На грані живого і мертвого
глава 9 том 3поїздка в аграрний цех завода
В парковій зоні завода на лавах, які ще стоять після проведення десятирічного ювілею новосілля сидять заводчани і чекають транспорт щоб лави поставити в кузова машин і поїхати на свої земельні дільниці.
– Хлопі, вставайте! Дивіться, он вже їдуть машини, – сказала Сніжана Вікторівна, дивлячись ласкаво в очі Сергія Никифоровича.
Микола Антонович, Сергій Никифорович, Олександр Андрійович, Петро Микитович з чоловіками поставили лави в кузова і поїхали. Молоді дівчата і хлопці співали, а коли виїхали на пряму дорогу, яка вже вела до села почалася жвава розмова і про посадку овочевих культур.
– Олександр Андрійович, що ви зі Сніжаною Вікторівною будите саджати? – запитала Василина Григорівна.
– Вітаміни –, перець, капусту, буряк, морковку, цибулю, укріп, петрушку та діляночку ранньої картоплі, – відповіла Сніжана Вікторівна.
– А ми з Маргаритою посадимо те що й ви, Сніжана Вікторівна, та ще посіємо гречку, – сказав Петро Микитович.
– А ви, Василина Григорівна, з Сергієм Никифоровичем, що посадите? – запитав Петро Микитович.
– Ми посадимо те, що й ви та ще по заказу доньки Сніжанки трішки кукурудзи, – відповів Сергій Никифорович, згадавши як вони з Олександром Андрійовичем після захисту дипломів їздили в ліс за опеньками і їм обом тоді запала в око Сніжана Вікторівна.
– Микола, а чого ви з Надією мовчите, а не розкажете поки вас не запитають, що посадите? – запитав Сергій.
– Ми посадимо те ж саме що й ви та ще баштан: кавуни, дині, гарбузи та огірки, – відповіла Надія Петрівна кокетливо, зазираючи йому в очі.
– Тоді ми зі Сніжаною Вікторівною Сергієм Никифоровичем та Олександром Андрійовичем будемо у вас красти кавуни та дині, – жартуючи сказала Василина Григорівна і всі розсміялися.
Нарешті машини повернули на дорогу в поле і зупинилися
Заводчани, взявши кошики із сім’ям розійшлися по своїх земельних дільницях.
Була хороша погода і працювалося легко, а годинник непомітно намотував час, піднявши Сонце в зеніт.
– Ну, що, Олександр, запитай у наших сусідів може зробимо перерву на обід, – запропонувала Сніжана Вікторівна.
Сусіди погодилися і запросили на обід. Олександр Андрійович взяв кошик з їдою і вони пішли. Коли прийшли, то стіл вже накривався повним ходом. На скатертину розстелену Василиною Григорівною на землі Петром Микитовичем, Миколою Антоновичем та Сергієм Никифоровичем викладалися із кошиків різні страви. Не обійшлося і без спиртних напоїв. стояли дві пляшки «Кагору».
– Сергій Никифорович, розкорковуй! – лагідно запропонувала Сніжана Вікторівна, заглядаючи в зелене плесо його очей.
Сергій Никифорович, розкоркував і розлив порівно всю пляшку в підставлені хлопцями та дівчатами стакани.
– Так, дівчата, та хлопці остальне вип’ємо дома, – сказав Сергій Никифорович і підняв стакан. – Вип’ємо за хороший урожай, – сказала він.
Випили, закусили, а відпочивати не стали.
– Відпочивати будемо дома, – сказала Сніжана, запитуючи дивилась в очі Сергія Никифоровича – чекала, на його підтримуючу відповідь.
– Вірно, Сніжана Вікторівна, мислиш. Погляньте, вже всі заводчани працюють, – сказав Сергій Никифорович. – А тепер накрийте, що на скатертині та пішли саджати, – додав він.
– А тепер, Сергій, я з тобою запрошуємо їх по приїзду до нас та продовжимо розмову про наші враження про сьогоднішню не вилазку на природу, – усміхаючись додала Василина Григорівна, показуючи ще на не прибране зі скатертини.
–А тепер давайте позмагаємося. Хто швидше впорається, той від мене одержить приз, – весело запропонувала Сніжана Вікторівна. – Що скажете, хлопці? – запитала вона, спрямувавши свій погляд на Миколу Антоновича.
– А що за приз? – запитав Микола Антонович.
– А це – жіноча таємниця. Все залежить від того, яка бригада буде переможцем? Як для тебе, то прочитаю вірш, – відповіла Сніжана Вікторівна.
– Годиться! А тепер гайда по своїм робочим місцям – саджати, – сказав Микола Антонович і вони розійшлися по своїх дільницях.
