки. На деяких із них Надія Савченко.
- Пані Мирославо! Розкажіть за яких обставин ви познайомилися із Надією Савченко?
- У 2001 році в Києві була створена благодійна організація «Рух матерів України», одним із напрямком діяльності якої згідно статуту була просвіта і культура. Було здійснено цілий ряд постановок за творами Тараса Шевченка з метою популяризації і поширення Кобзаревого слова серед молоді, оскільки майже всі вистави відбувалися у школах, дитячих садочках, профтехучилищах. Зрозуміло, що актори були аматорами. Це були волонтери, які знаходилися серед творчої, патріотично налаштованої молоді. На одному з таких шевченківських заходів я й познайомилася з Надією Савченко.
- Пані Мирославо! Опишіть свої враження від першої зустрічі із Надією. Може, щось вам особливо запам’яталося?
- Це було навесні 2002 року, більш точну дату тепер уже не зможу назвати. Також не скажу, хто тоді порекомендував Надію для участі у наших аматорських виставах, які проте проводилися на достатньому естетичному рівні. У цих виставах були представлені, як власне театралізовані постановки творів Тараса Шевченка, так і пісні на слова його поезій, танці під музику до його пісень. Надія співала і брала участь у сценічних постановках. Окрім того у неї були неабиякі організаторські здібності. У нас все трималося на голому ентузіазмі – жодного виду матеріальних заохочень наша організація не могла запропонувати своїм членам. Тому вкрай важливо було знаходити молодь на ролі у виставах, заохочувати до участі у нашому просвітницькому русі. Також гостро стояла проблема із костюмами – і це взяла на себе Надія. Примудрялася добувати українські народні вбрання по знайомим і приятелям, аби наш аматорський колектив мав пристойний сценічний вигляд.
- Як же так сталося, що Надія потрапила до Університету «Україна»?
- Все дуже просто… Спостерігши неабиякий декламаторський талант дівчинки, її потяг до поетичного слова, я вирішила запропонувати їй вступати на кафедру української мови та літератури, аби здобути фах філолога-україніста. Надія з радістю погодилася. Влітку 2002 року подала документи і успішно склала іспити. Навчатися вирішила на заочному відділені, оскільки працювала. Щоправда, провчилася лише рік (2002 – 2003). По завершенню першого курсу забрала документи, пояснивши, що зрозуміла невідповідність для себе обраної спеціальності. Наскільки я знаю, після цього вона перейшла до лав Української армі
- Якою студенткою була Надія? Які предмети ви їй викладали?
- Особисто я викладала «Давню українську літературу» і «Народознавство». Це предмети, які викладаються на першому курсі. Слід зазначити, що «Давня українська література» надскладний предмет, який не всім під силу опанувати в силу того, що основний масив текстів, які ми вивчаємо у межах цього курсу, написані староболгарською (більш відомою як церковнослов’янська мова). Там «прочитав і переказав зміст» не проходить. Надія не була відмінницею, але вона завжди готувалася до семінарських і практичних занять. Вона була з тих студентів, з якими цікаво працювати, тобто активною, зацікавленою, із купою питань і зауважень. Таких завжди помічають і запам’ятовують викладачі.
Надія швидко проявила і у своїй групі лідерські якості. Це важливо, коли в студентському середовищі з’являється такий неформальний лідер – за ним тягнуться, до нього прислухаються. Зрештою, студентське життя перебігає не так одноманітно, коли є можливість піти на якусь, сплановану такою людиною екскурсію чи культурну подію, та й чи просто вечірку.
- Можливо, є момент, котрий вам найбільше запам’ятався?
- Так, є таке… (Пані Мирослава загадково посміхається, щось нагадавши) У січні – лютому 2003 року Університет «Україна» організував поїздку для студентів і викладачів під Крути – на овіяне славою місце бою українських студентів із озвірілими муравйовськими ордищами, що сунули на Київ. Дізнавшись про цю поїздку, відразу вписала і Надію Савченко до списків бажаючих. Зідзвонилася з нею – дівчина погодилася. Усю довгу дорогу до Сумської області співали пісень, розмовляли, згадували славне українське минуле, читали Шевченка – напам’ять із вистав, пили чай із бутербродами. Із поїздки повернулися геть іншими – зближеними, ніби рідними. Навіть зараз, через десять років, пригадую цю поїздку як один із найкращих епізодів свого життя.
- Якою була тоді Надія? Чи сильно змінилася, на вашу думку?
- Надія була двадцятирічною дівчинкою, дуже симпатичною, із великими блакитними очима, довгим волоссям. Але її вдача дуже дисонувала із її зовнішністю. Бо Надія скрізь шукала екстриму, нових вражень – у хорошому сенсі цього слова, такого здорового спортивного адреналіну. Думаю, армія і обраний фах льотчиці тут повністю задовольнили її потяг до незвичайного, небуденного. Вона завжди була чесною і принциповою. Не думаю, що ці риси її вдачі змінилися. Припускаю, що вона загартувалася, пройшовши крізь такі нелегкі життєві випробування, які випали їй уже останнім часом.
- Що б ви хотіли побажати Надії?
- Хотіла б побажати їй віри і терпіння у цих нелегких випробуваннях, а також надії і любові! Я думаю, що все минеться для неї і то швидко! Назавжди забуде цю страшну пригоду й буде жити далі.
