Мишеня у платті
Для всіх, кого не любили в школі...
Як же мріяла Світланка про школу! Щодня вона садила на підлогу ведмежат і ляльок та проводила їм уроки. Дівчинка старанно вчила іграшки букв та цифр, а потім розповідала їм казки та цікаві історії. Світланка з нетерпінням чекала першого вересня і кожен день приміряла шкільну форму і новенький спортивний костюм. Їй здавалось, що попереду її чекає щось таке неймовірне, чарівне, прекрасне… Шкільне життя було для дівчинки мрією і видавалося подарунком долі...
І ось настав перший день осені. Світланка йшла в школу горда і щаслива. У руках вона обережно тримала букет яскравих айстр, а на голові красувалися два величезних білих банти. Перша вчителька здалася Світланці принцесою: кучеряве біляве волосся, зелені сережки у вухах і осяйна посмішка. Буквар, книги, яскраві зошити – усе дарувало дівчинці почуття невимовної і безкінечної радості.
... Світланка була однією з найкращих учениць класу. Для неї швидко пролетіли роки навчання у початковій школі. І нехай у неї не завжди були гарні іграшки чи смачна їжа, нехай в неї не було такого ж модного щоденника як у її однокласників, нехай її сумка була не її, а колишньою власністю старшого брата, нехай дівчинку не взяли у шкільний спектакль, та все одно вона була щаслива. Добра вчителька завжди захищала її від неприємностей: строгого вчителя музики, який кричав на дівчинку і казав що в неї немає й краплі таланту, вчительки фізкультури, яка заставляла підніматись на канат, в той час як у Світланки це не виходило, вчительки ритміки, яка просто не помічала маленьку русяву дівчинку, що дуже хотіла навчитись танцювати…
В п’ятому класі все змінилось. Діти раптом подорослішали і стали іншими. Без першої, такої ласкавої і розуміючої вчительки, вони виявились не такими вже й дружними. Молодий класний керівник переводив всі проблеми на сміх, а жорстокі діти в цей час обирали між собою негласних лідерів і тих, кого у класі не помічають або ігнорують.
Одним із некоронованих вождів класу стала Віра. Ця дівчинка, маючи непоказну зовнішність, ба будучи навіть негарною, з непростим характером і не маючи великого таланту і тяги до знань, була всезагальною улюбленицею. Вчителі рідко викликали її до дошки, кращі учні, а надто хлопці, допомагали писати контрольні, а сама Вірочка завжди могла знайти вихід із складної ситуації. При цьому дивувало, як десятирічна дівчинка могла так вперто і вправно маніпулювати іншими дітьми. Вона їх відверто зневажала, не поважала, називала некрасивими словами, та все ж їй всі завжди усміхались і поважали, з нею усі хотіли дружити. А Світланку ніхто не помічав. Не те, щоб з неї у п’ятому класі знущались чи сміялись, але дівчинка ніби була, а ніби й ні. Коли вона не приходила до школи ніхто не цікавився її здоров’ям, коли отримувала погану оцінку ніхто не втішав, коли щось питала їй відповідали, але розмови далі не продовжували. Світланка почувалась дуже самотньою і нікому не потрібною. Дівчинка старалась бути чемною зі всіма, допомогти, усміхнутись, але... все марно.
Гірше стало у шостому класі. Все повернулось якось не так: дівчатка раптом почали одягати модні кофтинки і штанці, а хлопці яскраво виражати свою увагу до слабкої статі. Вірочка кожен день змінювала вдяганки. А поруч із нею завжди крутилися два вірні пажі: Лідочка і Уляна. Дівчата всюди, навіть у туалет, ходили втрьох. Вони разом записались на танці, аеробіку, співи. І хоча ні в однієї з них не було великого таланту, все ж вони усім розповідали про свою зайнятість і успіхи. А Світланка завжди була одна. У класі тим часом сформувалась нова коаліція: Вікторія, Катруся, Іванна та Наталка. Дівчатка дружно сварились з компанією Вірочки і доводили свою першість. Таким чином у колись дружньому колективі точилася справжнісінька боротьба. І лише Світланка та ще одна дівчинка Іринка не приймали участі у цих боях. Та згодом Іринка а перейшла на сторону Вірочки і Світланка всі перерви просиджувала самісінька та нікому не цікава. Тут ще й хлопці почали знущатися з дівчинки:обзивали товстою, смикали за коси, штовхали і насміхались. А одного разу Світланка йшла по шкільному коридорі і їй підставили ніжку. Вона посковзнулась на слизькому паркеті і впала. Дівчинка навіть не встигла встати як на неї з усіх боків посипались штовхани. Хлопці копали її ногами і сміялись. І ніхто ні одна жива душа не захистила дитину. Дівчинка сміялась, але в душі у неї вирувала буря. Вона силкувалась, щоб не заплакати. Але очі по зрадницькому блистіли. Тоді вона відчувала себе найсамотнішою і найгіршою людиною у світі. І єдине питання крутилося у її голові: за що? Чому до неї всі були такі жорстокі? Чому?
