Розстріляне Відродження – один із вимірів української національної трагедії
з рубрики / циклу «ЛЕКЦІЇ ЮА»
Розстріляне Відродження (далі - РВ) – термін, запроваджений із виходом однойменної антології в Парижі у 1959 році, спершу в діаспорному літературознавстві, а згодом, на початку 90-х років ХХ ст. і в «материковому». Термін належить Юрію Лавріненку – укладачу однойменної антології, який теж пройшов сталінські концтабори, у 1942 році втік із такого табору в Забайкаллі, пробрався в Україну і разом із Юрієм Шевельовим (Шерехом), Аркадієм Любченком, Віктором Домонтовичем, Ігорем Костецьким, Тодосем Осьмачкою, Докією Гуменною та іншими вцілілими представниками мистецького покоління «двадцятників» рушив із відступаючою німецькою армією на Захід. Лавріненко брав активну участь у новій хвилі відродження української літератури в еміграції, зокрема, стояв біля витоків МУР-у (Мистецького українського руху) у Мюнхені (1945-1948) та «Слова» (Балтимор – Нью-Йорк – Торонто, 1954 рік і по наш час).
Який сенс вкладав Юрій Лавріненко у термінологічне означення «Розстріляне Відродження»? Під ним розумівся той широкий мистецько-літературний рух, що мав місце в Україні від початку 20-х років і до початку 30-х років ХХ ст. (до розгулу сталінсько-більшовицького терору, який гвалтовано обірвав РВ у самому розквіті). Учасниками РВ були сотні самобутніх талановитих письменників. Найбільш відомі з них – Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Євген Плужник, Микола Куліш, Майк Йогансен, Микола Зеров, Павло Пилипович, Михайло Драй-Хмара, Валеріан Підмогильний, Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Олекса Влизько, Григорій Косинка та багато інших.
- Знищення РВ відбувалося шляхом заздалегідь спланованих масових «акцій»:
- Арешт талановитого «інакомислячого» письменника, який не те, щоб заперечував комуністичні ідеали, а скоріше їх не оспівував.
- Створення «організації» під нього (добровільне «зізнання» у шпигунській, терористичній або підривній діяльності зазвичай отримували під тортурами).
- «Вербовка» до «організації» письменника «членів» із кола його знайомих (відпрацьовувалися коло спілкування, листи, місце роботи).
- Закрите судилище.
- Вирок: або відразу розстріл, або 10 років концтаборів (здебільшого Соловки). Майже всім тим, хто отримав «десятку», у 1937 році виїзними трійками, які прибували до таборів, вироки були переглянуті і замінені на розстріл… Сумне урочище Сандармох (Соловки) стало братською могилою для еліти української нації.
Найбільш резонансні «справи» РВ:
- 1930 рік – «справа» СВУ (Спілка визволення України), до якої «завербували» представників старої інтелігенції – Сергія Єфремова, Людмилу Старицьку-Черняхівську та інших. «Відкритий» і показовий процес над СВУ відбувся у Харкові. Майже всі «учасники спілки» отримали великі строки ув’язнення, 15 – розстріл. Це був лише початок більшовицького терору.
- 18 грудня 1934 року – «справа» терористів-білогвардійців або так звана «справа Кірова», до яких «долучили» Олексу Влизька (глухонімого поета-інтуїтивіста), Григорія Косинку та інших. Усі 37 обвинувачених були розстріляні у Лук’янівській в’язниці в Києві.
Все це пізніше опише у своїх майже документальних романах Іван Багряний – «Сад Гетсиманський», «Тигролови», «Людина біжить над прірвою»…
Це були ланки одного ланцюга – страшні у своїй жорстокості і безпринципності факти масового більшовицького нищення інтелігенції – класового ворога сталінського тоталітаризму (інтелігенти були надто розумними, аби не усвідомити, в яке «світле майбутнє» може завести Україну «вождь» світового пролетаріату). Митці, науковці, люди творчих спеціальностей завжди є якщо не прямим, то вірогідним ворогом тоталітаризму, який не терпить передусім інакшості у всіх її проявах (навіть не протесту!) та вільного вираження думок (думка у тоталітарному суспільстві завжди одна і єдино можлива!).
Наступний ідеологічним ворогом більшовизму (наступним, але не останнім) стане українське селянство, яке не погодиться на «добровільну» колективізацію. Це буде найчорніша доба українського народу – страшний Голодомор 1932 – 33 років (але це зовсім інша історія).
Тим часом, нищення української культури набуло колосальних масштабів – жодна б війна чи стихійне лихо не вчинили б такої повної руйнації. Факти нищення РВ такі: «Щоб дати уяву, чому трудно зібрати елементарні відомості про життя, працю і долю українських радянських письменників 1920-х років, ми наведемо текст телеграми Об’єднання українських письменників «Слово», посланої з Нью-Йорку 20 грудня 1954 року:
“Москва, СРСР, ІІ Всесоюзному з’їздові письменників
Українські письменники – політичні емігранти вітають з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР
1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменника.”
