25.11.2015 20:34
18+
150 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Надія Севастьянова

І хай сотні років палають спогади

І хай сотні років палають спогади

Декаданс почуттів

- Слухай, невже ти так стійко чекав сотні років щоб повернутися в це бісове місто?

Я здригнувся. Звісно, я чекав цього питання. Не чекав я його лиш з її вуст. А вона так легко виронила ці слова на вітер що мені аж лячно стало. Подумав – а якщо здогадається? Вона обійшла мене й зупинилася навпроти, пристально дивлячись на моє обличчя, але не у вічі.

Я вдихнув повітря на повно груди. Легені відразу наповнила солодкувато-прозора маса з присмаком сигаретного диму.

- Повітря у вас…має інший запах…і..

- Не вигадуй – обірвала мене – повітря усюди однакове. Не треба тільки брехати що подолав таку дорогу від ностальгії за містом Дощів.

«Місто Дощів»? І давно вони його так називають? Скільки себе пам’ятаю, тут панує вічне літо й сонячні безхмарні дні. Хоча…в перші хвилини перебування тут, ступивши на перон з потягу, мені все ж кинулися в очі якісь, ледь помітні, зміни. Та зараз вже й не пригадаю які.. То що вона, загалом, має на увазі? Хіба не можна повернутися кудись тільки тому що засумував?

- А за чим ти саме засумував?

Від несподіванки у мене німіють кінчики пальців, та я вчасно згадую що вона інколи може читати думки.

- Не читай мене. Будь ласка. Не треба.

Сміється. Заглядає мені в очі, все глибше й глибше, наче хоче пірнути в усі мої думки. Згрібаю у купу усе найпотаємніше й ставлю подумки бар’єри перед ним. Вона відводить очі. Полегшено видихаю.

- Інколи не все потрібно знати… твоя цікавість колись тебе загубить.

Від її присутності мене починає темніти в очах. Чи то все, можливо, те бісове повітря? На пероні стає похмуро, на небо наповзають важкі сірі хмари й через це воно стає занадто низьким, як стеля над головою. З дерев опадають останні жовті листки й безслідно зникають по дорозі до землі. До мене простягається рука з сигаретою. Нерішуче беру її й дістаю з лівої кишені куртки запальничку. Ми сідаємо прямо на вологу траву й робимо перші затяжки. Я – жадібно, видихаючи густий дим убік, вона – розтягуючи задоволення, підіймаючи голову й легенько випускаючи сіру струйку диму у небо. На якісь секунди затримую дихання. Хтось колись висунув припущення, що якщо сповільнити темп дихання, час почне йти повільніше. Стараюся не вдихати й не видихати це солодке прокурене повітря й з усих сил намагаюся зупинити час

«Стій! Стій! Стіііій!!!»

Видихаю. Починаю запам’ятовувати все що бачу й відчуваю. Теж гарний спосіб затриматися, застрягти в часі й головне – затримати ці картини надовго в своїй голові, й кожного разу повертатися у ці хвилини. Запам’ятовую її волосся, руки, плавні жести, голос. Те, як вона пахне корицею, димом багаття і дощем. Сірий, порожній перон. Ідеально прибраний і пофарбований вокзал. Великий синій надпис «Південна залізниця». Відчуття спокою і в той же час тривого. Відчуття страху невідомості. Відчуття незворотності, жалю, безвиході. Всі слова що рвуться назовні. Мурашки по спині. Якщо вона вміє читати думки, то давно вже прочитала в моїх очах невичерпне бажання обійняти її. Якщо ж вона й справді вміє читати ті бісові думки то, гадаю, давно вже все знає. За цими роздумами я не помічаю що докурюю вже третю сигарету, а в голові малюю собі картину наступного наброску в своєму блокноті. Поруч з іншими її профілями й картинками з моїх згадок де ми разом.

- Я про тебе так довго нічого не чула, може розповіси як ти?

Смішно. Зухвало. Іронічно. З її вуст всі слова звучать саме так.

- Після того як поїхав, нічого, майже, не змінилося. На днях якось згадав про це місто й вирішив навідатися…

Яка зухвала брехня. Після того, як я кожного дня мучив себе картинками з минулого, прокручував у пам’яті ці стрічки знову й знову. Скільки років я так знущався над собою? Сто? Двісті?

