Коли народжується блюз...
з рубрики / циклу «ЛІРИКА»
Коли відчуваєш сильне розчарування – народжується блюз. Так просто (майже з нізвідки) приходять перші мінорні ноти і лягають на серце. Плаче саксофон? То ридає чиясь скривджена душа! Її не зрозуміли? Можливо! Образили? Так і було! Відштовхнули? Саме це і сталося!
Сидиш на підвіконні і вдивляєшся у вогні твого міста. Їх тисячі – за кількістю мешканців чи може далеких галактик на нічному небі, і кожен з них запалюється і гасне у належний йому час (не раніше і не пізніше!). Хіба ж ти винна, що світ є таким? Диким, свавільним і невлаштованим? Ти хотіла бути щасливою! Просто бути щасливою! А зараз ти сидиш на підвіконні і дивишся на світ зі свого сьомого поверху буття, вдивляєшся у нічне мерехтіння за вікном і слухаєш блюз. Звуки піаніно такі виразні – це майже соло! Це майже те, що ти бачиш – яскраві вогники і темне-темне тло (чорно-біла клавіатура? саме так!)
Його впертість доводить тебе до сказу, а непоступливість змушує щоразу збирати свої речі і йти геть? (губна гармошка співає так сумно, але сльозинка швидко збігає твоєю щічкою не від цього? чи від цього?) Невже ти вимагаєш надто багато? Любов – це багато чи мало? (все залежить від кута зору! все, звісно, залежить від кута зору!). Невже ваші уявлення про кохання такі різні (може, навіть діаметрально протилежні!) і ніколи не перетнуться нарешті в одній крапці? Чи вам так судилося – назавжди лишитися паралельними прямими?
А може, твоя біда у тому, що тобі потрібен хтось інший, а він і досі видається тобі надто спокусливим, аби відмовитися від нього остаточно? Ти не знаєш… Ти хитаєш головою, бо ти не маєш відповіді (навіть для себе!) Ти прислухаєшся до звуків гітари і вже встигаєш зловити наступну сльозинку язиком.
Чому він такий? Ну чому він такий? Ти ловиш все нові і нові сльозинки (невже цьому не буде кінця-краю?). Він не любить прогнозованого щастя, наперед визначеного бізнес-плану життя, а ще… ще він абсолютно байдужий до твоїх прохань і бажань! Це не добре! Так не повинно бути (ти у цьому твердо переконана!)
- Алло! – ти розпачливо волаєш у трубку,
- Алло… - обертони твого голосу знижено до шепоту (ти просила його більше тобі не дзвонити! навіть стерти твій номер! але він все таки подзвонив: це така його унікальна здатність – усе й завжди робити навпаки!)
- Ти там? На своєму вікні?
- Так…
- Слухаєш свій блюз?
- Ага…
- Подивися вниз!
Ти опускаєш очі із сьомого поверху свого буття туди, донизу, на грішну землю. На підсвіченому тьмяним ліхтарним світлом асфальті стоїть він, притискаючи до себе величезний букет білих ромашок! А за ним, на сріблястому п’ятаку парковки, виведена крива твого щастя: «Я кохаю тебе і твій блюз!»
Київ, 17 квітня 2014 року
.gif "{#}")
