Впасти, щоб злетіти
з рубрики / циклу «Збірка казок»
Ми початок знайдемо в кінцях.
І ніхто нам не спалить крила,
Бо вони є у наших серцях.»
Не для того створені, щоб падати,
А для того, щоб в ту мить злетіти.
І лиш місяць може нам порадити –
Йти лишень по долі і радіти.
Клас одноголосно чекав дзвінка з уроку. Вчителька щось занудно пояснювала, але її вже ніхто не слухав. Навіть відмінники сиділи і відверто нудьгували.
На третій парті сиділа дівчинка і щось писала на чернетці. На листку з’явились спочатку кілька нерозбірливих рядків, а потім невеликий малюнок – дівчина, яка сиділа в довгій синьо-червоній сукні, склавши руки на колінах. Час від часу вона підіймала голову, прислухалася до слів вчительки, але потім знову забувала про урок.
Пролунав дзвоник. Учні зірвались з міст, половина вийшли з класу, інші побігли за куртками.
- Хеллі, ти йдеш з нами на вулицю? – сусідка по парті Юля труснула дівчинку, ніби приводячи її до тями і сама вскочила з місця.
- Йди сама, Юль. – відповіла лише та .
Юля лише мовчки повела плечима і пішла.
То була звичайна 14-річна дівчинка, яка відрізнялась від всіх лише дивакуватим іменем.
«Хеллія» - мама пояснила, що це ім’я має свою таємничу історію, про яку мало хто чув, і в їхній родині вона передавалась дуже довго, поки не згубилася.. Власне, що не говорили дівчинці, їй подобалось це ім’я, і вона ним пишалась. Але от вирізнятись не любила.
Вона вийшла з класу просто щоб не сидіти в задушливій кімнаті. За вікном стиха йшов сніг. Діти бігати, силкуючись щось зліпити на морозі, кидалися, веселилися. Могутні дерева поглядали звисока на дітей, ніби похитуючи своїм гіллям, не погоджуючись з їхніми забавами. Гілки густо вкривав білий сніг, надворі панувала зима по праву.
Дзвінок знову всіх зібрав в класі. «Останній урок» - певно, єдине, про що думали учні.
На парті лежав невеличний хелин листок з чотирма рядками її вірша. А знизу з’явився підпис:
«Хеллія Кортон хвора».
Дівчинка машинально обернулася, але навіть не здогадувалась, хто міг написати. «Хтось із дівчат», - вона чомусь була певна. Раптом погляд спинився на світло-сірих очах. Хлопець не помітив її, але вона одразу відвела погляд. Розум проказав в думках «Не можна, не можна», але серце забилось частіше. І треба було їй закохатись саме в Богдана, якого вона від початку ненавиділа! Хеллі була впевнена, що постійно через нього злилась, але потім її ніби переклинило. Вона щоразу ловила себе на погляді передостанньої парти. Або на його місці, коли він не приходив в школу. І Хеллі сама не розуміючи, чекала побачити його чим швидше. Суть в тому, що вона мала за що його не терпіти до цього часу. Вічна хвалькуватість, вивищення навіть з їхньої групи хлопців, і ця посмішка, яка так дратувала Хеллі.
Урок закінчився на диво так швидко, як і почався.
Вдома її чекала мама, а ще багато домашнього завдання, а ще завтра на танці йти..
Хеллі на вечір так втомилась, що просто стрибнула на ліжко і закрутила навколо себе купу зайвих думок, які постійно не давали їй спокою. Вона вже втомилась безрезультатно знайти якусь подружку, щоб можна було «мати хоч чієсь плече», щодня ховати очі і примушувати себе не дивитись у бік ТІЄЇ парти, мучитись думкою, що Богдан навіть її не помічає.
Дівчинка не знала, що в ту мить керувало нею. Але вона зірвалася, взяла телефон і написала йому все, що думала. Вона схаменулась тільки тоді, коли натиснула кнопку «Відіслати».
Заснути ледь змогла. Хеллі боялась завтрашнього дня.
Зовсім не біда одна помилка.
Вона волю нашу випробовує,
Створює в житті малу розвилку.
Душу нам навчає й загартовує.
- - -
Життя пройде, немов ріка,
І вицвіте, немов вишнева гілка.
В житті одна помилка – не біда,
Біда, коли усе життя –помилка.
Л. Костенко
Вона боязко відкрила двері класу і зайшла. Все було як завжди. Богдана не було. Хеллі зітхнула на кілька хвилин, але потім зайшов і він.
