22.09.2014 14:51
18+
270
    
  1 | 1  
 © Маргарита Проніна

ЗВИЧАЙНА

Частина 10

ШЕФ

Щовечора, коли я чищу зуби в ванній, бодай на дві хвилини цілком поринаю в деструктивні спогади про офіс і свою роботу, яка за своєю специфікою була тісно пов’язана зі стоматологією. Тепер, відсторонено переглядаючи стрічку пам’яті про той час, хочу скласти епітафію босові, який теж був першим. Першим моїм справжнім шефом, якого я знала особисто, а не зі слів його підлеглих, більше того – і підлеглі, і сам шеф працювали пліч-о-пліч у маленькому затишному офісі, розміром рівно три на чотири. Бос був у віці тих енергійних перспективних чоловіків, які лиш починають розвивати свій бізнес. Справа в тому, що той бізнес тримався виключно на дивовижному ентузіазмі свого творця і більше нічим не був підкріплений.

До його команди входили здебільшого студенти та знайомі, які тимчасово втратили роботу. Зараз очевидно, що з того нічого серйозного і тривкого вийти просто не могло, а тим більше не варто було чекати достойної заробітної плати його найманому персоналу. Ми працювали тісною, ледь не задушливою командою, над однією метою, яку ставив перед нами шеф і яка змінювалась кожні п’ять хвилин.

Сидячи на офісному дивані, завжди з кавою і сигаретою в руці, які, безвідмовно допомагали йому в генеруванні нових ідей, він давав нам настанови і ставив перед кожним окремі завдання, – і, як кажуть, у наполегливій тісній співпраці, постійно перебуваючи на очах одне в одного, ми майже фанатично заряджалися вірою в безнадійний результат наших трудів.

Щоб надто жорстоко не критикувати такого горе-директора, треба просто з ним працювати. Останні скептики, які приходили влаштовуватися до цієї контори, завзято бралися за роботу і ще довго залишалися працювати за умовну зарплатню, що нараховувалась лише в шефовій пам’яті.

Досить молодий, уважний до дрібниць, невиправний фантазер, філософ, оратор і найоптимістичніший оптиміст усього світу людського. Дивувало й відрізняло його від усіх інших керівників і те, що він майже ніколи не засуджував наше невміння чи промахи, проте й розслаблятися не давав, влаштовуючи під час регулярних форс-мажорів прочуханські наради всьому колективові.

Якщо через брак досвіду чи елементарну недолугість ми не могли впоратися із завданням, він просто сідав поруч біля нашого комп’ютера і вчив, як це правильно зробити. Жоден шеф такого б не робив для своїх підлеглих, аби мати зайвий раз можливість вказати їм на їхню дурість, підкреслюючи цим свою компетентність. У кожному разі, набутим рівнем знання інформатики (який згодом я вказуватиму в резюме) завдячую саме таким моментам шефської допомоги у таких, здавалося б, дрібницях.

Він цікавився всім на світі, тому не прийти до офісу після пар в універі було просто неможливим. Ми завжди знали, що й сьогодні почуємо якусь повчальну байку від шефа. Він учив нас усьому, що вмів сам, – так йому легше було довіряти нам у важливих справах, бо з ним ми мали ледь не один мозок на всіх.


З плином часу авантюрний механізм нашої діяльності, гола віра у власну працю, як не дивно, почали закохувати нас у цей тісненький затишний офіс, завжди задимлений безкінечними розпалюваннями «люльки миру», з директором, який був чи то повним придурком, чи, можливо, генієм. Щоб з’ясувати останнє, ми всі продовжували працювати, попри численні мінуси наших марних зусиль. Навіть стоматологічний бомонд, поважні лікарі, чию довіру ми намагалися приборкати, згодом почав вірити в наш саморобний цирк, театр драми, сатири й водночас віроломного гротеску, що не міг не причарувати їх не розрекламованим запалом і красномовною абсурдністю дій. Звісно, дехто нас не любив і не бажав співпрацювати, але більшість вірили нічим не прикритій голослівності нашого боса, бо його аргументи завжди були безапеляційними та майстерно відточеними.

