Пригоди сніговика
з рубрики / циклу «ПРОЗА»
У Петрика в класі майже ніхто не вірить у Діда Мороза! Кажуть, що подарунки для дітей під ялинку насправді купляють батьки! Може й так! Іноді… Але ж цього Нового Року мама зовсім не знала, який подарунок просив Петрик у Діда Мороза! Декілька разів перед улюбленим святом Петрик виходив сторожко на балкон і тихо промовляв, щоб мама не чула:
– Дідусю Морозе! Будь ласочка! Як я буду слухняним вдома і старанним у школі, принеси мені чарівні санчата!
І ось довгожданий Новий Рік! Петрик продирає очі, схоплюється і біжить до ялинки!
Ага! Светрик з цукерками – це від мами з татом! Книжка і новий ранець – від дідуся з бабусею… А це що?!! Санчата! Мама й сама здивувалася, звідкіля вони взялися. Адже такого подарунка ніхто не купляв! Петрик на те нічого не сказав, а тільки посміхнувся… Від кого ж ще! Звісно, Дід Мороз постарався! Правда, ніде не було інструкції, тому невідомо, у чому ж чарівність подарунка! Та Петрик не сумував, були б санчата, а з чарівністю він якось розбереться пізніше!
Зимові канікули – весела пора! Як на замовлення, випав пухкий сріблястий сніг! Петрик з другом Миколкою ходили кататися з гори, що на пустирі за двором! Новенькі санчата мчали так, що аж вітер свистів у вухах! А ще зліпили класного сніговика у дворі! Миколка возив сніг санчатами, Петрик качав кулі! Замість очей приладнали два каштани, ніс – звісно ж, морквина, а рот виклали з льодяників-барбарисок! Стояв собі сніговик і солодко посміхався.
Кожного дня Петрик з Миколкою ішли повз сніговика кататися на санчатах. А той проводжав їх льодяниковою посмішкою. Одного разу Петрикові здалося, що він навіть підморгнув оком-каштаном! І все було б добре, якби не прогноз! Він віщував потепління, і, як не дивно, справдився! Сніг швидко танув. Санчата уже не так швидко мчали з гори. Сніговик у дворі посмутнів, зменшився вдвічі. Навіть льодяникова посмішка скривилася трохи вбік!
– Шкода нашого сніговика, скоро розтане! – сказав Миколка, а Петрик від тих слів ледь не розплакався!
Та що поробиш! Холодильник удома не такий великий, сніговик точно не поміститься! От якби на Полюс відправити його якось… Але нащо мріяти! Петрик уже школяр, і розуміє, що це неможливо. Сумно повертався повз ще меншого скривленого сніговика додому, сумно вечеряв і, не подивившись своїх улюблених мультиків уклався спати… Якби ж то знав, що присниться той сон! Може б ще й без вечері ліг у ліжко!
А приснився Петрикові сумний скривлений сніговик.
– Ще два дні – і я розтану зовсім, мовив він раптом, і хлопчик чомусь не здивувався, що зліплений ним чоловічок уміє говорити.
– Якби я знав, що можна зробити! – вигукнув Петрик і заплакав.
– Не плач! – скривився сніговик ще більше, – Я знаю, як можна мене врятувати, але ти ніколи цього не зробиш…
– Кажи швидше! Зроблю все! – витер сльози хлопчик.
– Мене можуть урятувати твої чарівні санчата… – сторожко глипнув сніговик своїми каштанами, – треба тільки посадити мене на них і розігнати з гори. Санчата злетять і віднесуть мене на морозний Полюс!
Прокинувшись, Петрик деякий час лежав з широко розплющеними очима! Все ж таки його санчата – чарівні! Вони можуть літати! Звичайно, як сніговик полетить на Полюс, то й санчата відправляться разом з ним! Але хіба можна жалкувати за річчю, (хоч і чарівною), коли в біді сніговий товариш!
– Куди не поснідавши?! – гукала услід мама. Та Петрик, накинувши куртку наопашки, уже поспішав до Миколки.
Цілий день розроблявся рятівний план. Вирішено було вивезти сніговика на санчатах увечері, коли почне сутеніти, щоб, бува, хто з однокласників не побачив. А то хто знає, може зайві очі завдадуть шкоди незвичайній операції!
Довго марудилися в темноті, поки висадили купу важкого снігу на санчата, і, скрадаючись, помалу повезли незвичайний вантаж. Сніговик тільки кривився, мабуть уже й сам не вірив у затію з Полюсом. На пустирі у пізній час нікого не було. Навіть зірки закривали волохаті хмари, тому засніжена гора насилу вгадувалась. По черзі друзі обняли майбутнього мандрівника, Петрик лиш на мить торкнувся своїх найкращих у світі санчат!
На вологому снігу санчата не хотіли ковзатися, тому прийшлося прикласти велику силу, щоб штовхнути їх з гори. Сніговик їхав спочатку помалу, а потім узяв розгін і таки мабуть злетів, бо вниз нічого не було видно. Хлопці не стали перевіряти. Пішки з гори йти не хотілося, та й навіщо! Раз санчата чарівні, значить точно злетіли!
– Щасливої дороги! – махнув рукавичкою Миколка.
Отак і закінчилася історія з сніговиком і чарівними санчатами. Петрик довго оправдовувався перед мамою за подарунок від Діда Мороза. Канікули закінчилися, але хлопці ні одним словом не обмовилися в класі про ту дивовижну пригоду!
Чи дістався сніговик Полюсу? Можете скептично посміхатися…. Та якось мама знайшла у поштовій скриньці вітальну новорічну листівку.
– Хто б це міг прислати?... Не вказана адреса і текст вітання…. – дивувалася мама, вертячи її в руках.
Петрик глянув і… остовпів – з листівки до нього солодко посміхався сніговик на чарівних санчатах! Тільки замість морквини в нього була крижана бурулька! Мабуть, морквину десь загубив по дорозі!
