Патріоти
або "Синиця" і "Сокіл"
Нарешті настала довгоочікувана перемога. Окупанти врешті відчепились від нас і ось, один з бійців батальйону "Львівські яструби", Гаврилко Захар Богданович, вирішив влаштувати студентам-іноземцям цікаву бесіду. Студенти зручно влаштувались одне біля одного і почали уважно слухати мудрого зрілого чоловіка, який мав багато їм розповісти. Та перш за все, він почав мову з найголовнішого - розповіді про двох закоханих героїв, які ввійшли в історію і залишаться у серці кожного з нас. І ось, Захар Богданович розпочав свою вельми цікаву розповідь:
- Ця історія сталася нещодавно. Десь роки два тому. Я - звичайнісінький солдат і дипломат із мене, чесно кажучи, поганенький, тому не судіть мене за мою кляту безграмотність. Але мова піде не про мене, а про мого найкращого друга - молодого, красивого, доброго, розумного хлопця Данила "Сокола". Був у нашій бригаді такий собі Данило Бойко. То був справжній герой, істинний український "кіборг". Наша бригада називалась "Тінь", ми несли службу в батальйоні "Львівські яструби" - єдиному батальйоні, якого найбільше боялися вороги, бо вони рахували, що ми - "бандерівці". От дурні! Вони - це колишні "зомбі Путлера". Тепер вже ці озброєні непорозуміння природи для нас не загроза. Я б хотів розповісти усім вам про один випадок, який запам`ятався мені, наче це було лише вчора. Не обіцяю, що передам дослівно, але сподіваюсь, що моя пам`ять мене не підведе. Ну, що ж, слухайте уважно!
У нашій бригаді, як не дивно, капітаном була жінка. Це була не проста жінка, у ній поєднувались і краса, і розум, і мудрість, і доброта, і жорсткість до ворогів, і вміння стріляти. У неї була позивна кличка - "Синиця". Дівчина була добровольцем, їй тоді було всього дев`ятнадцять років, але дівка була хоч куди, бо знала більше, аніж будь-який досвідчений солдат. Справжнє ім`я "Синиці" - Надія. Надійка Шевченко. Вправна Надійка пішла служити, коли дізналась, що на фронті був її коханий - той самий Данило. У Данила, як я вже казав, була кличка - "Сокіл". Я чув останню розмову між ними. Хотів би розповісти Вам, щоб всі закохані брали приклад з цих відважних, хоробрих молодих людей. Прошу уваги! Кхе-кхе! Отже, все було так:
- Данило Бойко знає, що я тут і, що віднині я - капітан його бригади?
- Ні! Інакше він би будь-яким способом перешкодив нам мобілізувати Вас, Надіє.
- Він має знати правду! Зв`яжіть мене з Бойком, негайно!
- Виконую, капітане!
І тут, дочекавшись врешті решт своєї черги, я нарешті сказав важливу інформацію Надійці.
- Капітане, ми в засаді! Нас обстрілюють. Якби не Бойко, то нас вже б давно не було в живих!
- Я негайно вирушаю на передову!
- Але...
- Ніяких "але", боєць! Це наказ! - сказала Надійка, не давши Романику Нестору, пану підполковнику, й слова вимовити.
Я погодився відвести "Синицю" на місце призначення. І ось, прийшовши на передову, ми побачили Данила "Сокола". Побачивши, що Данило серйозно поранений, Надійка полетіла, наче на крилах. Я одразу побіг за нею. Ото вже швидкий капітан дістався! Ледь зміг догнати її. Надія підбігла до нього, розцілувала його обличчя і, плачучи, почала мовити до нього:
- Коханий мій, мій соколе, що ж тепер буде? Як я буду без тебе?!
- Все буде добре, моя кохана голубко, все буде добре...
- Ти хоч сам у це віриш?
- Вірю! Вірю, доки у мене є ти - моя єдина Надія! І ти вір! - він посміхнувся, крізь різкий біль.
- Не помирай, прошу тебе!
- А як ти тут опинилась? І чому це у тебе капітанські погони?
- Зараз не час!
- Ні! Поясни мені! Негайно!
- Це - наказ?!
- Так, хоч, як я помітив, капітан тут ти, а не я.
- Я - доброволець. Вашого капітана вбили і, коли я почула, що ти на передовій, то вирішила йти туди, де й ти. Ти ж знаєш, я вчилась на військовій кафедрі. Я пішла у військкомат і, коли мене взяли, то я, навіть зраділа. Потім пан генерал перевіряв новачків в стрільбі у ціль. Він побачив, що у мене є талант і я стріляю найкраще за усіх, говорячи його словами. І тоді, він вирішив взяти мене капітаном у вашу бригаду, бо ж без капітана бригада довго не протримається на передовій, його має хтось замінити. Я погодилась, бо знала, що ти тут. Ось так я і потрапила сюди.