Тисячі стратегій за один день, невтомна праця, бурхливі колективні обговорення планів і фактів, безкінечні прорахунки перспектив, постійна зміна повноважень кожного учасника робочого процесу – це був психоделічний хаос, в який ми всі були щиро закохані… «Большой папа», як його жартома інколи називали в офісі, нам вірив, вірив нашим непрофесійним зауваженням, нашим запевнянням в успіху, який міг нам чомусь примаритись. Поруч з ним ми теж були – шефами, повноважними спеціалістами з неіснуючих професій, досвідченими посадовцями, жодним чином не претендуючи своїми вміннями чи досвідом на свої гучні звання. Просто в усіх нас був шанс, без винятку.

…Відтоді, у своїх мандрах від співбесіди до співбесіди в пошуку роботи, я більше ніде не бачила такої довіри до звичайної людини, такого неупередженого ставлення до новачка-претендента. Натомість майже повсюдно мене зустрічали остогидла зухвалість і зверхність, критика й сарказм на адресу мого резюме, – і такі прийоми вщент ламали всі мої можливі плани співпраці з подібними бовдурами. Наш шеф був найкращим: батьком, товаришем, захисником і головним порадником в одній особі. Його офіс став на певний час нашим домом, коледжем, відправною точкою, звідки ми були вже трохи підготовленими до виходу в безжальний світ вакансій, роботодавців та інших потенційних босів.


Приємний парадокс: наша пам’ять вбирає в себе і береже значно більше позитиву, ніж його насправді було в нашому житті. Отже, людина підсвідомо, за своєю природою, передусім налаштована на добро, на виокремлення з буднів моментів радості й благополуччя. Поганому ж, насправді, дуже мало місця в наших серцях…

Моя робота припадала якраз на два останні курси в університеті, і за терміном мені випало протриматися там довше всіх моїх колег. Я була свідком зміни цілої когорти працівників, корекції режимів праці та перестановок меблів, розширення і звуження «робочого простору», оновлення стратегій і способів діяльності, навіть модифікації самої суті та мети наших зусиль. Незмінними лишалися тільки шеф і я. Причому за той час я встигла побути і начальником, і жалюгідним прислужником іншим, і досвідченим корифеєм, і навіть головним порадником... Не знаю, навіщо все це мені було треба, але я стала ледь не талісманом нашого офісу, історичним свідком його більш ніж динамічної діяльності, страшних занепадів усіх справ і шалених боргів, а потім успішних воскресінь, які, звісно, супроводжувались новими хвилями ентузіазму нашого «Big Daddy».

Часто мінялася й моя платня, але мені досить було того, що майже завжди я мала достатньо грошей, щоб відмовитись від батьківської фінансової допомоги. А це, погодьтеся, для студентки значило чимало.

Мабуть, я тоді хотіла свідомо там залишатися працювати, попри вигідні деколи пропозиції «зі сторони», попри всі мінуси цієї роботи, попри карколомну її нестабільність, – тому що дуже вірила в успіх отакої невдалої спроби «крутого» бізнесу і «щасливу зірку» мого фанатичного шефа. Справді, мені дуже кортіло побачити, що ж станеться з цим оплотом безвідповідальності й авантюризму далі, далі, потім, у наступному році... Напевно, я все ж помилялася, так непохитно вірячи в безуспішність, бо ж інтуїтивно завжди знала, що цю нашу спільну справу врешті обов’язково спіткає фіаско. Але ж дуже хотілося пишатися всіма нами…

Нині мені нічого невідомо про долю того офісу. Офісу вже без мене. Та я й досі іноді відчуваю себе ще там.

Маргарита Проніна цікавиться

  • Маргарита ПронінаМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!