Та Світланка не показала своєї слабкості. Вона мужньо після п’ятихвилинного валяння по запилюченій підлозі, повитирала одяг і відсиділа уроки. Додому йшла з високо піднятою головою і відчуттям того, що ніхто вже й не пам`ятає про її ганьбу. Посміялись і забули. Для однокласників це була іграшка, розвага, що приносить незрозуміле тваринне задоволення. Для Світланка – травма.
Вдома мама помітила, що у дівчинки поганий настрій і почала розпитувати. Але Світланка лише сказала, що втомилася і пішла у свою кімнату. Там її чекала єдина подруга: кішка Пашка. Вона радісно зустріла хазяйку і залізна до неї на руки. Пашка відчувала, коли Світланці погано і тоді вона могла довгі години сидіти у неї на руках і муркотіти...
Самотність колола шпилькою і муляла камінцями на душі. Та нікому було пожалітись і просто поплакати. Тому дівчинка у неповні одинадцять навісила на обличчя маску. Маску байдужості і радості. Вона раділа кожному новому дню, на зло всім, хто її оточував. Вона отримувала чудові оцінки і почала відвідувати гурток бісероплетіння. З часом на руках дівчинки почали з’являтись перші нехитрі браслети з бісеру, тоді вона навчилась виплітати хитромудре намисто і врешті дівчатка звернули на неї увагу.
Одного дня до Світланки підійшла Вірочка. Вона мило заусміхалась до дівчинки і запитала:
- А чи не могла б ти мені подарувати оте своє рожеве намисто? Воно мені дуже подобається і якраз ідеально підійшло б до тієї кофтинки з квітами.
- Ні, я не дарую того, що роблю власними руками. Лише мамі та сестрам можу. Тому, вибач, - сказала це Світланка і в неї аж в очах потемніло від власної сміливості.
- Хм... Що ж... тоді не потрібно, - гордо промовила Вірочка і пішла собі.
Цілісінький день Світланка ходила і немов би літала на крилах. Вона відчувала на собі колючі погляди Вірочки і її вірних служниць, та намагалась не звертати на це уваги. Увечері, йшовши додому після навчання, дівчинка як завжди не поспішаючи самотньо брела по алеї і розкидала ногами опале листя. Раптом хтось дуже штовхнув Світланку. Дівчинка не втрималась на ногах і впала. Піднімаючись, вона відчула, що хтось тягне її за волосся. Вона не встигла зрозуміти як на неї уже почали репетувати:
- Бач яка! Намисто не віддала! Хіба тобі важко? Дурепа! Тепер отримуй!
І з усіх боків на дівчинку, наче саранча налітіли дівчатка: Лідочка, Уляна та Іринка. Вони почали плювати Світланці прямо на обличчя. Дитина затулялась руками та все марно: дівчатка були жорстокими і непохитними. І лише Вірочка стояла у стороні і сміялась. Плюнувши останній раз, Лідочка прошепотіла крізь зуби:
- Будеш знати як не ділитись...
І вони пішли: розтанули так же раптово як і з’явились. А Світланка лишилась стояти посеред алеї і лише тоді вона відчула як їй боляче: то боліли не подряпини, а душа.
Вдома ніхто не помітив, що у Світланки сталася неприємність. Мама була чимось знервована, а тато виявися нетверезим. Дівчинку швиденько посадили за стіл вечеряти і тоді, майже нічого не питавши, відправили спати у свою кімнату. Світланка тихенько плакала у своєму ліжку і лише над ранок, втомлена і засмучена, заснула.
У школу дівчинка прийшла з усмішкою на обличчі. Вона не показала ні одним своїм порухом руки, очей чи навіть вій, що щось помінялось. Світланка як Світланка – така як завжди. Лише на перерві дівчинка підійшла до Вірочки і мовчки віддала їй рожеве намисто. Вірочка аж рота розкрила і лише розгублено закліпала очима. А потім ледве видавали із себе усмішку і тихе : дякую.