Сонце, сідаючи за село почало вішало над полем рожеву заграву.
– Скоро буде вечоріти, – сказав Микола Антонович, закінчуючи скородити граблями посаджений баштан. – Надійко, ти бери кошики та йди до Василини, а я зараз теж буду йти, – додав він.
Надія Петрівна прийшла і стала вкладати в кошики залишене після трапези. Невдовзі прийшов і Микола Антонович.
– Надійко, гукай Сніжану хай приходить і читає вірш – мій приз, – жартівливо звернувся Микола Антонович і, підійшовши поцілував. – Ну що, любима? Завтра приїдемо досаджувати, – додав він.
Сонце вже сіло за обрій і вечір став фарбувати небо сірою фарбою, підганяючи роботу працюючих.
Заводчани стали сходитися і сідати на машини. Нарешті прийшли і Серій Никифорович з Василиною Григорівною, Олександр Андрійович зі Сніжаною Вікторівною та Маргарита Віталіївна з Петром Микитовичем.
– Завтра ще приїдемо сказав Сергій Никифорович. – А ви, Перо, Микола, Олександр, ? – запитав Сергій Никифорович.
– Ми приїдемо і посіємо гречку, – відповіла Маргарита Віталіївна.
– А ми приїдемо та посадимо гарбузи, – відповіла Надія Петрівна.
– І ми приїдемо посадимо цибулю, – відповів Олександр Андрійович.
Вони мовчки взяли кошики і пішли до машин. Мовчки сіли і поїхали, а коли приїхали на завод, то вже стемніло.
По алеї між ялинками їх Місяць довів до будинка.
Всі зайшли в ліфт і, вийшовши на десятому поверсі почали з вестибюля розглядати вечірню річку Дніпро. Небо було зоряне. По темній воді плив Місяць, мов човен, а зорі, ніби русалки взяли його у своє оточення.
– Досить розглядати. Заходьте в квартиру, – стоячи у відчинених дверей запросила Василина Григорівна.
– Який романтичний краєвид. Хіба можна відірватися! – радісно заперечила Сніжана Вікторівна.
– Пейзаж – тільки б знімати фільм! – додала Маргарита Віталіївна.
– Ми ж недовго будемо ділитися враженням? – запитала Надія Петрівна у Василини Григорівни.
– Скільки захочете, – відповіла Василина Григорівна і запросила всіх в невелику залу за стіл, який стояв посередині кімнати в оточенні чотирьох м’яких крісел між якими вона для чоловіків поставила стільці. Розташовуйтеся, як дома, – сказала і вийшла.
В залу прийшов Сергій Никифорович і поставив на стіл дві пляшки вина «Шардане» і вийшов.
В залу зайшла Василина Григорівна і поставила на стіл вісім чарок, сир та цукерки.
– Олександр, відкорковуй та наливай по п’ять капель, щоб враження від цього фільму краще віддзеркалювали наші думки, – весело і усміхнувшись попросила його Василина Григорівна і, зазирнувши в його очі ніжно взяла його руку, яка лежала на його коліні і сіла коло нього в крісло.
Олександр Андрійович, відкоркувавши пляшку поналивав вино у чарки.
В залу зайшов Сергій Никифорович.
– Я хотів би почути вчених нашої планети коли вони вже скажуть людям, що вже розробили таке біологічно-технічне комп’ютерне устаткування через яке можна було б прослідкувати за розвитком Вселеної та людства з самого початку. Чим ви, Олександр Андрійович, з Миколою Антоновичем будете займатися? – запитав, сідаючи за стіл Сергій Никифорович і, взявши чарку випив і закусив.
– Ми вже розробили і самотужки на заводі ти ж, Сергію Никифоровичу, знаєш виготовили: фото-електронну відеокамеру і спеціалізований електронний фото-мікроскоп, який буде знімати атоми, а фотоелектронна відеокамера відправлятиме їх з виводом на табло комп’ютера і на принтер у збільшеному виді, доступному для зору людини, – почав відповідати Микола Антонович. – Нами написані математичні моделі по їх ув’язці з електронно-комп’ютерним устаткуванням по спілкуванню з душею людини. Та зроблена їх ув’язка з цим діючим устаткуванням. Написані по ним комп’ютерні програми. Розроблені, написані та вже ув’язані математичні моделі з цим же діючим устаткуванням на спілкування з флюїдним розумом феномена – людина-сомнамбул та на спілкування з флюїдним розумом феномена людина-психометер. Залишилося ще розробити і виготовити електронно-магнітний перехоплювач атомів електронної інформації, який нам дасть можливість при дослідному експерименті утримувати рухливість атома в магнітних лабетах при розгляді його структури. Цей прилад потім ув’язати з уже діючим спеціалізованим комп’ютерним устаткуванням і створити та написати відповідну математичну модель та комп’ютерну програму. Та ще розробити і написати математичну модель і комп’ютерну програму по спілкуванню з флюїдним розумом феномена – людина-екстрасенс. Потім експериментально встановити розміри і структуру атомів Розуму, Душі, Духу та Сили, які існують у головному мозку людини та розміри і структуру двійників атомів Розуму, Душі, Духу та Сили, які теж існують у мозку людини відповідно в їхніх невидимих тілах. Структурна решітка двійників, кількість атомів та кути з’єднання між ними окрім діаметра атомів повинні бути ідентичними відповідно атомам Розуму, Душі, Духу та Силі. Тоді ми почнемо спілкуватися з людиною будь якого часу через флюїд ефіру з минулим через нашу Машину часу і все взнаємо, – відповів Микола Антонович.
