Лісова княгиня
Частина перша Втеча
Кам’яні леви безмовно вітали всіх, хто прибув у палац. Її високість принцеса Ізабелла стояла на балконі і злість огортала її. Вона ніколи цього не хотіла; не бажала такого життя, але цього разу не їй було вирішувати.
Палац не завжди їй був таким огидним, як зараз: малою вона любила блукати сходами, коридорами і залами. Тут завжди можна було легко заблукати, але дівчинку це не спиняло.
А зараз… Зараз любила хіба що цих левів біля брами. Іноді виникало бажання знайти того майстра, що їх створив, і добряче потиснути йому руку. Кам’яні леви були ніби живі – настільки були вдало зроблені.
Це – не звичайні «сторожові» леви, яких зводять на кожному розі вулиць столиці. Їх було не двоє, а п’ятеро з лівого боку брами. Вони скидалися на зібрання вічних воїнів-побратимів, які лягли спочити після чергового бою. П’ятеро сильні, могутні, грізні. З ними пов’язано дуже багато: герб, власні легенди королівства, казки дітям…
Ізабелла полюбила їх ще дитиною, коли залазила на лапи, розміром з пів її самої, і уявляла, що замість каменю торкає м’яку шерсть. Їй завжди було поряд з ними спокійно і затишно.
На балконі вився виноград. Королева виправдовувалась, що у садівника і так багато роботи, тому нема як доглянути рослину. Дивина, аби королева виправдовувала садівника? То, певно лише її нелюбов до цієї рослини зробила своє. Виноград був напівдиким, але зараз виглядав вкрай погано: зів’яв, листя скорчилось і частина всохла.
Дівчина сумно зітхнула. Вдруге. Всередині щось не давало нормально дихати і сильно хотілось плакати. Але принцеса не заплакала, а лише повернулась до своєї кімнати і вкорте за сьогодні зачинилась, грюкнувши дверима.
Згадалась остання книжка принцеси «У кожної людини настає такий момент, коли повністю розчаровуєшся в людях і це перевертає все з ніг на голову».
«Ну от, - подумала принцеса – і в моєму житті прийшов час розчарування. Вийти заміж за того, кого я не стерпіла і години в цьому палаці?! – хотілось щось розбити, вдарити – в замкнені двері полетіла статуетка якогось замку, але витримала і не розбилась - Вже погодилась (чи радше змирилась) з тим, що для корони любов нічого не означає. То ж не про те йдеться! Я навіть бачити його самозакохану пику не можу! А все через ті дурнуваті закони…»
Ізабелла не уявляла, що робитиме. Згадала вчорашню сварку з королем і королевою. Зопалу сказала, що втече з палацу, якщо її силою змусять вийти за Фредеріка (що за дивакувате ім’я?). То її без слів поставили під постійну охорону королівської варти.
«І справді треба втекти» - подумала принцеса і глянула на зачинені двері, за якими стояла її особиста охорона. – «Але як?..». Вирішила скористатися допомогою кам’яних друзів.
Повільно вийшла з кімнати і попрямувала у бік головного входу, кинувши зневажливий погляд на вірну варту її величності. Два озброєних воїни послідували за принцесою. Коли врешті Ізабелла дійшла до масивних дверей і прочинила їх, кивнувши на уклін вартовим, воїни зупинились і один з них промовив басом:
- Її величність королева Єлизавета заборонила вам, принцесо Ізабелло, покидати палац.
- А я не маю наміру слухатись її наказу! – крикнула дівчина і швидко зачинила за собою двері, наскільки дозволяв міцний матеріал.
Принцеса побігла щодуху.
Того дня варта не наздогнала і не відшукала принцесу, яка сховалась, як в дитинстві, за спинами кам’яних левів.
Відпочивши кілька хвилин, сил, хоч не багато додалося, і йти стало легше . Вона не знала, куди втекла, але думка, що палац вже далеко, хоч трохи полегшила злість. Тепер можна було озирнутись. Ззаду - ліс, звідки принцеса тільки що вибігла, а з інших боків - квітуча, безкрайня поляна. Кілька днів поспіль Ізабелла пробиралась через дикі хащі лісу. Сукні порвалась, рукава, певно, лишились десь на гілках дерев, поділ забруднився в землі.
