Місто
Місто зустріло його снігом і щипучим морозом. Місто було сіре і неприглядне. Місто було нудне і нецікаве. Місто було набридливе і сумне. Але це було його місто. Місто його спогадів і його надій. Місто його дитинства і його життя. Місто, яке він ненавидів так само сильно як і любив.
Це місто стало його в’язницею. В’язницею його спогадів і мрій.
Його життя було прекрасним. Таким прекрасним як тепер стало неприємним. Сум стискав його серце. Він не радів білому снігу, який вже починав іскритися від сонця, що прокидалось і починало заливати все навкруги. Він хотів лише одного – поскоріше виїхати із цього страшного для нього місця. Поїхати, втекти, забути про те, що колись він тут був щасливий. Забути, викинути з голови той біль і страх, який зараз розриває його серце.
Він вже був зовсім іншим, ніж тоді, коли здавалося назавжди покидав це місто. Тоді він був молодий і світлоокий. А зараз – сивий і з тьмяними потухлими очима. Він – привабливий зараз, але тоді він був чудовий.
Він йшов по знайомих вулицях і не впізнавав їх. Як це було давно. Коли він їхав звідси місто було ще не таким. Не таким як зараз. Воно було колишнім. Тепер воно нове і з яскравими вкрапленнями у вигляді стоматологічних кабінетів, магазинів і нотаріальних контор.
Він йшов по снігу і прислухався до порипування маленьких сніжинок під його ногами. Зупинився біля якогось дерева, прихилився об його стовбур і закрив очі. Минуле пролітало в його голові і зачіпало нервові струни його душі. Але… Навіщо думати про те, що так тривожить серце?
Він йшов, йшов до того місця, яке круто, на сто вісімдесят градусів змінило його життя. Він підійшов до берега брудної, колись чистої і гарної річки, і сів прямо на холодний і липкий сніг. Тут він любив купатися і відпочивати із друзями. Тут він навчився плавати і тут він мало не втратив свого життя, ледь не втопившись. Тут він врятував дівчину від самогубства. Тут він закохався в неї. Тут він був щасливим з нею. Тут він познайомився з тим, хто зробив з нього зовсім іншу людину. Це було так давно, але разом з тим ще зовсім-зовсім нещодавно.
Двадцять років тому Антон був звичайним студентом рядового вузу. Навчання не радувало, не приносило втіхи, а про перспективи у ті смутні часи ніхто й не задумувався. Копійчана стипендія не давала можливості жити добре і тому хлопець підробляв розвантажуванням вагонів уночі. А вдень навчався, хоча й навчанням це вже важко було назвати.
Одного разу взимку якраз після сесії веселі студенти вирішили відсвяткувати успішну здачу екзаменів. Зібралися великою компанією і пішли на берег замерзлої річки. Там розпалили вогнище, накрили своєрідний стіл і радісно почали відмічати закінчення своїх мук і набридливих переживань. Згодом на березі з’явилася ще одна компанія – самі лишень чоловіки середнього віку на трьох Волгах. Чому саме сюди, а не в дорогих ресторан прийшли ці люди сказати важко. Але вони також очевидно щось святкували. З часом захмеліли чоловіки познайомилися із студентами, а надто студентками.
Тоді ж Антон і познайомився із Віктором – чоловіком років 45-ти із колючими очима і владним голосом. Віктор поцікавився життям хлопця, його достатком і несподівано попросив стати його помічником. Мовляв, він давно шукає собі молодого енергійного компаньйона, який би допомагав йому у справах. А за цю поміч чоловік пообіцяв непогано плату. Від озвученої суму Антон ледь не втратив дар мови.
Так Антон став працювати у Віктора. На Віктора. З Віктором. За Віктора. Заради Віктора…
… Річка зараз була брудна. Віктор зараз був уже далеко. Десь дуже далеко, так далеко, що Антон навіть не міг сказати де. Після всього, що вони разом пережили, чоловіки більше не спілкувалися. Антон силкувався викинути своє минуле із серця. Але не міг. Уже не міг.
Віктор був бандитом. Він був авторитетом для всіх, хто його знав і для всіх хто його не знав також. А Антом був правою рукою бандита. Спочатку хлопець опирався цій роботі, потім звик, а потім його засмоктали гроші, волz і вседозволеність. Згодом Віктор і його команда виїхали із міста. Антон сподівався більше ніколи сюди не повернутись.
… Він дивився на річку. Цікаво, а вона ще пам’ятає образ того юного хлопчака із веселими очима? Мабуть, ні. Бо й він сам уже не може пригадати себе колишнього. Де він тодішній? Чому зараз в нього стільки зла й ненависті до всього й до всіх? Хто зробив його таким? Невже це місто?
Ставало холодно. Вітер сильнішав і починався снігопад. Справжній снігопад, як колись у ті далекі щасливі роки.
- Антоне Степановичу, вам пора, - хтось тихо і поблажливо заговорив прямо у вухо.
- Так-так, вже йду.
Він взяв у руку сніг і міцно стиснув долоню. Досить, набридло гризти себе. Все, що було, те давно минуло. Забулося… Або хай забувається…
Він пішов і з берега і сів у машину. Він дійсно замерз і непогано було б чогось випити. Шкіряний салон зустрів його теплом і дорогим запахом шкіри. Їхати лишалось недовго. Хвилин п’ять. Адже місто не таке уже й велике. Ось і сцена. Він подивився у дзеркало і усміхнувся. Витяг із портфеля промову і незадоволено буркнув:
- Яка довга. Хто писав цю нісенітницю? Скільки разів я просив: по коротше. І більше щирості…
Він приїхав. Вийшов з машини і привітно помахав рукою. На сцені загорілося світло, а під сценою почулися овації. Люди радо зустрічали його. Еге ж, народний депутат приїхав у рідне місто…
Луцьк, 2013