День залишився в «чіткому тумані». Дівчинка пам’ятала насмішки їй в спину Богдана, однокласників, зневагу. Хеллі вміла за себе постояти, але в цьому випадку вона лише судорожно стискала зуби, аби не зірватись і вибігти з класу, давши більше причин над нею знущатись.
Цей неймовірно довгий день в житті Хеллі закінчився. Вона йшла напівпустими вулицями з танців, а серце гупало в грудях. Дівчинка заплакала. В школі вона довго стримувалась, але зараз просто не змогла. Спершись об льодяну стіну якогось старого будинку Хеллі дивилась на білі сніжинки, а сльози безперестанно текли по щоках. Місто затихало у холоді снігу, перехожі рідко проходили повз, тільки автівки продовжували шалено рухатись туди-сюди.
Мати одразу зрозуміла, що щось не так. Здалось, навіть до того, як Хеллі зайшла в квартиру, мати вже щось відчувала. Але вона ї знала, що в таких випадках було потрібно зробити.
Поплакавши знову, сльози закінчились, мама довго заспокоювала дівчинку і розуміла її, певно, як ніхто. Хеллі саме тоді зрозуміла, що її болить зсередини. Не зневага, не насмішки з боку однокласників. Коли дівчаче серце нагадувало кришталеву вазу, наповнену найкращими почуттями, він розбив її одною рукою. Хеллі відчула, як тремтить її розбите серце.
На наступний день Хеллії Кортон у школі не було. Мати домовлялась про документи, і вже на наступний день Хеллі прийняли в іншу школу.
Кілька днів у іншому класі не придавали ніякого значення для Хеллі.
Звичайний шумний клас працював за своїм руслом.
Минув тиждень, після того, як Хеллі перевелася. Спочатку до неї ставились зацікавлено, потім – нейтрально. Її часто обговорювали групка дівчат на перервах, але та на це не зважала.
Одного звичного дня Хеллі прийшла в школу раніше. За партами сиділи кілька її однокласників.
На останній парті сидів хлопець і щось старанно робив олівцем в зошиті.
Хеллі підійшла до нього і через плече одним оком заглянула на роботу: на папір акуратно лягали вправні штрихи, які закінчували картинку – на руці сидів маленький дракон.
Макс, а саме так його звали, помітив дівчину і різко повернувся.
Та трохи знітилась.
- Гарно. – все ж сказала вона.
- Дякую. Ти любиш малювати? Бачив, що ти теж малювала.
- Ну, трохи.. Але частіше я люблю малювати словами. – Хеллі усміхнулась на диво собі, і повернулась до своєї парти.
Макс теж усміхнувся, зрозумівши, про що вона.
- Отже, вірші? – почувся ззаду голос.
Дівчинка повернулась.
- Скажу, як художник, свою оцінку, коли даси мені почитати. – хлопець усміхнувся і підморгнув.
- Ти впевнений, що я дам? – Хеллі здивувалася його словам, але посміхнулась у відповідь.
- Ти бачила мою роботу. Що тобі лишиться?
Дзвоник перебив його, і почався урок.
…Вулиці вкривала біла ковдра, дороги були погано розчищені, і, коли Хеллі йшла по місту, час від часу чоботи провалювались у сніг.
Здавалось, місто тонуло в білому тумані.
Здалеку Хеллі побачила знайому постать. Макс сидів за мольбертом і старанно закінчував якусь картину. Підійшовши ближче, дівчинка впізнала в ній свою дівчинку в синьо-червоній сукні, яка сиділа, склавши руки на колінах. А знизу сидів дракон. Його дракон, тримаючи дівчачу руку. Хлопець, не відводивши погляду, хоча й помітив Хеллі, продовжував малювати: останні штрихи, а потім напис знизу:
«Ця безстрашність – у наших жилах.
Ми початок знайдемо в кінцях.
І ніхто нам не спалить крила,
Бо вони є у наших серцях.»
- Подобається? – запитав Макс.
- Супер. – вона усміхнулась і обняла його.
В ту ж мить, коли усмішка спалахнула на її обличчі, за спиною щось блиснуло.
- Ледь не забув. – хлопець знову взявся за картину і домалював деталі.
Тепер на картині була дівчина з темно-синіми крилами, такими ж, які були за спиною в Хеллі.
Пройшло багато часу, поки дівчинка віднайшла їх, і змогла відчути у душі білий спокій.