- Схоже ти просто захотів пожити…доволі поширене явище серед таких як ви… звісно, ти тут надовго не затримаєшся. Жити тут означає плисти по течії разом з часом. Виконувати свої плани в один день й ставити перед собою нові й нові цілі. Кохати, заводити сім’ю, працювати…розважатися. Але оце «жити» саме по собі колюче слово. Такі як ти не здатні до цього Одного разу поїхавши, ти назавжди втрачаєш уявлення про час. А він біжить…невпинно біжить повз нас, в той час як ви – стоїте на одному місці. Дивно що ти взагалі приїхав сюди…повернешся до себе знову на кілька годин старше. Це місто тебе знову змінить. Ти ж це знаєш. А ви ж там наче не любите усі ці зміни. Це ми тут живемо…одним днем. Тут кожної хвилини тобі на голову може звалитися небо. Тут треба прискорювати свій крок, коли йдеш до когось в гості на чай, заради того, аби хоч на хвилинку довше побути поруч з тією людиною. Тут потрібно насолоджуватися моментами, бо кожна мить єдина й її вже не повториш. Тут живуть сьогоденням вперемішку зі спогадами. Пекучими спогадами. А чим живуть у вас?Чи не сумно це – жити, знаючи що в тебе в запасі необмежена кількість часу? Чи правильно це – думати що все встигнеш й відкладати на потім, щоб зайвий раз відпочити. У барі. І що найгірше… що це правда. Ви усе можете встигнути. Але такі перспективи вас не влаштовують. Хтось спивається, не витримавши давлення нескінченності, хтось і далі продовжує жити як примітивна істота, а хтось й досі носить на руці годинник й мріє повернутися назад…бажано електричкою.

- Що сталося поки мене не було?

- Ооо… Гадаєш я почну розповідати тобі усе? Ти хоч знаєш скільки часу пройшло? Ти хоч не забув ще, як рахувати час? Ти сам собі обрав таке життя. Обрав ту дорогу. То якщо в тебе в кишені завалявся зайвий шматок року чи століття, то прошу, нагадай собі про те, що в нас тут рахують навіть секунди. Ти правильно зробив що поїхав. Не міг більше спостерігати за тим, як це місто тебе змінює? Правильно…тебе тут нічого не тримає.


Я мовчав. Мовчав про біль, що сотні років випалював щось всередині, а не випалив нічого навіть мізерного, й про те, що це місто за секунди випалило в мені суцільні чорні діри. Мовчав про те, що сумую за літнім зоряним небом, за співом гітари, за веселим сміхом друзів, за жаркими днями й прохолодними ночами, за божевільними вчинками, обіймами, доторками. Мовчав про мої сни, в яких мене знову й знову, кожної ночі, хтось до болі знайомий бере за руку, і ми разом біжимо по мокрій від роси траві, а потім наші ноги відриваються від землі й ми стрибаємо в блакитну, холодну воду, й сріблясті краплі розлітаються навколо, а з берега линуть перші акорди й запах чаю з лимоном, що хтось приніс у термосі. Мовчав про бажання кудись бігти зранку й бажання голосно закричати, так сильно, щоб зірвати голос, увечері. Просто мовчав… Й думав що мене тут нічого не тримає. І чому ж тоді при будь яких згадках про це місто на очі навертаються сльози?... А ще я просто сподівався що почую як вона тут жила весь цей час. Сподівався і…боявся цього. Не міг уявити її тут живу… без мене. І в той же час я чітко пам’ятав її останні слова що стискали мої легені, ламали мені ночами ребра й заливали мої очі чимось пекучим, а на ранок ховалися в закутках моєї пам’яті й знову, й знову реанімували мене. Та вона змовчала про своє життя хоча я помітив в її очах нові нотки смутку, нові вогники запалу і ще щось…щось, що давило на мене з середини й від чого на душі ставало неспокійно. Щось…

- Ну гаразд… я так розумію що ти не на довго. Заходь якщо що. Пароль від під’їзду не забув? – і навіть не чекаючи відповіді на своє питання підвелася й, осмикнувши звичним жестом чорний в’язаний светр, попрямувала до міста.

«Звісно не забув… Звісно я ще й досі пам’ятаю кожну деталь пов’язану з тобою… най тепер я просто не маю права на якісь почуття до тебе…»

Мій погляд зупинився на синій пачці що лишилася лежати на траві, поруч з тим місцем, де вона сиділа. Я підняв її й витягнув ще одну сигарету. Затягнувся й підвів очі на сіре небо що вже з годину обіцяло дощ. В сторону міста я, чомусь, боявся дивитися.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 25.11.2015 21:19  Марієчка Коваль => Світлана Нестерівська 

Сподобалась друга частина. З часом не все ясно.