До цієї телеграми президія «Слова» подала до преси своє пояснення. За приблизними … підрахунками цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно – 17, покінчили самогубством – 8, арештовані, заслані в табори й іншими поліційними заходами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні і померлі в концтаборах) – 175; зникли безвісті – 16, померли своєю смертю – 7. Дані ці приблизні, бо Москва не відповіла на телеграму і тримає далі таємницю своєї розправи над українськими радянськими письменниками того часу. Лише 1956 року почалась несмілива і сором’язлива «реабілітація» кількох імен письменників. З них лише яка пара вернулись живі додому під час реабілітації. Але це тільки одиниці із сотень. І про ці одиниці теж нічого не подається, чому і коли вони були репресовані чи мучені».[1]
Цифри кажуть самі за себе. Ретельно «зачесана», «прилизана» згідно з канонами соцреалізму українська радянська література… Ні слова, ні натяку на буяння життя, дискусії, славетні імена, самобутні твори. І навіть ті, кого залишили у межах життя чи літератури, були також ретельно «зачесані», отримавши право на виключне оспівування компартії і її «справ». Спадщина українських радянських письменників підлягала жорсткому цензуруванню, поділяючись на «друковану» і «заборонену». Серед останніх творів опинилися поеми Володимира Сосюри «Мазепа», «Два Володьки», поеми Миколи Бажана «Гетто в Умані», «Сліпці», поема «Золотий гомін» і поезія «Скорбна мати» Павла Тичини.
Три, а то й чотири покоління українців виросли не знаючи про Миколу Хвильового, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Євгена Плужника і не лише про них… А це були метри, які задавали тон РВ, таланти, що зробили б честь будь-якій літературі. Їхня творчість є цікавою, захоплюючою, інтригуючою, естетично вибагливою! Таке збіднення національної літератури на 223 мистецькі постаті з їхнім творчим доробком фактично відкинуло українську літературу на початок ХХ століття і позбавило її модерного статусу.
Адже зрілий український модернізм між двох світових війн фактично був силоміць вирваний з національної історичної парадигми. Культивувався певний тип радянської української літератури – селянської, вузько ужиткової, не модерної (якщо не сказати відсталої у формальному плані), і українцям нав’язувалася думка, що саме так завжди й було.
Картина нової української літератури мала такий вигляд у радянській реконструкції:
ХІХ ст. – Іван Котляревський і явище сміхової культури, постать Тарас Шевченко і його повна «радянізація», зародження і розвиток народницького дискурсу (найбільш чільні представники – Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко).
Кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. – прихід нових «борців» за соціальну справедливість (Леся Українка, Михайло Кобилянський).
Перші десятиліття ХХ ст. –??? (Хатяни, Молодомузівці й інші представники раннього українського модернізму теж були старанно заретушовані)
20 роки ХХ ст. і далі – соцреалізм як духовний спадкоємець народницьких ідеалів і носій радянської ідеології.
Повернення мистецької спадщини РВ і перепрочитання української літератури відбувалося у декілька етапів:
- Українська діаспора, якій належить заслуга збереження й акумуляції пам’яті РВ. Праці Віктора Петрова (Німеччина, 1947), Яра Славутича (США, 1955), Юрія Лавріненка (Франція, 1959), численна кількість малих публікацій у періодиці, свідчень очевидців – Докії Гуменної, Галини Плужник-Коваленко, Юрія Шереха, Григорія Костюка, Івана Багряного, Василя Барки, Уласа Самчука, Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Юрія Клена (Освальда Бургардта). Їхня виключна заслуга у тому, що світ почув правду про страшні події 30-х рр. в СРСР.
- Посмертна реабілітація деяких письменників РВ під час хрущовської «відлиги» і окремі публікації «перечитаних» цензорами їхніх творів. «Пощастило» Михайлю Семенку, Євгену Плужнику, Григорію Косинці, Дмитрові Загул, Олексі Влизьку, Михайлу Драй-Хмарі. Звичайно ж, жодної згадки про страшну долю цих письменників не могло бути. Паралельно покоління шістдесятників намагалося відтворити справжню картину літературного процесу 20-30-х років. Це здійснювалося різними способами. Зазвичай це був самвидав – таємний передрук переправлених з-за кордону творів найбільш яскравих митців РВ (зокрема, до Радянського Союзу була переправлена антологія Юрія Лавріненка). Інколи комусь щастило отримати допуск у спецсховища КДБ, де й зберігалася літературна спадщина РВ (ось вона сила слова, якої так боялися кати-більшовики!). Шістдесятники вважали себе духовними спадкоємцями РВ, намагалися в умовах радянського тоталітаризму популяризувати художній доробок закатованих українських письменників, підхопити прапор мистецького ренесансу. Багато хто з них поплатився за таке зухвале ігнорування канонів і приписів радянської системи: Ліну Костенко і Валерія Шевчука не друкували понад 20 років, Василь Стус, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Ігор Калинець, Іван і Надія Світличні стали політв’язнями – новими жертвами системи; Василь Симоненко – закатований, Григорій Тютюнник – доведений до самогубства. Ось як характеризує цю «реабілітацію» Євген Сверстюк:
«Однак характерно, що фактичне визнання державою свого злочину супроти інтелігенції, реабілітації іі ще зовсім не значила, що таємні служби подавали правдиві факти. Навпаки, узвичаєна в ЧК – ГПУ – НКВД – КГБ секретність і обман подавалися далі – замість чесних свідчень»[2].
- Фактичне повернення спадщини РВ за часів незалежної України. «Із забуття – в безсмертя» Миколи Жулинського, хрестоматія «Українське слово» Василя Яременка, хрестоматія «Атом серця» Юрія Коваліва. Широкомасштабне повернення спадщини майже всіх без виключення митців РВ через опублікування їхніх творів. Підручники, монографії, сотні захищених дисертацій. Уся правда буття й історична справедливість були на боці України і її закатованого цвіту! Тож правда відновилася!
Київ, 2006-2007