А куди далі йти? Раптом дівчина помітила невеликий камінь, на якому було щось написано. "Може, там написано, де я зараз?" Підійшовши ближче, принцеса зрозуміла, що це зовсім не надпис. На камені був трохи стертий малюнок. Це була сапфірова діадема. Звісно, на малюнку важко було зрозуміти які саме камені вставлені в корону, але дівчина вже бачила діадему у своєму сні, а там легко можна було побачити і роздивитися її добре, впізнати добре відомі камені. Принцеса досі не розуміла її значення. Але чомусь зовсім не засмутилася, що побачила не напис про своє знаходження, а саме її. Можливо лише тому, що діадема була занадто знайомою, або це могло допомогти розгадати сон.
Раптом дивне світло огорнуло принцесу. Квіти піднялися з поля і тепер кружляли в повітрі. Навкруги загорілися вогні. Потім - невеликі рубіни, сапфіри, дорогоцінні камені і інші схожі, але невідомі, закрутилися в повітрі. Все це скидалося на величезну кольорову сферу, наповнену різними предметами і світлом.
Камінь з малюнком піднявся. Це сталося так швидко, що дівчина, захоплена чарівною сферою, ледь не пропустила цей рух. Діадема зійшла з малюнку і стала справжньою. Вона злетіла і опустилася на голову принцеси. З каменю вилетіла червона троянда. Квітка осліпила все навколо і навіть світлову сферу. Кілька хвилин здавалося, що та кличе що себе дзвінким голосом.. Вкотре захоплена чарівною красою, дівчина забула про злість, і навіть придушила в собі запитання, що ж це таке. Вона просто простягнула майже наосліп руку і взяла квітку. Світло миттєво зникло, сфера розчинилася в повітрі. Здавалося, що це якийсь сон чи щось схоже, але в руці залишалася червона троянда. В голові залунала сильна, незнайома, і красива музика.
Троянда вилетіла з рук... І розчинилася. Досі чуючи невідомий ритм, принцеса закрила очі, і вже хотіла зібратися з думками, коли відчула легкий вітер. Одразу вона не змогла зрозуміти, звідки він, бо руки, обличчя не відчувало нічого. Вона лише розплющила очі.
Її думки притихли і зникли. Діадема засяяла, злетіла в повітря і потужний струмінь чогось боляче вдарив в спину дівчині. Принцеса ледь не впала, але змогла витримати удар. Дівчина підняла руки - а з ними повторила її рух... Крила. Ось що вдарило в спину. Вона досі відчувала втому від бігу, переживала захоплення зниклою сферою, сапфіровою діадемою і трояндою.
Але в одну мить про все забула і її полонило лише одне відчуття – незнайоме, дивне і прекрасне. Ізабелла відчула, як дихає земля. Всі рослини знемагали від спеки, яку принцеса кілька хвилин назад відчувала не так сильно.
Відчувши, що відчувала земля, принцеса думками прилетіла до сонця, а сама лише простягнула руки. Все робила ніби на автоматі, ніби мозок сам знав, що робити, без думок і чітких команд.
Небо послухалося. Сонце потемніло, хмари заповнили небо і одразу полився дощ. Принцеса злетіла. Крила повільно підіймали її вгору, захоплюючи чарівним видом. Вона закрутилася в повітрі, і вода заповнила все поле і ліс. Закрутилася знову - і потужний струмінь сили влився в землю, породжуючи вітер. Дівчина відчувала, що сила вдарила їй в руки, і розтікалася по всьому тілу. Сила, додана рослинам, додалася і принцесі. Вона знову підняла руки і хмари просто зникли. Сонце знову засяяло, але не так сильно, бо вже хилилося на захід. До синіх, тендітних крил теж додалась нова сила, і фіолетовим відтінком вони збільшилися в розмірах і випустили струмінь світла. Принцеса злетіла вище із великою швидкістю. Летіти стало вдвічі легше, потужний помах крил швидко підіймав дівчину вгору. Знову та дивна, прекрасна музика заграла навколо. Сфера знову з`явилася, музика в голові потроху стихала, діадема перетворилася в малюнок. Біля дивного каменю лежала червона троянда. Принцеса доторкнулася до неї і все зникло. Все, крім каменю. Діадема, музика і, здавалося, зникла і ця подія, що занадто змінила все. Все життя принцеси.
Кожного дня музика приходила до дівчини. В лісі було тихо жити. Іноді пробігали вершники на конях з палацу, але про схованку принцеси ніхто не здогадався, та й важко взагалі її помітити. Хіба що біля підніжжя великого старого, а скоріше старовинного дерева виднілися яскраві троянди.