З того часу Світланка змінилась. Хоча з нею все так же ніхто не спілкувався і тепер ще менше звертали на неї увагу, але вона змінила своє відношення до ситуації. Тепер і вона нікого не помічала: приходила до школи і тихенько відсиджувала уроки. Не часто підіймала руку, не просилася відповідати, не допомагала однокласникам вирішувати задачі. У щоденнику в неї як і колись були лише хороші оцінки, але от усередені в дитини щось перегоріло. Їй більше не хотілося бути найкращою у всьому, більше не хотілося мати друзів серед однокласників, їй просто стало байдуже.
... Так ось тихо і непомітно пройшли роки навчання. Більше на Світланку не плювали. Але тепер хлопці інколи називали її кобилою або коровою. Саме так негарно і грубо. Та дівчинці було геть усе одно. Вона просто кидала байдужий погляд на того, хто її ображава і мовчки йшла геть. Пізніше діти переросли обзивання і наклепи та почали гратися у любов. Та у Світланку ніхто й ніколи не був закоханий. Вона не любила шкільні дискотеки, бо там її ніхто не запрошував на танець, а на день святого Валентина ніхто не писав листівок. Дівчинка старалась не приймати участі у таких заходах, де треба було, щоб її хтось вибрав. Просто тихенько не приходила, а про неї й не згадували. Пізніше у старших класах до Світланки прилипло нове прізвисько: Мишеня. Воно не було образливим, але повністю відображало суть її життя і стосунків з людьми. Просто мишка та й все. Не більше не менше. Це було сумно. Але... але можна було терпіти.
... Попереду лишились довгих вісім років навчання. Тяжких і сумних, інколи безперспективних, а інколи і... Та хай з ними. Світланка не хоче їх пам’ятати. Вона одягнула вишукане, але водночас просте плаття і зробила чи не вперше у житті макіяж. Потім підійшла до дзеркала і обімліла: на неї дивилась красуня. Невисока, але струнка дівчина з довгим волоссям і виразними очима. Дівчина усміхнулась і стала ще кращою. Невже це я? – подумала Світланка. Це я. Я!
Однокласники не віталися з дівчиною. Вони лише проводжали її поглядом. Але... Через кілька хвилин однокласник Вова, зупинившись на мить біля Світлани, здивовано промовив:
- Це ти? Ти прямо міс світу! Тебе й не впізнати!
Слідом за Вовою почали підходити і інші однокласники та здивовано захоплювались Світланою. А Вірочка підійшла і протягнула Світлані... рожеве намисто з бісеру:
- Візьми. Це твоє.
- Ні. Я вже виросла з цього, - відповіла дівчина.
А згодом їй вручили свідоцтво про закінчення школи з відзнакою і Світлана вже точно знала, що попереду її чекає щось прекрасне. Не тут, не з цими людьми. А де? Де, вона не знає, але обов’язково буде до цього прагнути.
З часу закінчення дев’ятого класу минуло десять років. Ціла епоха, а здається, що це було учора. На зустріч випускників прийшли усі. Колишні однокласники ледве впізнавали один одного. Проте, детальніше придивившись, вони все ж вигукували: Сашка, Колька, Лідка! І радісно обіймали один одного. Раптом двері їхнього колишнього класу відчинились і до нього зайшла молода жінка у простому сірому платті. Вона мала мінімум косметики на обличчі, а русяве волосся спадало хвилею на плечі.
- Світлана! Як ми раді тебе бачити, - голосно промовила вчителька Наталія Петрівна, - ти зовсім не змінилась.
- Добрий день всім, я лише на кілька хвилин. У мене мало часу, - винувато усміхаючись промовила дівчина.
- Тоді розкажи нам про себе, - попросила Наталія Петрівна.
- Я заміжня, маю двійко дітей та поки не працюю. Закінчила медучилище і була медсестрою. Живу... у невеличкому будинку на окраїні міста, - говорила Світлана.
Розповідь дівчини перервав стук у двері. Вони відчинились і до класу зайшов молодий чоловік і з сильним акцентом запитав:
- Світланочка, близнята тебе чекають. Ти вже поговорила? У нас літак скоро.
- А куди ви летите?- запитала Уляна.
- Додому в Лондон. Там чекає моя мама і тато. У нас сьогодні урочистий прийом при посольстві, - відповів чоловік.
- А... – прошепотіла Уляна.
- Бувайте. Було приємно побачитись, - усміхнулась Світлана.
Їй у відповідь тридцять пар очей розгублено закліпали. А Віра нагнулась до Ліди і промовила:
- Бачила? У неї на пальці діамант...
... Світланка йшла поряд із чоловіком і для неї яскравіше від всіх діамантів сіяли очі її дітей...
Луцьк, 2014