Данило лише на мить заплющив очі, аби оговтатись від нової інформації, від присутності тут його єдиної коханої Надійки і від болю, який пронизував кожен нанометр його тіла. А потім, я раптом побачив слід від лазера на прицілі снайперки. О, ні! Раптом бачу: у Надійку ціляться. Я не знав, що робити. Якщо снайпер помітить, що я бачу його, як побачить, що я намагаюсь врятувати нашу капітаншу, то одразу вистрілить і втече. Я не хотів, аби так сталось. Тому стояв непорушно. І знову хочуть вбити капітана. Звичайно, а хіба могло бути інакше? ДНРівці прорвали наші позиції, їх ціллю була Надійка - ні в чому не винна, юна дівчина. І ось, сталось те, чого я так боявся - куля вилетіла і летіла вона з шаленою швидкістю. Раптом, Данило, почувши постріл, почав підводитись з останніх сил. Коли він побачив, що куля летить в напрямку Надійки, Данило закрив її собою і куля потрапила йому прямо в голову, так і не встигнувши долетіти до Надійки. І ось, ми всі почули крик капітана. Вона була сильна, але цього не змогла витримати і вперше за ці місяці ми побачили, як наша юна патріотка плаче. Почалась шалена перестрілка. Там було дуже-дуже гаряче. Данило "Сокіл", як не дивно, ще тримався. Але було очевидним, що він вже не оклигає. Видно, не судилось хлопцю з коханою жити. Але він ніяк не міг померти - певно, чекав, доки зможе попрощатись зі своєю "Синицею". Капітан, після того, як допомогла нам відстрілятись, на якийсь час закріпивши наші позиції, підійшла до свого коханого і почала благати його:
- Не вмирай, благаю тебе, молю! Не покидай мене саму! Ти нам усім потрібен! Ти мені потрібен! Чуєш, любий?! Я знаю: ти сильний, ти впораєшся! Ти будеш жити, чуєш?! Війна закінчиться, ми переможемо. Потім ми одружимось і все буде добре! Прошу, тільки не помирай! Це наказ!!! - прокричала в кінці Надійка, крізь сльози.
- Надійко, мій промінчику сонечка, кохана моя! Звичайно, усе буде добре! Ми будемо разом, але вже хіба що в іншому світі. Прощавай, моя синичко, малесенька моя, моя кохана пташко! Мені вже треба йти - кличуть. Ми скоро зустрінемося, обіцяю тобі, рибко моя! Обіцяю! Я кохаю тебе, золотце моє! Кохаю... - встиг промовити Данило і раптом, його дихання обірвалось, а серце вже більш не билось.
- Ні! Ні-ні-ні-ні-і-і-і-і! Боже, не забирай його у мене, прошу! За що ж ти так зі мною?! А-а-а-а! - прокричала Надійка, дивлячись у далечінь блакитних небес. Потім вона впала на коліна, обійнявши Данила, що лежав на холодному піску і, поклавши на його бездиханні груди свою голівку, почала мовчки плакати. Почав падати дощ і завіяв холодний вітер. Здавалось би, небо плаче разом з Надійкою і переживає її горе разом з нею, ділячи біль навпіл.
Та вже ані сльози Надійки, ані сльози небес не могли врятувати бідолашного Данила. Його вже не можна було врятувати. Він вже більше не дихатиме і вже не битиметься більш його серденько і не побачить він більше своєї коханої Надійки, яку так ніжно називав своєю "коханою пташкою"...
- А що було далі? - запитали з захопленням студенти, яким було дуже-дуже цікаво.
- А далі... - продовжив Захар Богданович, - далі мене ледь не вбили. В мене цілився ворожий штурмовик, але "Синиця" врятувала мене і врятувала моє життя, але надто дорогою ціною - ціною свого власного життя...
І ось, вони з Данилом і справді незабаром зустрілись десь там, у тому світі, якого ми, живі, не знаємо. Він, наче відчував, коли йшов від нас, що його Надійка за кілька хвилин піде за ним. Як і завжди. Де він, там і вона. Він, наче передчував їх близьку зустріч, бо знав, що Надійка без нього не зможе і обов`язково піде одразу за ним.
Ми вирішили, що коли повернемось додому, поховаємо їх поруч, одне коло одного. І відтоді, прозвали ми їх парою патріотів. Адже вони, такі ще молоді, ба навіть юні, віддали свої життя за благополуччя нашої спільної домівки, нашої Батьківщини - неньки-України і за добробут нашого народу. А потім, як ви всі знаєте із телевізійних новин, від значних втрат сепаратисти відступили і здались. Невже ми перемогли?! Так, це справді так! І нехай надто дорогою ціною, але зате ці жертви не були марними. АТО - Антитерористична операція, - врешті решт закінчилась. Ми усі досі не могли в це повірити, бо гадали, що це все сон, а як тільки ми прокинемось, то знову будуть обстріли "Градами", знову ці "БТРки"... Це був момент таких емоцій і відчуттів! Усі військові довго не могли оговтатись і усвідомити, що все закінчилось і почнеться знову мирне життя...
Ми кожного тижня, у неділю, ходимо всією бригадою на могилу до наших патріотів. Нехай земля їм буде пухом! Бійці, що вижили, повернулись у свої сім`ї. Хтось до батьків, хтось до дівчат, хтось до дружин, дітей, або ж навіть онуків. Усіх чекали в рідних домівках. Нарешті на нашій Батьківщині запанували мир і злагода. Слава Україні!
- Героям слава! - гучно відповіли хором слухачі і пролунали бурхливі аплодисменти.
Ось, які вони - справжні патріоти!
Україна, 08.02.2015 р.