Далі Микола Антонович випив чарку вина і, закусивши сиром чомусь згадав про Андріану, яка трагічно загинула.
– Що нам скажуть наші дорогоцінні кохані про враження від поїздки? Сніжана Вікторівна, яке твоє враження? – запитав Сергій Никифорович і випив чарку вина і закусив.
.– Мені дуже сподобалося. Ця поїздка надихнула мене написати поетичні твори на різу тематику, – сказала Сніжана Вікторівна і, поклавши цукерку на язик взяла записничку і стала писати вірш, який їй щойно прийшов на ум. Її творчий процес не дав їй послухати враження своїх колег.
– Сніжана Вікторівна, що ти все пишеш і пишеш, чи не поему? – пожартувала Маргарита Віталіївна. – Вже треба іти додому, – додала вона.
– Трішки почекайте. Які ви нетерплячі. Сидите тихо – поспівали б, а то вроді не п’яні, – пожартувала Сніжана Вікторівна. Я вже закінчую. От і все, – відповіла Сніжана Вікторівна. – Микола Антонович, слухай – це твій приз і стала читати такі вірші:
Світлій пам’яті матусі Феодосії Іллівни.
СПАСИБІ, МАТУСЯ!
Ходив по Землі – як в міжзоряній ніші,
Де доля селянська дитинство щадила…
Спасибі, матуся, тобі найріднішій,
Що в долі селянській мене народила!
Я в місті крокую – воно найгарніше,
Де площа стріча феєрверками дива…
Тут праця натхненна і друзі вірніші,
Тут люба дружина і наша родина…
Іду по Землі – як в міжзоряній ніші,
Де доля моя в сталеварах ходила…
Спасибі, матуся, – скажу я вірніше:
Вже тільки за те, що мене народила!
ПОЛИН
В засніженім полі, мов лісом, полин стоїть,
Його наламаю у в’язку — й до хати…
Він буде, як порох, в холодній плиті горіть —
Зварити вечерю надумала мати…
А я все ламаю, аж доки на сніг впаде
Весь залишок світла і темряви морок…
Отак і кінчався зимових канікул день —
Полинне життя прогоряло, мов порох!
ВІН ЇЙ СПІВАВ
На концерт позлітались дівчата, мов птахи в гаю!...
Лиш одній він співав – був на сьомому небі, – в раю!
Бо одна з них була, що запала у в очі його, –
Та вона не відчула його задушевний вогонь!
Цей відомий соліст – соловей лиш дівочих сердець…
На підставі пісень – підкоряв залюбки не одну,
Зачепивши своєю красою любові струну…
Та щось їй не сподобався пісні знайомий кінець!
Підійшов він опісля до неї, хоч був не один –
Говорив щось про себе, про неї питав!...
Розійшлися вже всі – лиш його не змикались уста,
Та вона ні гу-гу, мов устами набрала води!
І чим ближче душею і серцем її пізнавав, –
Тим все далі і далі від нього ця птаха була!
Бо пробила сердечко зухвала любові стріла,
Лиш не їй, для якої, немов соловейко, співав!...
І коли зрозумів, що цей раз він попав не на ту,
І вмить руку його відпустила безчельна рука,
Натякнувши зненацька йому на вінчальну фату…
…Він не знав, що й вона, як і він, у коханні така.
– Гарний приз. Дякую, Сніжано, – сказав Микола Антонович. – Тепер можна і розходитися, – додав він.
Гості зібралися на вихід.
– Завтра ж всім на роботу. Не проспіть, та не переплутайте, а то ви ще підете на завод, – пожартував Сергій Никифорович і, потиснувши хлопцям руку і поцілувавши руку дівчатам відрив двері.
Всі побажали один одному на добраніч і пішли у свої квартири.
м.Дніпропетровськ, 10.01. – 08.02.2015