Також телефоном зв’язалася зі студенткою групи ЗУМ – 11 Балухо Любов’ю Олександрівною, яка навчалася разом із Надією Савченко у 2002 – 2003 роках. Я задала декілька питань, намагаючись з’ясувати якісь нові обставини про нашу героїчну льотчицю.
- Пані Любо, скажіть, якою вам запам’яталася Надія Савченко?
- Зараз багато пишуть і говорять про патріотизм Надії. Так от, хочу відзначити, що це не порожні слова! Чітка й тверда патріотична позиція цієї молодої тоді ще дівчинки вражала багатьох. Здавалося б, Надія – корінна киянка, закінчила звичайну середню школу на Троєщині (Деснянський район міста Києва). Її однолітки, які зростали у подібних умовах, затиналися, коли доводилося сказати українською бодай кілька слів. А від Надії ніхто ніколи не чув жодного російського слова (зараз у ЗМІ поширили інформацію, що Надія Савченко відмовилася розмовляти зі своїми катами російською і вимагала перекладача з української мови!)
Запам’яталася вона мені неабиякими організаторськими здібностями: вистави за творами Тараса Шевченка для благодійного фонду і не лише – це все її заслуга! Могла за один вечір домовитися про приміщення для проведення завтрашньої вистави, знайти підміну актору, який захворів, ще й розшукати костюм і особисто за ним з’їздити.
Зовні це була дуже приваблива дівчина із темно-русявим волоссям до пояса, великими блакитними очима, які, хай як поетично це звучить, дійсно сяяли якимось внутрішнім вогнем. Справжня українська врода, як кажуть у таких випадках.
- Можливо, є цікавий випадок, пов’язаний із Надією, який вам запам’ятався найбільше?
- Пригадую, колись усіх нас, студентів групи ЗУМ-11, тобто, своїх одногрупників, Надя запросила на виставу, яку вона й інші її товариши мали показувати в одному з київських профтехучилищ. Адміністрація погодилася, бо такий захід їм було необхідно самим організовувати для звіту, а так уже є готовий! Студентів профтехучилища зігнали до актової зали, пообіцявши їм після вистави провести дискотеку. Прийшло багато молоді. Вистава пройшла і раптом пропало світло: так адміністрація профтехучилища намагалася уникнути проведення небажаної для неї дискотеки. Але Надя швидко з’ясувала у місцевих, що це просто хтось опустив рубильник у щитовій, знайшла ключі на вахті і вмикнула світло. Пригадую, тоді ще здивувалася, як вона швидко змогла вирішити цю проблему, а головне, не побоялася взяти на себе відповідальність за цей вчинок, ще й присоромила когось із керівництва. «Як, мовляв, і так? Обіцяли дискотеку – то давайте! Треба виконувати обіцяне!». Дискотека відбулася – всі були задоволені.
- Чи ви не знаєте, бува, причини, які спонукали Надію забрати документи і піти шукати щось інше?
- Якось сиділа ми після пар в аудиторі], збиралися вже додому йти (точно не пригадаю, коли саме це було, пам’ятаю лише, що це вже був кінець навчального року, може й кінець травня, чи початок червня). Підходить раптом до мене Надя (а ми були у приятельських стосунках) і каже:
- Знаєш, Любо, певно буду я документи забирати… Відчуваю, що філологія – то не моє! Хочеться мені чогось такого, де б можна було розгорнутися! Розумієш? – у Надіних очах загорівся той самий вогник, який відразу змінював її, робив і без того красиве обличчя ще привабливішим.
- Та ну що ти, Надю… Може, ще подумаєш?
- Вже все обдумала!
- А куди ж ти підеш?
- Поки не знаю, буду шукати!
Ось така розмова відбувалася між нами, а вже за тиждень я дізналася, що Надя дійсно забрала документи і вже не студентка нашого вузу.
Пройшло хороших півроку з тих пір. Ми саме складали зимову сесію, коли відкриваються двері і заходить до аудиторії якась пані у шапці-вушанці, бушлаті, на якому нашиті пагони. Приглянулися ми до неї – а це наша Надя! Зраділи, обступили, почали розпитувати! Вона розказала нам, що тепер у лавах Українських збройних сил. Пізніше ми дізналися, що Надя вивчилася на льотчицю винищувального літального апарату, була у складі миротворчої місії ООН в Іраку.
- Що б ви хотіли побажати вашій колишній одногрупниці?
- Звісно, повернутися якомога швидше додому. Повернутися здоровою, неушкодженою. Сподіваюся, що незабаром так і буде! І я зможу особисто потиснути її руку. Зараз дивлюся і не впізнаю її, коли бачу на екрані… Зник той вогник з очей… Воно й не дивно, скільки довелося пережити і невідомо, що ще чекає попереду… Тож я їй щиро бажаю повернутися з мінімальними втратами, аби її безмежний заряд оптимізму і далі надихав оточуючих!
Важко собі уявити, через що довелося пройти Надії Савченко. Її слова про те, що з нею «поводяться добре» можуть звучати переконливо лише для її катів. Але в усіх навіть найстрашніших хоророрах все одно рано чи пізно настає хепі-енд. Не буває такого, аби зло восторжествувало! Це суперечить не лише законам жанру, це суперечить логіці буття усього людства! Надія повернеться! Ми всі віримо в це! Ми всі твердо переконані, що той день, коли наша героїчна співвітчизниця, ступить на рідну землю, вже не за горами!
